Марсела- один із трагічних образів комедії, яка із-за примх господині змушена страждати. Спочатку вона відверто раділа своєму щастю – коханню з Теодоро,і тому зміна настрою у господині, а потім і у коханого, примусила її ревнувати, вимагати, терпіти. Вона вірить у повернення свого Теодоро . Кохана називає його «своїм чоловіком», але мрії Теодоро заносять далеко: він уже бачить себе чоловіком графині. Це роздратування обрушується й на саму Марселу. Між закоханими відбувається бурхлива розмова, ініціатором цього стає Теодоро. Щоб відомстити ,ображена Марсела починає загравати з Фабіо, усіляко паплюжачи при цьому Теодоро
Головною постаттю в “Пісні про рушник” є образ матері. Він яскравий і виразний, він увесь пронизаний великим синівським почуттям. А. Малишко продовжує одвічну тему і прагне ще раз довести нам, що нема нічого святішого в усьому світі, ніж материнська любов. В її погляді відображені смуток і тривога, які поєднуються з надіями на щасливе майбутнє свого сина. Поет розкриває усю красу материнських почуттів і материнської душі, використовуючи для цього виразні поетичні деталі.
Рідна мати й “ночей недоспала”, і рушник своєму сину “на щастя, на долю дала”. Портрет матері А. Малишко змалював за до простих, але в той же час досить виразних епітетів:
“І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої”.
“Пісня про рушник” сприймається, перш за все, як монолог вдячного сина. Він розповідає про те, як мати журиться, коли розлучається з сином, але вона вірить у його майбутнє, у його світлу долю. Ця віра втілюється поетом в образі вишитого рушника, який символізує собою материнське благословення і життєву дорогу людини.
У ліричного героя “Пісні” з рушником пов’язані найкращі та найсвітліші спогади про рідні краї, про дитинство і рідну матір. Крізь прожиті роки він бачить знайому з дитинства “росянисту доріжку”, свої рідні “зелені луги”, відчуває “тихий шелест трав, щебетання дібров” та слухає музику “солов’їних гаїв”. Ці яскраві епітети, вдало використані автором створюють надзвичайно ніжний пейзажний малюнок у пастельних тонах, який сповнює серця читачів світлим почуттям подяки людині, яка надала життя кожному з нас.
Марсела- один із трагічних образів комедії, яка із-за примх господині змушена страждати. Спочатку вона відверто раділа своєму щастю – коханню з Теодоро,і тому зміна настрою у господині, а потім і у коханого, примусила її ревнувати, вимагати, терпіти. Вона вірить у повернення свого Теодоро . Кохана називає його «своїм чоловіком», але мрії Теодоро заносять далеко: він уже бачить себе чоловіком графині. Це роздратування обрушується й на саму Марселу. Між закоханими відбувається бурхлива розмова, ініціатором цього стає Теодоро. Щоб відомстити ,ображена Марсела починає загравати з Фабіо, усіляко паплюжачи при цьому Теодоро
Объяснение:
Ключові образи : мама, вишиваний рушник.
Объяснение:
Головною постаттю в “Пісні про рушник” є образ матері. Він яскравий і виразний, він увесь пронизаний великим синівським почуттям. А. Малишко продовжує одвічну тему і прагне ще раз довести нам, що нема нічого святішого в усьому світі, ніж материнська любов. В її погляді відображені смуток і тривога, які поєднуються з надіями на щасливе майбутнє свого сина. Поет розкриває усю красу материнських почуттів і материнської душі, використовуючи для цього виразні поетичні деталі.
Рідна мати й “ночей недоспала”, і рушник своєму сину “на щастя, на долю дала”. Портрет матері А. Малишко змалював за до простих, але в той же час досить виразних епітетів:
“І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої”.
“Пісня про рушник” сприймається, перш за все, як монолог вдячного сина. Він розповідає про те, як мати журиться, коли розлучається з сином, але вона вірить у його майбутнє, у його світлу долю. Ця віра втілюється поетом в образі вишитого рушника, який символізує собою материнське благословення і життєву дорогу людини.
У ліричного героя “Пісні” з рушником пов’язані найкращі та найсвітліші спогади про рідні краї, про дитинство і рідну матір. Крізь прожиті роки він бачить знайому з дитинства “росянисту доріжку”, свої рідні “зелені луги”, відчуває “тихий шелест трав, щебетання дібров” та слухає музику “солов’їних гаїв”. Ці яскраві епітети, вдало використані автором створюють надзвичайно ніжний пейзажний малюнок у пастельних тонах, який сповнює серця читачів світлим почуттям подяки людині, яка надала життя кожному з нас.