Є у нашій українській літературі імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, є ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія от уже понад сто років викликає в людях почуття гордості і захоплення красою, своєю силою і народною мудрістю.
Геніальний поет цілком справедливо посідає перше місце серед ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ, був і залишається духовним батьком нашого народу. Автор безсмертного „Кобзаря” все своє життя присвятив боротьбі за визволення українців від соціального і національного поневолення.
Чи не найбільш принизливим у людському середовищі є рабство у будь-яких його формах і проявах. Однією з таких форм і було, за своєю суттю, кріпацтво в царській Росії, проти якого рішуче виступав Шевченко в своїх віршованих творах «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине», «Наймичка», «Сон», «Сліпий» («Невольник») та деяких інших. Згадаймо, що й сам Тарас до 24 років був безправним кріпаком панів, а потім таким же підневільним солдатом у царській армії, безправним засланцем самодержавного режиму, але аж ніяк не вільним громадянином Російської імперії. Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані — визначає стаття четверта Декларації, проти чого і боровся Шевченко майже за сто років до прийняття цього важливого міжнародного правового документа.
Наприкінці 1845 року, будучи важко хворим, Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт» (цикл «Три літа»), у якому проголосив заклик до боротьби з самодержавством за визволення українського народу з неволі. Переконливо-стверджуючими є його пророчі слова: «Борітеся — поборете!».
А чи не є актуальними й сьогодні слова Кобзаря: «Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти?». Або ж такі: «Якби ви вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя», — чи не нам вони адресовані? У написаному на засланні вірші «Чи ми ще зійдемося знову?» Тарас Григорович щиро радив: «Свою Україну любіть, Любіть її во время люте, В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть».
З позицій сьогодення можна говорити й про нечіткість його ідеологічних переконань. У політико-правових поглядах Шевченка поєднувалися революційні ідеї демократизму, народництва, самостійності та незалежності України: «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля», де кожна людина матиме право на громадянство. Основою народного самоуправління, як свідчать його віршовані думи, що «стали на папері», мала бути суспільна власність, зокрема власність на землю, а ідеалом — трудова демократична республіка. «Де немає святої волі, не буде там добра ніколи…» — писав він у своєму вірші «Бодай кати їх постинали». Воля народу повинна бути основою влади уряду, про що і писав та до чого прагнув Тарас Шевченко у своїх думках і багатьох літературних творах.
Літературний спадок Т. Г. Шевченка, його життя та діяльність потребують подальшого глибокого і різнобічного вивчення та дослідження, як сучасними, так і прийдешніми поколіннями українців. Але не менш важливим є слідування заповіту Великого Кобзаря, особливо у справі єдності нації, братерства народу, правди та правового державотворення.
« Преступление и наказание» - психологический и социальный роман. В этом произведении Ф.М. Достоевский показывает нам внутренний мир главного героя, его среду, в которой тот находится и исследует ее взаимодействие.
Главный герой романа Родион Раскольников совершает преступление о котором вскоре сожалеет. Идея этого преступления зарождается у него в тот момент, когда он задумывается о значении человека в жизни. После этих долгих раздумий он поделил людей на две категории: первая категория –это люди, которые « имеют право», а вторая категория-это люди « мелочи». Себя он отнес к высшей категории, и во всем романе пытается доказать это.
В ходе всего произведения Достоевский изображает борьбу Раскольникова с самим собой. Раскольников же в свою очередь долго не решается на это ужасное преступление, хотя план этого убийства уже давно был заложен в его голове. И все-таки совершив его, он мучается, терзает себя, возненавидит себя и окружающих. В нем исчезает чувство любви, вины, раскаяния. Днем за днем он думал как бы скрыться, в его мозгу все перемешалось, иногда он говорил: « Я не человека убил, я принцип убил». Тем самым мы видим, что Раскольников умирает от душевных мук. И его может только любовь.
И это любовь - Соня. Дочь бывшего чиновника, пьяницы - Мармеладова, с которым Раскольников познакомился в трактире. И он не жалел об этом. Ведь при знакомстве с Соней в его душе стало спокойнее. Он видел в ней те самые качества , которые ему казалось, должны быть в женщине. На какое-то время ему показалось, что он влюбился. И это действительно было так.
Для Раскольникова эти минуты жизни были самыми счастливыми, ведь как же прекрасно жить и любить, когда наступают тяжелые дни в твоей жизни. Но и здесь возникает недоразумение. Раскольников признается Соне о том, что это он убил ростовщицу Алены Ивановну. Он просто не мог не сказать, так как он не мог обманывать Соню. Тем самым она убеждает Раскольникова направиться к следователю Порифирию Петровичу, у которого уже были подозрения насчет Раскольникова, и признаться в совершенном преступлении.
Конечно Соня знала, что после чистосердечного признания Раскольникова, его увезут на каторгу, но она больше не могла видеть его мучений, к тому это было правильным решением. Но , не смотря на то, что он не был рядом с ней, она любила и ждала его.
Прочитав этот роман я задал себе вопрос : «А как бы я поступила на месте Раскольникова ?» Хватило бы у меня смелости сознаться во всем. И, исходя из теории Раскольникова я с уверенностью отношу его к высшей категории. Ведь пойти на такой поступок, может только человек, обладающий огромной храбростью и смелостью.
Є у нашій українській літературі імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, є ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія от уже понад сто років викликає в людях почуття гордості і захоплення красою, своєю силою і народною мудрістю.
Геніальний поет цілком справедливо посідає перше місце серед ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ, був і залишається духовним батьком нашого народу. Автор безсмертного „Кобзаря” все своє життя присвятив боротьбі за визволення українців від соціального і національного поневолення.
Чи не найбільш принизливим у людському середовищі є рабство у будь-яких його формах і проявах. Однією з таких форм і було, за своєю суттю, кріпацтво в царській Росії, проти якого рішуче виступав Шевченко в своїх віршованих творах «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине», «Наймичка», «Сон», «Сліпий» («Невольник») та деяких інших. Згадаймо, що й сам Тарас до 24 років був безправним кріпаком панів, а потім таким же підневільним солдатом у царській армії, безправним засланцем самодержавного режиму, але аж ніяк не вільним громадянином Російської імперії. Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані — визначає стаття четверта Декларації, проти чого і боровся Шевченко майже за сто років до прийняття цього важливого міжнародного правового документа.
Наприкінці 1845 року, будучи важко хворим, Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт» (цикл «Три літа»), у якому проголосив заклик до боротьби з самодержавством за визволення українського народу з неволі. Переконливо-стверджуючими є його пророчі слова: «Борітеся — поборете!».
А чи не є актуальними й сьогодні слова Кобзаря: «Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти?». Або ж такі: «Якби ви вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя», — чи не нам вони адресовані? У написаному на засланні вірші «Чи ми ще зійдемося знову?» Тарас Григорович щиро радив: «Свою Україну любіть, Любіть її во время люте, В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть».
З позицій сьогодення можна говорити й про нечіткість його ідеологічних переконань. У політико-правових поглядах Шевченка поєднувалися революційні ідеї демократизму, народництва, самостійності та незалежності України: «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля», де кожна людина матиме право на громадянство. Основою народного самоуправління, як свідчать його віршовані думи, що «стали на папері», мала бути суспільна власність, зокрема власність на землю, а ідеалом — трудова демократична республіка. «Де немає святої волі, не буде там добра ніколи…» — писав він у своєму вірші «Бодай кати їх постинали». Воля народу повинна бути основою влади уряду, про що і писав та до чого прагнув Тарас Шевченко у своїх думках і багатьох літературних творах.
Літературний спадок Т. Г. Шевченка, його життя та діяльність потребують подальшого глибокого і різнобічного вивчення та дослідження, як сучасними, так і прийдешніми поколіннями українців. Але не менш важливим є слідування заповіту Великого Кобзаря, особливо у справі єдності нації, братерства народу, правди та правового державотворення.
Объяснение:
« Преступление и наказание» - психологический и социальный роман. В этом произведении Ф.М. Достоевский показывает нам внутренний мир главного героя, его среду, в которой тот находится и исследует ее взаимодействие.
Главный герой романа Родион Раскольников совершает преступление о котором вскоре сожалеет. Идея этого преступления зарождается у него в тот момент, когда он задумывается о значении человека в жизни. После этих долгих раздумий он поделил людей на две категории: первая категория –это люди, которые « имеют право», а вторая категория-это люди « мелочи». Себя он отнес к высшей категории, и во всем романе пытается доказать это.
В ходе всего произведения Достоевский изображает борьбу Раскольникова с самим собой. Раскольников же в свою очередь долго не решается на это ужасное преступление, хотя план этого убийства уже давно был заложен в его голове. И все-таки совершив его, он мучается, терзает себя, возненавидит себя и окружающих. В нем исчезает чувство любви, вины, раскаяния. Днем за днем он думал как бы скрыться, в его мозгу все перемешалось, иногда он говорил: « Я не человека убил, я принцип убил». Тем самым мы видим, что Раскольников умирает от душевных мук. И его может только любовь.
И это любовь - Соня. Дочь бывшего чиновника, пьяницы - Мармеладова, с которым Раскольников познакомился в трактире. И он не жалел об этом. Ведь при знакомстве с Соней в его душе стало спокойнее. Он видел в ней те самые качества , которые ему казалось, должны быть в женщине. На какое-то время ему показалось, что он влюбился. И это действительно было так.
Для Раскольникова эти минуты жизни были самыми счастливыми, ведь как же прекрасно жить и любить, когда наступают тяжелые дни в твоей жизни. Но и здесь возникает недоразумение. Раскольников признается Соне о том, что это он убил ростовщицу Алены Ивановну. Он просто не мог не сказать, так как он не мог обманывать Соню. Тем самым она убеждает Раскольникова направиться к следователю Порифирию Петровичу, у которого уже были подозрения насчет Раскольникова, и признаться в совершенном преступлении.
Конечно Соня знала, что после чистосердечного признания Раскольникова, его увезут на каторгу, но она больше не могла видеть его мучений, к тому это было правильным решением. Но , не смотря на то, что он не был рядом с ней, она любила и ждала его.
Прочитав этот роман я задал себе вопрос : «А как бы я поступила на месте Раскольникова ?» Хватило бы у меня смелости сознаться во всем. И, исходя из теории Раскольникова я с уверенностью отношу его к высшей категории. Ведь пойти на такой поступок, может только человек, обладающий огромной храбростью и смелостью.