В поэме Сергея Есенина «Пугачев» главный герой предстает перед нами как романтический, трагически лиричный образ. Историческое лицо трансформировалось у Есенина в олицетворение русского бунта, как бы его духовная ипостась. Сам поэт называл Пугачева «почти гениальным человеком» . Герой Есенина осознает, что он избран. Пугачев у Есенина - и дикарь, и светлый ум, и мечтатель, и мятежник. Как говорит Хлопуша, чернь любит Пугачева «за буйство и удаль» . Автор показывает характер своего героя во всей полноте. Поняв, что его предали соратники, Пугачев все равно называет их «дорогими, хорошими» . Это означает прощение. Поэму даже называли «исповедью души Пугачева» . Есенин создал драму одного героя, все остальные персонажи не сопровождают его на протяжении повествования, не выходят за пределы своих глав. В герое Есенина мы видим обреченность, трагическую предопределенность. В «Капитанской дочке» А. С. Пушкина картина Пугачевского восстания показана как стихийный крестьянский бунт. Пушкин написал свой исторический роман в форме мемуаров. До Пушкина эта тема считалась запретной, и ее изображение было достаточно однобоко. Материалов по восстанию было мало, и Александр Сергеевич сам ездил в Оренбургскую область и записывал свидетельства очевидцев, изучал архивы. Пушкин в своем трактате «История Пугачевского бунта» наиболее объективно отразил все события. Но «Капитанская дочка» , сохраняя принцип историзма как главный, сплетает судьбы вымышленных героев и реальных исторических лиц. В сюжетную линию повести положены реальные события, и автор на примере своих героев показывает судьбу всего народа. Рассказчик Петруша Гринев — непосредственный участник событий и свидетель истории. Он лично знаком с Пугачевым и не может не рассказать о нем и его окружении, потому что сам столкнулся с ним настолько близко, что от решения Пугачева порой зависела его жизнь и жизни дорогих ему людей. Как дворянин Гринев принимает восстание как бессмысленный бунт, рассказывает о расправах пугачевцев, например, о расправе в Белогорской крепости. Но вместе с этим он говорит о широкой душе Пугачева, благородстве: три раза помиловал его Пугачев, избавил его невесту от надругательства Швабрина. Он живет по пословице «долг платежом красен» . Пугачев предстает перед читателем как антипод Гринева. Он и враг ему и друг. Когда Пугачев предлагает Гриневу служить ему, Петр отказывает потому, что уже дал присягу императрице. Он считает, что долг и офицерская честь — превыше всего. Его устами автор говорит: «Не приведи бог видеть русский бунт, бессмысленный и беспощадный! » Пугачев - это разрушение и гибель. Характер Пугачева раскрывается по ходу повествования. Сначала мы видим его то ли беглым каторжником, то ли пропойцей, «мужичком» в пророческом сне Гринева. Пугачевское восстание несет с собой разрушение и гибель. На военном совете у Пугачева Петрушу поражает песня, которую поют обреченные на виселицу люди. Пушкинский герой решителен, суров и великодушен. Он борется не за себя, а за народ, чтобы облегчить его жизнь. Перед Гриневым он не таится, почти прямо говорит, что он самозванец. Пугачев знает, что совершает. Вот.
Роль культури античності у нашому житті переоцінити майже неможливо, неможливо так само, як і перелічити все те, чим ми їй зобов'язані: філософія, лірика, театри, міфи, архітектура, епос, початки всіх наук, ідеали, право, бібліотеки, олімпійські ігри... Що не слово — то кожне грецького чи латинського походження, що не явище — то все родом з Еллади чи Риму.
Майже все, що оточує нас і насичує наші дні, так чи інакше, безпосередньо чи видозмінено, мало місце в добу античності, і це недивно, адже вона є колискою Європи (чого варте лише походження назви Європа!). Тільки-но навчившись говорити, ми починаємо вживати вислови, які народились за сотні років до нас і живуть досі: ахіллесова п'ята, олімпійський спокій, ієрихонські труби, танталові муки, сізіфова праця, авгієві конюшні, яблуко розбрату, спартанські умови, гігантські розміри, титанічна боротьба, гомеричний сміх... І потім, у більш дорослому віці, знайомлячись з давньогрецькими міфами, читаючи поеми Гомера, трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда, знаходимо в них відповіді на запитання: хто ж такий був Сізіф, що його спіткала така страшна доля; чому у царя Мідаса вуха віслюка; скільки подвигів вчинив Геракл; чому золоте яблуко із саду Гесперид спричинило таку страшну, кровопролитну війну; що саме значить фраза "Бійтесь данайців, навіть тоді, коли вони підносять подарунки!"
Зі впевненістю можна сказати, що людина, незнайома з давньогрецькими міфами, з іменами богів давньоримського пантеону, поемами Гомера та Вергілія, життєписами Плутарха, творчістю античних ліриків, трагіків, комедіографів, не може претендувати на звання освіченої, ерудованої особистості, принаймні, на нашому просторі. Тому що європейське мистецтво засіяне, немов нічне безхмарне небо, зорями, прикладами й натяками, посиланнями та алюзіями на образи й сюжети античності. Вся доба Відродження з її геніями та плодами їх творчості пройдуть повз незрозумілими; влучні назви сузір'їв та планет залишаться неоціненими; влучні назви явищ як-то "Едипів комплекс", гермафродитизм та інші будуть порожнім звуком; "Енеїда" Котляревського буде сприйнята просто як банальний жарт, а Герміона буде асоціюватись, у кращому випадку, лише з дівчиною-відмінницею зі школи магії та чарівництва Хогвартс, але аж ніяк ні зі спартанською царівною.
Та все це не про нас, адже ми віддаємо данину великій античній культурі, тій самій, творці якої першими вклонилися досконалості та в кожній своїй справі прагнули сягнути поставленого ідеалу; звернулись до найвищої матерії — до душі; розібрали й вивчили явища природи; шанували жагу розвитку і спрагу знань. Хто не чув імен Сократа, Платона, Солона, Піфагора, Аристотеля, Геродота, Демосфена? Плеяди (між іншим, хто такі плеяди? Правильно, сім доньок Атланта!) геніальних філософів, політиків, митців античності пройшли крізь віки до сьогодення, і всюди залишили дивовижний золотий відбиток своєї епохи, роль культури якої у нашому житті переоцінити майже неможливо, неможливо так само, як і перелічити все те, чим ми їй зобов'язані...
Роль культури античності у нашому житті переоцінити майже неможливо, неможливо так само, як і перелічити все те, чим ми їй зобов'язані: філософія, лірика, театри, міфи, архітектура, епос, початки всіх наук, ідеали, право, бібліотеки, олімпійські ігри... Що не слово — то кожне грецького чи латинського походження, що не явище — то все родом з Еллади чи Риму.
Майже все, що оточує нас і насичує наші дні, так чи інакше, безпосередньо чи видозмінено, мало місце в добу античності, і це недивно, адже вона є колискою Європи (чого варте лише походження назви Європа!). Тільки-но навчившись говорити, ми починаємо вживати вислови, які народились за сотні років до нас і живуть досі: ахіллесова п'ята, олімпійський спокій, ієрихонські труби, танталові муки, сізіфова праця, авгієві конюшні, яблуко розбрату, спартанські умови, гігантські розміри, титанічна боротьба, гомеричний сміх... І потім, у більш дорослому віці, знайомлячись з давньогрецькими міфами, читаючи поеми Гомера, трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда, знаходимо в них відповіді на запитання: хто ж такий був Сізіф, що його спіткала така страшна доля; чому у царя Мідаса вуха віслюка; скільки подвигів вчинив Геракл; чому золоте яблуко із саду Гесперид спричинило таку страшну, кровопролитну війну; що саме значить фраза "Бійтесь данайців, навіть тоді, коли вони підносять подарунки!"
Зі впевненістю можна сказати, що людина, незнайома з давньогрецькими міфами, з іменами богів давньоримського пантеону, поемами Гомера та Вергілія, життєписами Плутарха, творчістю античних ліриків, трагіків, комедіографів, не може претендувати на звання освіченої, ерудованої особистості, принаймні, на нашому просторі. Тому що європейське мистецтво засіяне, немов нічне безхмарне небо, зорями, прикладами й натяками, посиланнями та алюзіями на образи й сюжети античності. Вся доба Відродження з її геніями та плодами їх творчості пройдуть повз незрозумілими; влучні назви сузір'їв та планет залишаться неоціненими; влучні назви явищ як-то "Едипів комплекс", гермафродитизм та інші будуть порожнім звуком; "Енеїда" Котляревського буде сприйнята просто як банальний жарт, а Герміона буде асоціюватись, у кращому випадку, лише з дівчиною-відмінницею зі школи магії та чарівництва Хогвартс, але аж ніяк ні зі спартанською царівною.
Та все це не про нас, адже ми віддаємо данину великій античній культурі, тій самій, творці якої першими вклонилися досконалості та в кожній своїй справі прагнули сягнути поставленого ідеалу; звернулись до найвищої матерії — до душі; розібрали й вивчили явища природи; шанували жагу розвитку і спрагу знань. Хто не чув імен Сократа, Платона, Солона, Піфагора, Аристотеля, Геродота, Демосфена? Плеяди (між іншим, хто такі плеяди? Правильно, сім доньок Атланта!) геніальних філософів, політиків, митців античності пройшли крізь віки до сьогодення, і всюди залишили дивовижний золотий відбиток своєї епохи, роль культури якої у нашому житті переоцінити майже неможливо, неможливо так само, як і перелічити все те, чим ми їй зобов'язані...