Бурмин - персонаж повести А. С. Пушкина «Метель», военный, за которого по ошибке вышла замуж главная героиня Марья Гавриловна. После окончания войны Бурмин попадает в имение Ненарадово. Там он проводит свой отпуск и знакомится с Марьей Гавриловной. Этот персонаж занимает высокий чин. В свои двадцать шесть лет он является гусарским полковником и носит награду - Георгия в петлице. До его приезда Марья потеряла отца и бывшего возлюбленного, рядового прапорщика Владимира, который был смертельно ранен под Бородино. Будучи богатой наследницей покойного Гаврилы Гавриловича Р., Марья получала много предложений руки и сердца, но всегда отвечала отказом. Казалось, она все еще верна своему несостоявшемуся супругу Владимиру.
Познакомившись с Бурминым, она поняла, что ей мил этот человек. Он был умным, беспечным и немного насмешливым. Однажды во время сильной метели он забрел в старую церковь, где сидела молодая девушка и ждала своего жениха. Бурмина приняли за того самого жениха и их обвенчали. Он понимал, что совершил непростительный поступок, но в тот момент им двигало пустое легкомыслие. Когда молодых попросили поцеловаться, девушка с криками «Не он!» Не он!» упала в обморок. Он поспешно уехал из церкви, так и не узнав имени своей жены. Это и была Марья Гавриловна, которая не дождалась Владимира. А Владимир тем временем оказался на занесенной метелью дороге и не смог вовремя добраться до церкви. Было в этом какое-то знамение свыше. В конце повести Бурмин с Марьей Гавриловной воссоединились.
«…всяка людина має право розпоряджатися своєю долею, а ти вже людина. Раз у житті до кожної людини приходить доля й каже: вибирай! Отже, тобі варт тільки захотіти…».
«… Він став відчувати і людське горе і людську радість».
«Боротися можна не тільки списом і шаблею. Можливо, несправедливо ображений долею підніме із часом доступну йому зброю на захист інших, обездолених життям, і тоді я недарма проживу на світі, покалічений старий солдат…».
«Якийсь дивний недитячий смуток все ж таки проступав у його характері».
«— … для тебе існують звуки, тепло, рух… тебе оточує любов… Багато хто віддав би світло очей за те, чим ти нехтуєш, як безумець… але ти надто егоїстично носишся зі своїм горем… Якби ти міг зрозуміти, що на світі є горе в сто разів більше, ніж твоє, таке горе, проти якого твоє життя, забезпечене й оточене співчуттям, можна назвати блаженством, — тоді … У будь-якому разі, якщо тобі й було б гірше, то, може, сам ти був би кращий».
«Я хотів, щоб ти відчув чуже горе і перестав носитися зі своїм.Ти вмієш тільки кощунствувати зі своєю ситою заздрістю до чужого голоду! … »
Познакомившись с Бурминым, она поняла, что ей мил этот человек. Он был умным, беспечным и немного насмешливым. Однажды во время сильной метели он забрел в старую церковь, где сидела молодая девушка и ждала своего жениха. Бурмина приняли за того самого жениха и их обвенчали. Он понимал, что совершил непростительный поступок, но в тот момент им двигало пустое легкомыслие. Когда молодых попросили поцеловаться, девушка с криками «Не он!» Не он!» упала в обморок. Он поспешно уехал из церкви, так и не узнав имени своей жены. Это и была Марья Гавриловна, которая не дождалась Владимира. А Владимир тем временем оказался на занесенной метелью дороге и не смог вовремя добраться до церкви. Было в этом какое-то знамение свыше. В конце повести Бурмин с Марьей Гавриловной воссоединились.
«…всяка людина має право розпоряджатися своєю долею, а ти вже людина. Раз у житті до кожної людини приходить доля й каже: вибирай! Отже, тобі варт тільки захотіти…».
«… Він став відчувати і людське горе і людську радість».
«Боротися можна не тільки списом і шаблею. Можливо, несправедливо ображений долею підніме із часом доступну йому зброю на захист інших, обездолених життям, і тоді я недарма проживу на світі, покалічений старий солдат…».
«Якийсь дивний недитячий смуток все ж таки проступав у його характері».
«— … для тебе існують звуки, тепло, рух… тебе оточує любов… Багато хто віддав би світло очей за те, чим ти нехтуєш, як безумець… але ти надто егоїстично носишся зі своїм горем… Якби ти міг зрозуміти, що на світі є горе в сто разів більше, ніж твоє, таке горе, проти якого твоє життя, забезпечене й оточене співчуттям, можна назвати блаженством, — тоді … У будь-якому разі, якщо тобі й було б гірше, то, може, сам ти був би кращий».
«Я хотів, щоб ти відчув чуже горе і перестав носитися зі своїм.Ти вмієш тільки кощунствувати зі своєю ситою заздрістю до чужого голоду! … »