... Скільки горя принесла війна! Дружина залишилася без чоловіка, трох дітей без батька. Гірко не знати, не пам'ятати свого батька, діда. Залишилася тільки фотографія на стіні. І пам'ять.
Нехай я ніколи не знав дідуся, але і зараз, коли беру похоронку в руки, відчуваю біль. Я не хочу, щоб знову гинули люди, діти залишалися сиротами, а матері отримували такі сповіщення.
У кожному місті є пост № 1 - біля Вічного вогню. Тут несуть Вахту пам'яті справжні громадяни. Я пишаюся тим, що мені вже тричі довелося стояти на посту, що мені присвоїли звання кращого постового. Не можу без хвилювання дивитися на цей вогонь. Завжди перед очима - фотографія діда Кирила, який загинув у бою за свою Батьківщину в листопаді 1942 року. Згадую розповіді про війну діда Нестора.
Я пишаюся своєю країною, нашим прекрасним і мужнім народом. Пишаюся його героїчним минулим і славним сьогоденням. Я знаю, що без вагань встану на захист рідної Вітчизни, що у важку годину не підведу, не посоромлю пам'яті тих, хто захищав Батьківщину.
Есть в русской природе усталая нежность, Безмолвная боль затаенной печали, Безвыходность горя, безгласность, безбрежность, Холодная высь, уходящие дали.
Душа лирического героя, восторгаясь величием Божьего мира, все же подсознательно жаждет свидания с подобной себе душой:
Приди на рассвете на склон косогора, — Над зябкой рекою дымится прохлада, Чернеет громада застывшего бора, И сердцу так больно, и сердце не радо.
Далее лирический герой, словно почувствовав приближение желанного свидания, как бы оправдывает свое сиюминутное охлаждение к природе тем, что она сама не может ответить на его чувства:
Недвижный камыш. Не трепещет осока. Глубокая тишь. Безглагольность покоя. Луга убегают далеко-далеко. Во всем утомленье, глухое, немое.
В следующий момент лирический герой уже прямо обращается к некоему женскому образу (так я воспринимаю эти стихи), предлагая разделить с ним красоту и светлую печаль:
Войди на закате, как в свежие волны, В прохладную глушь деревенского сада, — Деревья так сумрачно-странно-безмолвны. И сердцу так грустно, и сердце не радо.
Концовку Бальмонт драматизирует — Все права защищены и охраняются законом © 2001-2005 олсоч.ру это его излюбленная поза:
Как будто душа о желанном просила И сделала ей незаслуженно больно. И сердце простило, но сердце простило, И плачет, и плачет, и плачет невольно.
Итак, стихотворение завершается почти театральной позой лирического героя: он не понят, но все прощает и в этом находит утешение и даже наслаждение, равное любви.
По сути — это брачная песня соловья, со всеми классическими символами. Безглагольность — образ, который символисты использовали в своей творческой работе очень часто. (По-моему, заимствован этот образ у Ф. И. Тютчева: «Мысль изреченная есть ложь».) Ритм стиха завораживает, чередование шипящих с мягкими, длящимися концовками слов (ны, ла, но, ло, ли, оя, ое) придает поэтическому веществу особую нежность, почти физически ощущаемую. Популярным это стихотворение стало, по-моему, еще и потому, что Россия по духу — страна еще достаточно языческая. Наши гены четко реагируют на образы природы, созвучные любви русского человека к избраннику или избраннице.
Этим стихотворением Бальмонт создал себе, как сейчас говорят, имидж.
Влюбил в своего лирического героя читательскую аудиторию. Но главное, «Безглагольность» еще одним взлетом поэзии укрепило любовь к России.
Біля Вічного вогню
... Скільки горя принесла війна! Дружина залишилася без чоловіка, трох дітей без батька. Гірко не знати, не пам'ятати свого батька, діда. Залишилася тільки фотографія на стіні. І пам'ять.
Нехай я ніколи не знав дідуся, але і зараз, коли беру похоронку в руки, відчуваю біль. Я не хочу, щоб знову гинули люди, діти залишалися сиротами, а матері отримували такі сповіщення.
У кожному місті є пост № 1 - біля Вічного вогню. Тут несуть Вахту пам'яті справжні громадяни. Я пишаюся тим, що мені вже тричі довелося стояти на посту, що мені присвоїли звання кращого постового. Не можу без хвилювання дивитися на цей вогонь. Завжди перед очима - фотографія діда Кирила, який загинув у бою за свою Батьківщину в листопаді 1942 року. Згадую розповіді про війну діда Нестора.
Я пишаюся своєю країною, нашим прекрасним і мужнім народом. Пишаюся його героїчним минулим і славним сьогоденням. Я знаю, що без вагань встану на захист рідної Вітчизни, що у важку годину не підведу, не посоромлю пам'яті тих, хто захищав Батьківщину.