Сочинение на тему : могли ли троекуров и дубровский избежать ссоры ? 3 момента когда троекуров мог предотвратить ссору. черты характера троекурова и дубровского.
ЖІНОЧІ ОБРАЗИ. У романі «Айвенго» В. Скотт відтворює англійську дійсність часів середньовіччя, часів лицарських турнірів і подвигів на честь прекрасних дам. Проте частіше мужнім воїнам доводилося боротися не за честь жінок, а за гроші та владу. Один із героїв-злодіїв, де Брасі, звертаючись до Ровени, говорить: «Невже ти не знаєш, що честолюбство й користь породжують не менші ревнощі, ніж кохання». У XII ст. (події саме цього періоду зображені в романі) політична ситуація в країні ускладнилася міжусобною ворожнечею англосакських і норманських феодалів, та боротьбою кріпаків проти цих двох ворожих таборів. Чоловіки сперечалися, боролися, але весь цей час їх підтримували вірні подруги. Жінки, зображені В. Скоттом, мають різні характери, різні уподобання, проте всіх їх об’єднує надзвичайна духовна сила і вроджена шляхетність.
Ровена походить із давнього аристократичного роду, проте поведінка її не така вже типова для жінок того часу. Письменник неодноразово звертає увагу читача на красу цієї дівчини: вона висока на зріст, має білосніжну шкіру, благородні обриси голови й обличчя. Особливо вражають очі Ровени — очі справжньої жінки, справжньої королеви краси: «Здавалось, очі ці були здатні як запалювати, так і заспокоювати, як наказувати, так і вмовляти…».
Ровена демократична, оскільки звикла керуватися своїм серцем, а не примхами оточуючих чоловіків. Уже у першому епізоді, коли ми знайомимося з героїнею, можна переконатися у справедливості цієї думки.
Ровена виходить назустріч гостям, незважаючи на здивування та невдоволення Седріка. Це був виклик, породжений таємницею, яку вона приховувала в серці. Подорожні прибули з Палестини. А Ровена чекала новин з цієї країни, бо туди поїхав її коханий Айвенго. Ровена не менш смілива, ніж її обранець Айвенго. Ровена захищає коханого, хоча й не знає, чи залишився він живим. Так само сміливо поводить вона себе, опинившись у полоні розбійників. Хоча, з іншого боку, вона впливає на свого ворога де Бефа не сміливими вчинками, а жіночою слабкістю й сльозами. На мій погляд, образ Ровени надто ідеалізований — її вчинки можна передбачити, а тому набагато цікавішим є образ вродливої єврейки Ребеки.
Протягом усього роману автор підкреслює, що Ребека ані красою, ані благородством, ані шляхетністю не поступається представницям найславніших норманських та англосаксоньких родів: «І хоча погордливі дами, які сиділи на верхній галереї, із ненавистю дивилися на чарівну єврейку, потай вони заздрили її красі та багатству». На відміну від цих аристократичних красунь, Ровена не тільки шляхетна, а в першу чергу, добра. Саме вона врятувала Айвенго від неминучої смерті, коли його було поранено на лицарському турнірі.
Ребека — це справжній лицар, хоча й жіночої статі. Згадаємо, приміром, її слова, звернені до злодія Буагільбера: «Перед тобою стояв вибір: пролити кров невинної жінки або ризикнути своїми земними вигодами й надіями». Сама Ребека зробила правильний вибір: ми можемо припустити, що вона була закохана в Айвенго, але, шануючи його почуття до Ровени, відмовилася від будь-яких зазіхань. На захисті Ребеки були сила волі, гострий розум, а до того ж їй вже доводилося боротися із небезпекою. Дівчина розуміла, що насправді загрожувало їй та представникам її народу. Можливо, саме тому вона обрала у житті шлях небезпечний, вирішивши присвятити себе служінню людям.
У передмові автор наголошує на тому, що сюжетна лінія Ребека — Айвенго була введена їм навмисно. Головним своїм завданням він вважав довести читачеві, що справжня доброчесність не завжди винагороджується.
Кожен з нас повинен навчитися стримувати свої бажання й пристраст за життям доводить, що самозречення та пожертва своїми пристрастями заради обов’язку рідко бувають винагороджені і що внутрішнє усвідомлення виконаних обов’язків дає людині істинну винагороду — душевний спокій, який ніхто не може ані відібрати, ані дати».
З цією ж метою В. Скотт виводить інший жіночий образ — образ старої Ульріки. Колись вона була вільною і щасливою, але Це тривало недовго. Замок її батьків захопили норманці. Вони вбили батька й братів Ульріки, а її саму зробили коханкою, рабою своїх пристрастей. Минув час — і Ульріка поступово звикла до свого рабського становища. Ставши свідком визволення родового замку Торки- ля Вольфгангера військом Робін Гуда, вона вирішила помститися за роки свого приниження. Жінки, зображені В. Скоттом у романі «Айвенго», викликають повагу й шанування — вони прекрасні, вони сміливі й сильні духом.
Волшебную сказку о Щелкунчике я прочитал «на одном дыхании». Настолько она увлекательная. Правда, у меня сначала были сомнения, происходит ли все на самом деле, или маленькой героине Мари все это снится. Но потом я понял, что сказка действительно стала явью. Это меня очень обрадовало.
Моим любимым персонажем , конечно, стала Мари. Она первая поверила в сказку и стала Щелкунчику. Без этой отважной и доброй девочки он не смог бы победить злого мышиного короля.
Мыши в сказке очень гадкие. Их королева Мышильда — противная колдунья, а ее сынок с семью головами — обжора. Маленькая Мари отдает ему свои сладости и кукол, лишь бы он не трогал Щелкунчика, но ему все мало. Мари просит у брата игрушечную саблю, и Щелкунчик отрубает мышиному королю все семь голов.
Объяснение:
ЖІНОЧІ ОБРАЗИ. У романі «Айвенго» В. Скотт відтворює англійську дійсність часів середньовіччя, часів лицарських турнірів і подвигів на честь прекрасних дам. Проте частіше мужнім воїнам доводилося боротися не за честь жінок, а за гроші та владу. Один із героїв-злодіїв, де Брасі, звертаючись до Ровени, говорить: «Невже ти не знаєш, що честолюбство й користь породжують не менші ревнощі, ніж кохання». У XII ст. (події саме цього періоду зображені в романі) політична ситуація в країні ускладнилася міжусобною ворожнечею англосакських і норманських феодалів, та боротьбою кріпаків проти цих двох ворожих таборів. Чоловіки сперечалися, боролися, але весь цей час їх підтримували вірні подруги. Жінки, зображені В. Скоттом, мають різні характери, різні уподобання, проте всіх їх об’єднує надзвичайна духовна сила і вроджена шляхетність.
Ровена походить із давнього аристократичного роду, проте поведінка її не така вже типова для жінок того часу. Письменник неодноразово звертає увагу читача на красу цієї дівчини: вона висока на зріст, має білосніжну шкіру, благородні обриси голови й обличчя. Особливо вражають очі Ровени — очі справжньої жінки, справжньої королеви краси: «Здавалось, очі ці були здатні як запалювати, так і заспокоювати, як наказувати, так і вмовляти…».
Ровена демократична, оскільки звикла керуватися своїм серцем, а не примхами оточуючих чоловіків. Уже у першому епізоді, коли ми знайомимося з героїнею, можна переконатися у справедливості цієї думки.
Ровена виходить назустріч гостям, незважаючи на здивування та невдоволення Седріка. Це був виклик, породжений таємницею, яку вона приховувала в серці. Подорожні прибули з Палестини. А Ровена чекала новин з цієї країни, бо туди поїхав її коханий Айвенго. Ровена не менш смілива, ніж її обранець Айвенго. Ровена захищає коханого, хоча й не знає, чи залишився він живим. Так само сміливо поводить вона себе, опинившись у полоні розбійників. Хоча, з іншого боку, вона впливає на свого ворога де Бефа не сміливими вчинками, а жіночою слабкістю й сльозами. На мій погляд, образ Ровени надто ідеалізований — її вчинки можна передбачити, а тому набагато цікавішим є образ вродливої єврейки Ребеки.
Протягом усього роману автор підкреслює, що Ребека ані красою, ані благородством, ані шляхетністю не поступається представницям найславніших норманських та англосаксоньких родів: «І хоча погордливі дами, які сиділи на верхній галереї, із ненавистю дивилися на чарівну єврейку, потай вони заздрили її красі та багатству». На відміну від цих аристократичних красунь, Ровена не тільки шляхетна, а в першу чергу, добра. Саме вона врятувала Айвенго від неминучої смерті, коли його було поранено на лицарському турнірі.
Ребека — це справжній лицар, хоча й жіночої статі. Згадаємо, приміром, її слова, звернені до злодія Буагільбера: «Перед тобою стояв вибір: пролити кров невинної жінки або ризикнути своїми земними вигодами й надіями». Сама Ребека зробила правильний вибір: ми можемо припустити, що вона була закохана в Айвенго, але, шануючи його почуття до Ровени, відмовилася від будь-яких зазіхань. На захисті Ребеки були сила волі, гострий розум, а до того ж їй вже доводилося боротися із небезпекою. Дівчина розуміла, що насправді загрожувало їй та представникам її народу. Можливо, саме тому вона обрала у житті шлях небезпечний, вирішивши присвятити себе служінню людям.
У передмові автор наголошує на тому, що сюжетна лінія Ребека — Айвенго була введена їм навмисно. Головним своїм завданням він вважав довести читачеві, що справжня доброчесність не завжди винагороджується.
Кожен з нас повинен навчитися стримувати свої бажання й пристраст за життям доводить, що самозречення та пожертва своїми пристрастями заради обов’язку рідко бувають винагороджені і що внутрішнє усвідомлення виконаних обов’язків дає людині істинну винагороду — душевний спокій, який ніхто не може ані відібрати, ані дати».
З цією ж метою В. Скотт виводить інший жіночий образ — образ старої Ульріки. Колись вона була вільною і щасливою, але Це тривало недовго. Замок її батьків захопили норманці. Вони вбили батька й братів Ульріки, а її саму зробили коханкою, рабою своїх пристрастей. Минув час — і Ульріка поступово звикла до свого рабського становища. Ставши свідком визволення родового замку Торки- ля Вольфгангера військом Робін Гуда, вона вирішила помститися за роки свого приниження. Жінки, зображені В. Скоттом у романі «Айвенго», викликають повагу й шанування — вони прекрасні, вони сміливі й сильні духом.
Волшебную сказку о Щелкунчике я прочитал «на одном дыхании». Настолько она увлекательная. Правда, у меня сначала были сомнения, происходит ли все на самом деле, или маленькой героине Мари все это снится. Но потом я понял, что сказка действительно стала явью. Это меня очень обрадовало.
Моим любимым персонажем , конечно, стала Мари. Она первая поверила в сказку и стала Щелкунчику. Без этой отважной и доброй девочки он не смог бы победить злого мышиного короля.
Мыши в сказке очень гадкие. Их королева Мышильда — противная колдунья, а ее сынок с семью головами — обжора. Маленькая Мари отдает ему свои сладости и кукол, лишь бы он не трогал Щелкунчика, но ему все мало. Мари просит у брата игрушечную саблю, и Щелкунчик отрубает мышиному королю все семь голов.