С самых давних времён на нашей земле водились люди, которые записывали все события, происходящие со страной, а звались эти люди летописцами. Пушкина, по его словам, очень тревожил именно характер этих людей: смиренный, простодушный, искренний характер. Так и попытался он реализовать такого вот человека в своей трагедии «Борис Годунов».Летописца нашего зовут Пимен. Пимен — старый монах, который давно уже бросил свою прежнюю жизнь и смиренно, как и говорил о характере всех летописцев Пушкин, пишет свои труды. Живёт Пимен в монастыре Чудовом, в Москве. Своим долгом Пимен как раз и считает писать летопись, он пишет её даже по ночам, совсем не засыпая.
Примечательно то, что во внешности Пимена и скрывается характеристика Пушкина, которую он хотел дать: Пимен смиренный, в его лице не понятно, о чём он думает, каких он взглядов и в каком состоянии. Старик-монах настолько, как будто нейтрален ко всему, безучастен, что в нём совсем не видно порывов эмоций, он сам себе на уме.
Как я сказал ранее, Пимен пришёл в монастырь не с молодых лет, а уже в зрелом возрасте, когда отжил большой кусок своей жизни в «миру». В молодости он отнюдь не был послушником или богословом. Молодость его была напротив, бурной и трепещущей. Монах-летописец служил при царской армии и даже был приближён к царскому двору. Он войну и военный режим в своей жизни, что часто является ему во сне, как напоминание о его похождениях. Сам Пимен считает, что в своей жизни он повидал много благ и наслаждений, но воистину обрёл он счастье тогда, когда пришёл в монастырь, когда бог его привёл в обитель его дальнейший и задал ему вектор в жизни, дал новый смысл этой жизни, позволил прикоснуться к великому — к вере и религии.
Пимен действительно имел бурную молодость, потому как застал и правление Ивана Грозного, о чём горячо рассказывает, и убийство царевича Дмитрия, что является неотъемлемой частью для главного сюжета, ведь именно Пимена назначают наставником Григорию Отрепьеву. Пимен и рассказывает своему ученику, что Борис Годунов убил царевича Дмитрия со своими подельниками. А Григорий решает этим воспользоваться и в силу того, что он по возрасту был сверстником Дмитрия, объявляется себя выжившим царевичем.
Історія трьох слов'янських народів-сусідів переобтяжена обопільними скаргами, образами, навіть злочинами. Кажу так, щоб не збитися на різдвяну казочку у дусі Діккенса.
Зустріч польського поета і країни, де поляки панували аж до війн славного Богдана, була невідворотною. Гість не мав змоги не приїхати, а господарі не мали можливості відмовити візитеру.
22 жовтня 1824 року поліцейський приніс Міцкевичу урядове розпорядження про виїзд до Петербурга. Так закінчилося слідство про участь поета у підпільному революційному гуртку "філоматів". У столиці імперії йому з товаришами було призначено стати викладачами Рішельєвського ліцею в Одесі. Трохи забарившися з від'їздом, щоб потрапити до Києва під час "Контрактів" (був такий міжнародний ярмарок), де могли б зустрітися з польськими і російськими революціонерами. З собою вони везли лист К. Рилєєва до одного з одеситів: "Полюби Міцкевича і друзів його Малевського і Єжовського, добрі й славні хлопці... за почуттями і думками вони вже друзі, а Міцкевич до того ж і поет — улюбленець нації своєї".
Ришельєвський ліцей відмовився від таких учителів, почалася звичайна бюрократична тяганина, отже й поет пробув на півдні мало не рік. Тут був створений цикл ліричних віршів про любов і про "великий світ", який перетворив святе почуття на предмет розрахунків. У Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". Там уривки з неї Міцкевич читав своїм польським друзям. А два місяці перебування в Криму дали початок "Кримським сонетам", де головна героїня — туга за Батьківщиною, а головний герой — патріот-вигнанець. На початку циклу поставлений сонет "Аккерманські степи". Відчай, туга, глибока скорбота — ось такі почуття передані у 14 рядках класичної форми. Така форма може поневолити поета, якщо його думка і почуття дрібні і невиразні. Але "Кримські сонети" написані майстром, який підкорив собі форму. Пушкін у відомому "Сонеті" ставив Міцкевича поряд із Данте, Петраркою, Шекспіром, Камоенсом, Вордсвортом. Тобто рівень геніальності був якщо не однаковий, то близький...
С самых давних времён на нашей земле водились люди, которые записывали все события, происходящие со страной, а звались эти люди летописцами. Пушкина, по его словам, очень тревожил именно характер этих людей: смиренный, простодушный, искренний характер. Так и попытался он реализовать такого вот человека в своей трагедии «Борис Годунов».Летописца нашего зовут Пимен. Пимен — старый монах, который давно уже бросил свою прежнюю жизнь и смиренно, как и говорил о характере всех летописцев Пушкин, пишет свои труды. Живёт Пимен в монастыре Чудовом, в Москве. Своим долгом Пимен как раз и считает писать летопись, он пишет её даже по ночам, совсем не засыпая.
Примечательно то, что во внешности Пимена и скрывается характеристика Пушкина, которую он хотел дать: Пимен смиренный, в его лице не понятно, о чём он думает, каких он взглядов и в каком состоянии. Старик-монах настолько, как будто нейтрален ко всему, безучастен, что в нём совсем не видно порывов эмоций, он сам себе на уме.
Как я сказал ранее, Пимен пришёл в монастырь не с молодых лет, а уже в зрелом возрасте, когда отжил большой кусок своей жизни в «миру». В молодости он отнюдь не был послушником или богословом. Молодость его была напротив, бурной и трепещущей. Монах-летописец служил при царской армии и даже был приближён к царскому двору. Он войну и военный режим в своей жизни, что часто является ему во сне, как напоминание о его похождениях. Сам Пимен считает, что в своей жизни он повидал много благ и наслаждений, но воистину обрёл он счастье тогда, когда пришёл в монастырь, когда бог его привёл в обитель его дальнейший и задал ему вектор в жизни, дал новый смысл этой жизни, позволил прикоснуться к великому — к вере и религии.
Пимен действительно имел бурную молодость, потому как застал и правление Ивана Грозного, о чём горячо рассказывает, и убийство царевича Дмитрия, что является неотъемлемой частью для главного сюжета, ведь именно Пимена назначают наставником Григорию Отрепьеву. Пимен и рассказывает своему ученику, что Борис Годунов убил царевича Дмитрия со своими подельниками. А Григорий решает этим воспользоваться и в силу того, что он по возрасту был сверстником Дмитрия, объявляется себя выжившим царевичем.
Объяснение: Выберешь самое главное.
Україна та Адам Міцкевич
Історія трьох слов'янських народів-сусідів переобтяжена обопільними скаргами, образами, навіть злочинами. Кажу так, щоб не збитися на різдвяну казочку у дусі Діккенса.
Зустріч польського поета і країни, де поляки панували аж до війн славного Богдана, була невідворотною. Гість не мав змоги не приїхати, а господарі не мали можливості відмовити візитеру.
22 жовтня 1824 року поліцейський приніс Міцкевичу урядове розпорядження про виїзд до Петербурга. Так закінчилося слідство про участь поета у підпільному революційному гуртку "філоматів". У столиці імперії йому з товаришами було призначено стати викладачами Рішельєвського ліцею в Одесі. Трохи забарившися з від'їздом, щоб потрапити до Києва під час "Контрактів" (був такий міжнародний ярмарок), де могли б зустрітися з польськими і російськими революціонерами. З собою вони везли лист К. Рилєєва до одного з одеситів: "Полюби Міцкевича і друзів його Малевського і Єжовського, добрі й славні хлопці... за почуттями і думками вони вже друзі, а Міцкевич до того ж і поет — улюбленець нації своєї".
Ришельєвський ліцей відмовився від таких учителів, почалася звичайна бюрократична тяганина, отже й поет пробув на півдні мало не рік. Тут був створений цикл ліричних віршів про любов і про "великий світ", який перетворив святе почуття на предмет розрахунків. У Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". Там уривки з неї Міцкевич читав своїм польським друзям. А два місяці перебування в Криму дали початок "Кримським сонетам", де головна героїня — туга за Батьківщиною, а головний герой — патріот-вигнанець. На початку циклу поставлений сонет "Аккерманські степи". Відчай, туга, глибока скорбота — ось такі почуття передані у 14 рядках класичної форми. Така форма може поневолити поета, якщо його думка і почуття дрібні і невиразні. Але "Кримські сонети" написані майстром, який підкорив собі форму. Пушкін у відомому "Сонеті" ставив Міцкевича поряд із Данте, Петраркою, Шекспіром, Камоенсом, Вордсвортом. Тобто рівень геніальності був якщо не однаковий, то близький...