Небо чисте, по-молодому усміхнене. Воно синіє, наче там висіяно море волошок, і фіалок, і півників, і ще всячину квітів, що не в'януть, хоч би яка була спека, і не схиляють голівок у жалобі, хоч би яке сонце пекло.
Мабуть, тому вподобав я дивитись на небо, що з-поміж усіх кольорів найдужче люблю синій. Він мені скрізь увижається, й коли я бачу щось синє — чи квітку, чи очі, чи дівоче плаття, чи просто чую саме слово «синій»,— враз мені стає добре, я щасливий, і душа моя сміється й грає так, як грають проти сонця збиті на ставу бризки води.
Іноді все в цьому світі уявляється мені синім: ото, начебто, ростуть сині тополі над синьою дорогою, їдуть сині вози, запряжені синіми кіньми, випадають сині дощі. І як було б цікаво, якби раптом посеред зими випав на наше село синій сніг, синя завірюха захуржелила-зареготала!
Але чомусь не можу уявити, щоб молоко нашої корови Лиски було синє. Ще можу припустити, що Лиска наша геть уся посиніла й великі очі її стали сині, а от молоко залишається для мене білим, хоч і як силкуюся побачити його синім. І чомусь так само сметана для мене біліє, і сир, і вареники з сиром.
А якого кольору слова?
Тихесенько вимовляю слово «зелений», і постає переді мною все зелене, і я вже чомусь не сумніваюсь, що саме це слово зеленого кольору. Вимовляю слово «мама» — і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехтіння в очах, ласкаве звучання голосу. Жоден колір, либонь, не пов'язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотистим від очей, вишневим од губ, яблуками-антонівками від рук — і за всім цим щемко постає слово «рідна», яке, здається, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори, разом узяті.
А слово «осінь» — жовте, бо восени дозрівають усі грушки в нашому садку, всі яблука. Спершу світяться поміж листям молодесеньким жовтим полум'ям, потім починають потроху падати на землю, згодом усе рясніше... Й одного дня залишається на гіллі саме тільки жовте, недогоріле листя.
Слово «осінь» туге й жовте, наче віск.
Слово «пролісок» — біле, й чомусь од нього пахне сніжком, який починає танути, й гострою весняною землею, і торішнім перепрілим листям. Слово «зозуля» якесь ніжне, зелененьке, мов пух на вербах, бо коли зозуля починала кувати в цьому році, то зелень на деревах була молода й свіжа, а вербовий цвіт опадав на воду, й здавалось, що вода зацвіла ніжним смарагдовим* пушком.
Пролетіла над подвір'ям ворона, пронесла в дзьобі галузку, я подумав, що то вона понесла своє чорне слово. Бо слово «ворона» — чорне.
От цікаво — а ворона знає, що її звати вороною? А собаки знають, що вони собаки? А вівці, а воли, а коні?
А наша корова Лиска знає, що її звати Лискою?
Євген Гуцало
Смарагдовий — зелений.
Що в цьому творі здивувало тебе?
Які слова уявляються автору синіми? Чому? Чому для нього слова «рідна мама» — мов усі кольори, разом узятії А якими є ці слова для тебе?
Читаючи другий абзац, передай голосом почуття радості оповідача. Який абзац прочитаєш як роздум-міркування?
Поміркуйте разом над запитаннями, наведеними наприкінці оповідання.
Прочитайте виділені слова. Чи так само, як автор, ви уявляєте колір слів осінь, пролісок, зозуля, ворона?
Образ Матері — образ берегині людства (образ Матері в піснях, молитвах, віршах, поемах, найкращих творах відомих світових митців; поезія Т. Шевченка і Лесі Українки, В. Симоненка і А. Малишка).
II. Глибокі почуття любові у творах А. Малишка про матір (найніжніша любов і пошана до матері у поезіях "Не стій, мати, коло хати", "Яблуні").
III. Гімн материнській любові ("Пісня про рушник").
1. Синівська вдячність, повага, любов у кожному рядку ("рідна мати моя", "твоя незрадлива усмішка, засмучені очі хороші твої").
2. Материнська турбота (тривога і сум в очах, сподівання на щасливу долю сина, побажання добра).
3. "Рідна мати" — символ чистої любові ("рушник вишиваний" — символ життєвого шляху, долі, запорука щастя, вірності і любові, материнський оберіг).
4. "Пісня про рушник" — перлина української поезії XX століття (пробуджуватиме в наступних поколіннях найсвітліші почуття). IV. Поезії А. Малишка про матір — багата духовна скарбниця (О. Гончар про поета: "Він полишив нам золоті розсипи своїх поезій, нев'янучу красу своїх пісень... Вогнистий син України, улюбленець народу... співець життя, молодості, любові — такий він для нас, незабутній Андрій Малишко").
Небо чисте, по-молодому усміхнене. Воно синіє, наче там висіяно море волошок, і фіалок, і півників, і ще всячину квітів, що не в'януть, хоч би яка була спека, і не схиляють голівок у жалобі, хоч би яке сонце пекло.
Мабуть, тому вподобав я дивитись на небо, що з-поміж усіх кольорів найдужче люблю синій. Він мені скрізь увижається, й коли я бачу щось синє — чи квітку, чи очі, чи дівоче плаття, чи просто чую саме слово «синій»,— враз мені стає добре, я щасливий, і душа моя сміється й грає так, як грають проти сонця збиті на ставу бризки води.
Іноді все в цьому світі уявляється мені синім: ото, начебто, ростуть сині тополі над синьою дорогою, їдуть сині вози, запряжені синіми кіньми, випадають сині дощі. І як було б цікаво, якби раптом посеред зими випав на наше село синій сніг, синя завірюха захуржелила-зареготала!
Але чомусь не можу уявити, щоб молоко нашої корови Лиски було синє. Ще можу припустити, що Лиска наша геть уся посиніла й великі очі її стали сині, а от молоко залишається для мене білим, хоч і як силкуюся побачити його синім. І чомусь так само сметана для мене біліє, і сир, і вареники з сиром.
А якого кольору слова?
Тихесенько вимовляю слово «зелений», і постає переді мною все зелене, і я вже чомусь не сумніваюсь, що саме це слово зеленого кольору. Вимовляю слово «мама» — і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехтіння в очах, ласкаве звучання голосу. Жоден колір, либонь, не пов'язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотистим від очей, вишневим од губ, яблуками-антонівками від рук — і за всім цим щемко постає слово «рідна», яке, здається, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори, разом узяті.
А слово «осінь» — жовте, бо восени дозрівають усі грушки в нашому садку, всі яблука. Спершу світяться поміж листям молодесеньким жовтим полум'ям, потім починають потроху падати на землю, згодом усе рясніше... Й одного дня залишається на гіллі саме тільки жовте, недогоріле листя.
Слово «осінь» туге й жовте, наче віск.
Слово «пролісок» — біле, й чомусь од нього пахне сніжком, який починає танути, й гострою весняною землею, і торішнім перепрілим листям. Слово «зозуля» якесь ніжне, зелененьке, мов пух на вербах, бо коли зозуля починала кувати в цьому році, то зелень на деревах була молода й свіжа, а вербовий цвіт опадав на воду, й здавалось, що вода зацвіла ніжним смарагдовим* пушком.
Пролетіла над подвір'ям ворона, пронесла в дзьобі галузку, я подумав, що то вона понесла своє чорне слово. Бо слово «ворона» — чорне.
От цікаво — а ворона знає, що її звати вороною? А собаки знають, що вони собаки? А вівці, а воли, а коні?
А наша корова Лиска знає, що її звати Лискою?
Євген Гуцало
Смарагдовий — зелений.
Що в цьому творі здивувало тебе?
Які слова уявляються автору синіми? Чому? Чому для нього слова «рідна мама» — мов усі кольори, разом узятії А якими є ці слова для тебе?
Читаючи другий абзац, передай голосом почуття радості оповідача. Який абзац прочитаєш як роздум-міркування?
Поміркуйте разом над запитаннями, наведеними наприкінці оповідання.
Прочитайте виділені слова. Чи так само, як автор, ви уявляєте колір слів осінь, пролісок, зозуля, ворона?
Образ Матері — образ берегині людства (образ Матері в піснях, молитвах, віршах, поемах, найкращих творах відомих світових митців; поезія Т. Шевченка і Лесі Українки, В. Симоненка і А. Малишка).
II. Глибокі почуття любові у творах А. Малишка про матір (найніжніша любов і пошана до матері у поезіях "Не стій, мати, коло хати", "Яблуні").
III. Гімн материнській любові ("Пісня про рушник").
1. Синівська вдячність, повага, любов у кожному рядку ("рідна мати моя", "твоя незрадлива усмішка, засмучені очі хороші твої").
2. Материнська турбота (тривога і сум в очах, сподівання на щасливу долю сина, побажання добра).
3. "Рідна мати" — символ чистої любові ("рушник вишиваний" — символ життєвого шляху, долі, запорука щастя, вірності і любові, материнський оберіг).
4. "Пісня про рушник" — перлина української поезії XX століття (пробуджуватиме в наступних поколіннях найсвітліші почуття). IV. Поезії А. Малишка про матір — багата духовна скарбниця (О. Гончар про поета: "Він полишив нам золоті розсипи своїх поезій, нев'янучу красу своїх пісень... Вогнистий син України, улюбленець народу... співець життя, молодості, любові — такий він для нас, незабутній Андрій Малишко").