. Мастер (2073) 1 год назад2Поэма М. Ю. Лермонтова “Песня про царя Ивана Васильевича, молодого опричника и удалого купца Калашникова” (1837) в контексте всего творчества поэта воспринимается как своеобразный итог его работы над русским фольклором. Интерес к фольклору был характерен для русской литературы 30-х годов, когда страна переживала глубокий кризис. Находясь на перепутье, которое мрачные умы эпохи склонны были считать тупиком, русское общество пыталось найти выход, опираясь на внутренние ресурсы. Дворянская и народная культура в России были разделены глубокой пропастью, и роль посредника между ними взяла на себя литература. “Песня...” написана в особом жанре, Лермонтов стремился приблизить поэму к эпическим фольклорным сказаниям. Гусляры, тешащие “Песнью” “доброго боярина и боярыню его белолицую”, играют важнейшую роль в структуре поэмы. Авторского голоса читатель не слышит, перед ним как бы произведение устного народного творчества. Следовательно, нравственные позиции, с которых оцениваются персонажи “Песни.. ”, нелично авторские, а обобщенно народные. Это многократно усиливает торжество правды-матушки в сказании, ибо поступок безвестного купца Калашникова, защищавшего свою яичную честь, стал фактом народной истории. Выбор исторического периода для сюжета народной поэмы вполне объясним: Лермонтов обращается к допетровской России. Почему его заинтересовала именно эпоха Ивана IV? Этот государь стал олицетворением деспотизма, тирании и самодурства. И в эпоху николаевской деспотии понятен интерес Лермонтова к фигуре Ивана Грозного: поэт сопоставляет Русь времен древнего тирана и Россию, управляемую просвещенным государем Николаем I. Главное, что вытекает из этого сопоставления — колоссальная разница масштаба личности различных эпох.
Більшість прозових творів Б. Грінченко присвятив зображенню українського народу. Письменника цікавили соціальні процеси й моральна проблематика. Розглядав він і питання, що стосувались народної освіти та виховання.
В оповіданні «Без хліба» (1884) автор зосередився на вивченні особистісного профілю українського селянина — носія й виразника народної етики. Він показав, наскільки важливими в житті людини є засвоєні ще з дитинства моральні норми й цінності.
Селяни Горпина й Петро вже три роки як побралися, мають маленьку дитину, та все ніяк не облаштують власне господарство. Несприятливим видався й останній рік, а на весну не стало хліба.
Петро шукав роботу, та й тут не пощастило. Лишилася надія позичити хліб із громадських запасів, що зберігаються в гамазеї (складському приміщенні). Адже й Петро разом з іншими селянами свого часу складав туди зерно! Та коли звернувся до старости, то зустрів лише нерозуміння й байдужість до своєї біди.
Письменник детально розкрив психологічні стани селянина, доведеного до відчаю. Петра глибоко обурює ставлення сільської влади: «Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!». Лише розпач, загроза голоду й уболівання за рідних змушують чоловіка зважитися на крадіжку. Він приходить до цього не одразу, а поступово: довго переконує самого себе, у душі відбувається гостра боротьба.
Про вчинену Петром крадіжку не дізнаються односельці, але вона швидко руйнує сімейну злагоду, стає причиною болючих моральних переживань. Горпині сумно та соромно — вона не хоче чоловіка-злодія. Та й самого Петра гризе сумління. Він бачить, як його вчинок позначився на родинному житті. Терпіти муки совісті вже несила, і селянин щиро просить вибачення в громади: «Люди добрі! Простіть мене, бо я злодій!».
Важливим і показовим є зображення морального рівня громади. Письменник розрізняє простих хліборобів і сільську владу. Якщо староста й писар не до Петрові, то звичайні односельці виявили людяність та виступили проти його арешту. Автор вірить у справедливість організованої сільської громади, яка покладається на традиційну народну мораль. Люди дали шанс на виправлення, а селянин, заробивши чесною працею, повернув украдене. Петро відродив не лише повагу односельців, а й прихильність коханої дружини і власний душевний спокій.
Оповідання нагадує народну соціально-побутову казку: герой хоч і робить хибний крок, та, одержавши підтримку родини й «добрих людей», гідно виправляє свою помилку. А фінал твору щасливий — теж як у казці. Та й сама історія, попри свою зовнішню простоту, сприймається немов корисне практичне повчання, що передає часточку народної мудрості.
“Песня...” написана в особом жанре, Лермонтов стремился приблизить поэму к эпическим фольклорным сказаниям. Гусляры, тешащие “Песнью” “доброго боярина и боярыню его белолицую”, играют важнейшую роль в структуре поэмы. Авторского голоса читатель не слышит, перед ним как бы произведение устного народного творчества. Следовательно, нравственные позиции, с которых оцениваются персонажи “Песни.. ”, нелично авторские, а обобщенно народные. Это многократно усиливает торжество правды-матушки в сказании, ибо поступок безвестного купца Калашникова, защищавшего свою яичную честь, стал фактом народной истории.
Выбор исторического периода для сюжета народной поэмы вполне объясним: Лермонтов обращается к допетровской России. Почему его заинтересовала именно эпоха Ивана IV? Этот государь стал олицетворением деспотизма, тирании и самодурства. И в эпоху николаевской деспотии понятен интерес Лермонтова к фигуре Ивана Грозного: поэт сопоставляет Русь времен древнего тирана и Россию, управляемую просвещенным государем Николаем I. Главное, что вытекает из этого сопоставления — колоссальная разница масштаба личности различных эпох.
Більшість прозових творів Б. Грінченко присвятив зображенню українського народу. Письменника цікавили соціальні процеси й моральна проблематика. Розглядав він і питання, що стосувались народної освіти та виховання.
В оповіданні «Без хліба» (1884) автор зосередився на вивченні особистісного профілю українського селянина — носія й виразника народної етики. Він показав, наскільки важливими в житті людини є засвоєні ще з дитинства моральні норми й цінності.
Селяни Горпина й Петро вже три роки як побралися, мають маленьку дитину, та все ніяк не облаштують власне господарство. Несприятливим видався й останній рік, а на весну не стало хліба.
Петро шукав роботу, та й тут не пощастило. Лишилася надія позичити хліб із громадських запасів, що зберігаються в гамазеї (складському приміщенні). Адже й Петро разом з іншими селянами свого часу складав туди зерно! Та коли звернувся до старости, то зустрів лише нерозуміння й байдужість до своєї біди.
Письменник детально розкрив психологічні стани селянина, доведеного до відчаю. Петра глибоко обурює ставлення сільської влади: «Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!». Лише розпач, загроза голоду й уболівання за рідних змушують чоловіка зважитися на крадіжку. Він приходить до цього не одразу, а поступово: довго переконує самого себе, у душі відбувається гостра боротьба.
Про вчинену Петром крадіжку не дізнаються односельці, але вона швидко руйнує сімейну злагоду, стає причиною болючих моральних переживань. Горпині сумно та соромно — вона не хоче чоловіка-злодія. Та й самого Петра гризе сумління. Він бачить, як його вчинок позначився на родинному житті. Терпіти муки совісті вже несила, і селянин щиро просить вибачення в громади: «Люди добрі! Простіть мене, бо я злодій!».
Важливим і показовим є зображення морального рівня громади. Письменник розрізняє простих хліборобів і сільську владу. Якщо староста й писар не до Петрові, то звичайні односельці виявили людяність та виступили проти його арешту. Автор вірить у справедливість організованої сільської громади, яка покладається на традиційну народну мораль. Люди дали шанс на виправлення, а селянин, заробивши чесною працею, повернув украдене. Петро відродив не лише повагу односельців, а й прихильність коханої дружини і власний душевний спокій.
Оповідання нагадує народну соціально-побутову казку: герой хоч і робить хибний крок, та, одержавши підтримку родини й «добрих людей», гідно виправляє свою помилку. А фінал твору щасливий — теж як у казці. Та й сама історія, попри свою зовнішню простоту, сприймається немов корисне практичне повчання, що передає часточку народної мудрості.