Материал для сочинения. Левша - характеристика литературного героя (персонажа) Левша
ЛЕВША — герой рассказа Н. С. Лескова «Левша» (1881, первая публикация под названием «Сказ о тульском косом Левше и о стальной блохе (цеховая легенда)») . Произведение, созданное в духе лубка, обычно называют гимном таланту русского народа, олицетворенного в образе тульского мастера Л. , который даже блоху сумел подковать. Но сам автор возражал против такой трактовки. В рассказе, стилизованном под легенду, говорится не только о соревновании искусных англичан и даровитых русских, но и о тех условиях, в которых вынужден жить талантливый человек в России. Лесков говорит об отношении самодержцев Александра и Николая к своим подданным, о жестокости «промежуточной» власти в лице атамана Платова. Л. и его товарищи-ремесленники сумели без «мелкоскопа» , без «расчета силы» не только подковать блоху, но и написать на подковках имя мастера. Не тщеславие двигало Л. к цели, а патриотизм. Не англичан хотел он посрамить, а Россию возвысить. Потому, приступая к делу, молился Л. Николе Мценскому и совершил фантастическую по ювелирное™ работу. Однако истинный народный талант в России живет в нищете, им помыкают; Платов швыряет Л. «к себе в коляску в ноги» . Для сравнения Лесков показывает жизнь менее дерзостных в своей фантазии и своем таланте англичан. Глазами прибывшего в Англию Л. мы видим условия, о каких и мечтать не может русский мастеровой. Англичане ценят сноровку, опыт, талант Л. , заботятся о нем, обращаются с ним, как с барином, стараются угодить во всем, предлагают остаться у них на постоянное (и сытое) жительство. Но, узнав английский секрет хранения оружия, тульский мастер просит лишь об одном — поскорее отправить его в Россию. Единственное его желание — сообщить об этом секрете царю, ибо эти сведения действительно государственной важности. Однако если в Англии «другие правила жизни, науки и продовольствия» , то в России — все то же беззаконие и безразличие. Стоило Л. оказаться на родной земле, как у него, заболевшего, отобрали не только английские богатые подарки, но и остатки здоровья. Никому нет дела до секрета, которым владеет мастер, до его поразительных до его жизни. Так и умирает он, всеми брошенный, в больнице для бедных. Больше всего страдает Л. от того, что уносит с собою в могилу выведанный у англичан секрет. «У него хоть и шуба овечкина, так душа человечкина», — говорит о своем русском «камраде» Л. «аглицкий полшкипер» . Несмотря на то что «собственное имя левши, подобно именам многих величайших гениев, навсегда утрачено для потомства» (автор подчеркивал, что «левша есть лицо, мною выдуманное») , предпринимаются попытки найти прообраз оружейника.
Людині властиво любити. А кохання — це вінець любові. Просто кохання рядової людини проходить непомітно для оточення, а кохання неординарної особистості уособлює вічність і безсмертя. Тож природно, що кохання Йоганна Вольфганта Ґете не пройшло непомітно, а вилилось у творчості. А оскільки трагедія «Фауст» створювалась протягом тривалого часу, то її автор переживав у ці роки багато потрясінь, він знаходив і зрікався, любив і страждав. І невідомо, чи існувала б сама трагедія, якби її автор не пережив першого кохання до Кетхен Шенкопф і зречення його задля врятування особистої свободи, якби не було в його житті нового спалаху життєлюбства, що прокинулось у любові до дочки сільського пастора Фредеріки Бріон — і втечі від неї; якби не було в його житті одруження з юною Христіаною Вульпіус, яка стала матір'ю його сина. Отже, історія з Маргаритою в трагедії «Фауст» — це сповідь юнацтва. Все своє життя Ґете вважав, що «...вінцем природи є любов. Тільки через любов наближаються до неї». На цьому підґрунті розгортаються шукання Фаустом найвищої миті, на цьому підґрунті визрівають його сумніви щодо виходу з вічного замкненого кола:
Я рвуся від жаги, і в насолоді я жаги жадаю.
Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона — символ молодості і краси, простоти і цнотливості, чутливості й ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, проте йому властива психологічна витонченість і жертовність. Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита в його житті була лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може. Гете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до смерті своєї дитини. Тому вона божеволіє. Навіть небо змилостивилось над нею. Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом:
Крізь маску побачила вона Мого ума приховану могутність.
Але це ж можна сказати і про Фауста, в холодному погляді якого Маргарита побачила приреченість кохання. Це кохання земне. Але Фауст спромігся на кохання містичне: поринаючи за межі простору і часу, вихоплює з-поміж античних героїв образи Паріса і прекрасної Гелени. Гелена виявилась для Фауста недосяжною, як сама краса. Його страждання за Геленою інші — він прагне недосяжного. І хоча про Гелену він говорить: «Хто взнав її — без неї жить не може!» — проте навряд чи ці почуття можна назвати коханням. І навіть поява Евфоріана — сина Фауста і Гелени — стає феєричним видінням, схожим на сон. А справжнє кохання, яке уособлювала Маргарита, здатне на прощення. І в уже іншому світі вона лине назустріч Фаустові так, як колись, — знов щаслива.
посмортите во это
Материал для сочинения. Левша - характеристика литературного героя (персонажа)
Левша
ЛЕВША — герой рассказа Н. С. Лескова «Левша» (1881, первая публикация под названием «Сказ о тульском косом Левше и о стальной блохе (цеховая легенда)») . Произведение, созданное в духе лубка, обычно называют гимном таланту русского народа, олицетворенного в образе тульского мастера Л. , который даже блоху сумел подковать. Но сам автор возражал против такой трактовки. В рассказе, стилизованном под легенду, говорится не только о соревновании искусных англичан и даровитых русских, но и о тех условиях, в которых вынужден жить талантливый человек в России. Лесков говорит об отношении самодержцев Александра и Николая к своим подданным, о жестокости «промежуточной» власти в лице атамана Платова. Л. и его товарищи-ремесленники сумели без «мелкоскопа» , без «расчета силы» не только подковать блоху, но и написать на подковках имя мастера. Не тщеславие двигало Л. к цели, а патриотизм. Не англичан хотел он посрамить, а Россию возвысить. Потому, приступая к делу, молился Л. Николе Мценскому и совершил фантастическую по ювелирное™ работу. Однако истинный народный талант в России живет в нищете, им помыкают; Платов швыряет Л. «к себе в коляску в ноги» . Для сравнения Лесков показывает жизнь менее дерзостных в своей фантазии и своем таланте англичан. Глазами прибывшего в Англию Л. мы видим условия, о каких и мечтать не может русский мастеровой. Англичане ценят сноровку, опыт, талант Л. , заботятся о нем, обращаются с ним, как с барином, стараются угодить во всем, предлагают остаться у них на постоянное (и сытое) жительство. Но, узнав английский секрет хранения оружия, тульский мастер просит лишь об одном — поскорее отправить его в Россию. Единственное его желание — сообщить об этом секрете царю, ибо эти сведения действительно государственной важности. Однако если в Англии «другие правила жизни, науки и продовольствия» , то в России — все то же беззаконие и безразличие. Стоило Л. оказаться на родной земле, как у него, заболевшего, отобрали не только английские богатые подарки, но и остатки здоровья. Никому нет дела до секрета, которым владеет мастер, до его поразительных до его жизни. Так и умирает он, всеми брошенный, в больнице для бедных. Больше всего страдает Л. от того, что уносит с собою в могилу выведанный у англичан секрет. «У него хоть и шуба овечкина, так душа человечкина», — говорит о своем русском «камраде» Л. «аглицкий полшкипер» . Несмотря на то что «собственное имя левши, подобно именам многих величайших гениев, навсегда утрачено для потомства» (автор подчеркивал, что «левша есть лицо, мною выдуманное») , предпринимаются попытки найти прообраз оружейника.
НЕ ЗНАЮ ПОЙДЕТ ИЛИ НЕТ! НО ВСЕ ЖЕ)
Я рвуся від жаги,
і в насолоді я жаги жадаю.
Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона — символ молодості і краси, простоти і цнотливості, чутливості й ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, проте йому властива психологічна витонченість і жертовність. Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита в його житті була лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може. Гете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до смерті своєї дитини. Тому вона божеволіє. Навіть небо змилостивилось над нею. Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом:
Крізь маску побачила вона
Мого ума приховану могутність.
Але це ж можна сказати і про Фауста, в холодному погляді якого Маргарита побачила приреченість кохання. Це кохання земне. Але Фауст спромігся на кохання містичне: поринаючи за межі простору і часу, вихоплює з-поміж античних героїв образи Паріса і прекрасної Гелени. Гелена виявилась для Фауста недосяжною, як сама краса. Його страждання за Геленою інші — він прагне недосяжного. І хоча про Гелену він говорить: «Хто взнав її — без неї жить не може!» — проте навряд чи ці почуття можна назвати коханням. І навіть поява Евфоріана — сина Фауста і Гелени — стає феєричним видінням, схожим на сон. А справжнє кохання, яке уособлювала Маргарита, здатне на прощення. І в уже іншому світі вона лине назустріч Фаустові так, як колись, — знов щаслива.