Совсем не случайно образ небесного и земного простора возникает в стихотворении "Привет, Россия... " (1969). В нем по-особому емко и целостно представлены основные компоненты художественного мира поэта: родина, ее природа и история, вся бескрайняя земля, мотив движения, скитаний по ней, стихии ветра и света, наконец, всепроникающая музыкальная, песенная стихия. Привет, Россия — родина моя! Как под твоей мне радостно листвою! И пенья нет, но ясно слышу я Незримых певчих пенье хоровое.. .
Как будто ветер гнал меня по ней, По всей земле — по селам и столицам! Я сильный был, но ветер был сильней, И я нигде не мог остановиться.
В этих стихах наглядно видно слияние для поэта в одно целое родной деревни и — мира, поля и — неба, старины и — сегодняшнего дня. И все это пронизано ничем не одолимой любовью к родине, которая дает силу и радость, счастье и покой, чувство умиротворения, единства с землей и миром:
Привет, Россия — родина моя! Сильнее бурь, сильнее всякой воли Любовь к твоим овинам у жнивья, Любовь к тебе, изба в лазурном поле.
За все хоромы я не отдаю Свой низкий дом с крапивой под оконцем. Как миротворно в горницу мою По вечерам закатывалось солнце!
Как весь простор, небесный и земной, Дышал в оконце счастьем и покоем, И достославной веял стариной, И ликовал под ливнями и зноем!. .
Характерны образы, соединяющие землю и небо: "изба в лазурном поле; "Как миротворно в горницу мою / По вечерам закатывалось солнце"', "Как весь простор, небесный и земной, / Дышал в оконце счастьем и покоем... " В этих стихах нераздельны обычная крестьянская изба, "низкий дом" и "лазурное поле" под бескрайним небом, "достославная старина" и нынешний день с его бурями и болью, "ливнями и зноем" — таковы пространственно-временные координаты осмысления и восприятия поэтом России.
Пародія на лицарські романи XVI століття побачила світ на початку XVII століття. Саме в цей час відомий іспанський письменник епохи Відродження Мігель Сервантес написав свій роман "Дон Кіхот". Метою твору, за словами автора, було знецінення лицарських романів, які монополізували книжковий ринок XVI століття. Замисливши написати пародію на лицарський роман, Сервантес постійно вводить у свій твір ситуації з лицарських романів, нещадно їх спотворюючи. Лицарський роман під пером письменника втрачає свою романтичну "впевненість". Усе найкраще, що було в такому романі, втрачає свою привабливість. Видатний лицар чарівної вроди завжди був окрасою лицарського роману. Герой Сервантеса зовсім не схожий на цей образ. Це не юнак, а людина середнього віку, непривабливої зовнішності. Лицарські романи так вплинули на свідомість героя, що Алонсо Кехано назвав себе Дон Кіхотом з Ламанчі та подався шукати подвигів. Він натяг на себе іржаву зброю, сів на стару шкапу, обрав собі даму серця та пустився у мандри. Дамою серця Дон Кіхота стала сільська дівчина, яку він називав Дульцінеєю Тобоською. Незабаром у нашого лицаря з'являється зброєносець Санчо Панса, який також мало скидався на зброєносців лицарських романів. Мирний землероб Санчо Панса ніколи не був відважною та мовчазною людиною, якою зображувався завжди зброєносець у лицарських романах. Проте він дає розумні поради Дон Кіхоту. Наприклад, коли вони опинилися серед скель і Дон Кіхот вирішив розірвати на собі одяг та битися головою об каміння, Санчо Панса радить йому не вбитися з першого разу. Це зауваження відразу ж викриває усю химерність лицарських романів. Традиційні ситуації, звеличені у них, стають комічними дурницями у романі Сервантеса. Бій Дон Кіхота з вітряками або з баранами спотворює "великі подвиги" лицарів середньовіччя. Кумедність та божевілля Дон Кіхота дивним образом поєднуються з його мудрістю. На думку Санчо Панси, у красномовстві та мудрості Дон Кіхот не поступався відомим церковним проповідникам. Але Дон Кіхот мріє не про небесне, а про земне щастя для всього людства, і завжди готовий дати пораду та до тому, хто їх потребує. Дон Кіхот закликає Санчо Пансу судити про все, не керуючись "законом особистого свавілля". "Нехай сльози бідняка викликають у тебе більше співчуття, ніж нарікання багатія", - каже Дон Кіхот. Проте, наділяючи свого героя привабливими рисами, зображуючи його борцем за справедливість, Сервантес у той же час постійно ставить його у кумедні ситуації. Метою автора було показати, що навіть такій доброзичливій людині, як Дон Кіхот, не під силу змінити щось у цьому світі, де панує егоїзм та влада грошей. Хоча Дон Кіхот позитивно впливав на Санчо Пансу, проте щодо всього людства йому не вдалося відновити золотий вік лицарства. Роман завершується поверненням до героя здорового глузду. Перед смертю Дон Кіхот відмовляється від лицарських романів та усіх своїх химерних ідей. Іронізуючи над безглуздими витівками свого героя, Сервантес у той же час захоплюється моральною красою, що так рідко зустрічалась у часи корисливості, егоїзму та бездуховності.
Привет, Россия — родина моя!
Как под твоей мне радостно листвою!
И пенья нет, но ясно слышу я
Незримых певчих пенье хоровое.. .
Как будто ветер гнал меня по ней,
По всей земле — по селам и столицам!
Я сильный был, но ветер был сильней,
И я нигде не мог остановиться.
В этих стихах наглядно видно слияние для поэта в одно целое родной деревни и — мира, поля и — неба, старины и — сегодняшнего дня. И все это пронизано ничем не одолимой любовью к родине, которая дает силу и радость, счастье и покой, чувство умиротворения, единства с землей и миром:
Привет, Россия — родина моя!
Сильнее бурь, сильнее всякой воли
Любовь к твоим овинам у жнивья,
Любовь к тебе, изба в лазурном поле.
За все хоромы я не отдаю
Свой низкий дом с крапивой под оконцем.
Как миротворно в горницу мою
По вечерам закатывалось солнце!
Как весь простор, небесный и земной,
Дышал в оконце счастьем и покоем,
И достославной веял стариной,
И ликовал под ливнями и зноем!. .
Характерны образы, соединяющие землю и небо: "изба в лазурном поле; "Как миротворно в горницу мою / По вечерам закатывалось солнце"', "Как весь простор, небесный и земной, / Дышал в оконце счастьем и покоем... " В этих стихах нераздельны обычная крестьянская изба, "низкий дом" и "лазурное поле" под бескрайним небом, "достославная старина" и нынешний день с его бурями и болью, "ливнями и зноем" — таковы пространственно-временные координаты осмысления и восприятия поэтом России.
Замисливши написати пародію на лицарський роман, Сервантес постійно вводить у свій твір ситуації з лицарських романів, нещадно їх спотворюючи. Лицарський роман під пером письменника втрачає свою романтичну "впевненість". Усе найкраще, що було в такому романі, втрачає свою привабливість.
Видатний лицар чарівної вроди завжди був окрасою лицарського роману. Герой Сервантеса зовсім не схожий на цей образ. Це не юнак, а людина середнього віку, непривабливої зовнішності. Лицарські романи так вплинули на свідомість героя, що Алонсо Кехано назвав себе Дон Кіхотом з Ламанчі та подався шукати подвигів. Він натяг на себе іржаву зброю, сів на стару шкапу, обрав собі даму серця та пустився у мандри. Дамою серця Дон Кіхота стала сільська дівчина, яку він називав Дульцінеєю Тобоською. Незабаром у нашого лицаря з'являється зброєносець Санчо Панса, який також мало скидався на зброєносців лицарських романів. Мирний землероб Санчо Панса ніколи не був відважною та мовчазною людиною, якою зображувався завжди зброєносець у лицарських романах. Проте він дає розумні поради Дон Кіхоту. Наприклад, коли вони опинилися серед скель і Дон Кіхот вирішив розірвати на собі одяг та битися головою об каміння, Санчо Панса радить йому не вбитися з першого разу. Це зауваження відразу ж викриває усю химерність лицарських романів. Традиційні ситуації, звеличені у них, стають комічними дурницями у романі Сервантеса. Бій Дон Кіхота з вітряками або з баранами спотворює "великі подвиги" лицарів середньовіччя.
Кумедність та божевілля Дон Кіхота дивним образом поєднуються з його мудрістю. На думку Санчо Панси, у красномовстві та мудрості Дон Кіхот не поступався відомим церковним проповідникам. Але Дон Кіхот мріє не про небесне, а про земне щастя для всього людства, і завжди готовий дати пораду та до тому, хто їх потребує. Дон Кіхот закликає Санчо Пансу судити про все, не керуючись "законом особистого свавілля". "Нехай сльози бідняка викликають у тебе більше співчуття, ніж нарікання багатія", - каже Дон Кіхот.
Проте, наділяючи свого героя привабливими рисами, зображуючи його борцем за справедливість, Сервантес у той же час постійно ставить його у кумедні ситуації. Метою автора було показати, що навіть такій доброзичливій людині, як Дон Кіхот, не під силу змінити щось у цьому світі, де панує егоїзм та влада грошей. Хоча Дон Кіхот позитивно впливав на Санчо Пансу, проте щодо всього людства йому не вдалося відновити золотий вік лицарства.
Роман завершується поверненням до героя здорового глузду. Перед смертю Дон Кіхот відмовляється від лицарських романів та усіх своїх химерних ідей. Іронізуючи над безглуздими витівками свого героя, Сервантес у той же час захоплюється моральною красою, що так рідко зустрічалась у часи корисливості, егоїзму та бездуховності.