Составьте таблицу по рассказу ,,Белый пудель" Куприн последовательно расположите элементы композиции, указав, какое событие рассказа является экспозицией, завязкой и т.д
Хтось одного разу сказав, що існують два виду письменників: одні вмирають за життя, інші живуть після смерті. Твори Михайла Опанасовича Булгакова стали сьогодні класикою російської літератури. Доля письменника – це зосереджене і завзяте служіння мистецтву, звернене не тільки до сучасників, а й до незрівнянно більш великої аудиторії, до прийдешніх поколінь. М. А. Булгаков помер в 1940 році, не дочекавшись публікації та постановки на сцені більшості своїх творів, але, незважаючи на це, його романи, повісті, п'єси продовжують жити в наших серцях. У творах Булгакова тісно сплетені фантастика з реальністю, трагічне з комічним, цікавий вигадка з історичною достовірністю. Важко з безлічі його творів вибрати улюблене. Але я для себе Булгакова відкрила, прочитавши вперше «Записки лікаря». Відомо, що це автобіографічний твір. Сюжет «Записок» складають пам'ятні для молодого лікаря «історії хвороби», курйози і складні випадки медичної практики. Написані з живим гумором, доброю іронією, вони не залишають нас байдужими.
Герой «Записок», вчорашній студент, причому корінний городянин, зовсім недавно розлучився з університетською аудиторією, волею долі опинився в глухому селі Мур'їво. Тут йому судилося стати єдиним лікарем на всю округу. Автор докладно описує російське село, де героєві доводиться працювати. Дороги, що розкисли під осіннім дощем, гасові лампи в операційній, взимку люта холоднеча. Лікар хоче здаватися знаючим в очах фельдшера і акушерок. Разом з цим він відчуває майже панічний страх перед операцією і хірургічними інструментами. Книга, до якої він раз у раз звертається, - єдиний його помічник.
Ледве освоївшись, юний лікар вже приймає по сто хворих на день, і буває, тільки-тільки вирішить виспатися або затопити піч і зігріти воду для миття або просто намилить щоку, щоб поголитися, - стук, проклятий стукіт у двері, і треба бігти з усіх ніг, гадаючи, що сталося на цей раз. Булгаков дуже точно описує хвороби й операції, але це жодною мірою не робить «Записки» менш цікавими. Автор розповідає про переживання, промахи, успіхи і біди молодого доктора з тією м'якою посмішкою, в якій немає ні розчулення, ні поблажливого глузування старшого і навченого над початківцем, але є радісне почуття знайденої сили, впевненості в собі. Перемога над смертю і над власною боязкістю, недосвідченістю, страхом – чи не головна думка «Записок».
В оповіданні «Рушник з півнем» молодий доктор гарячково згадує сторінки підручника, з відчаєм у душі береться за безнадійний, по видимості, випадок. На його очах гине дівчина, яка потрапила в м'ялку для льону, і він, ще не наважуючись на операцію, розгублено думає про себе: «Вмирай. Вмирай швидше... вмирай. А то що ж я буду робити з тобою?». Але якось самі собою, немов проти волі, руки лікаря роблять те, що потрібно, і мозок підказує несподівано ясні рішення. Його виручають внутрішня відповідальність і сила інтуїції, які рятівно приходять до нас у хвилини крайньої небезпеки. А закінчивши першу у своєму житті ампутацію, він вже благає долю, щоб дівчина не померла під ножем: «Ще, ще трошки... Не вмирай, - натхненно думав я, - потерпи до палати, дай мені вискочити благополучно з цього жахливого випадку мого життя».
«Записки лікаря» М Булгакова – мій улюблений твір. Він навчив мене бути наполегливою у будь-яких обставинах, покладатися тільки на свої сили і впевнено йти до своєї мети, завжди залишаючись людиною.
Историческая повесть Гоголя «Тарас Бульба» рассказывает о временах казачества на Руси. Писатель прославляет казаков - смелых воинов, настоящих патриотов, веселых и вольных людей. В центре произведения – образ казака Тараса Бульбы. Когда мы встречаемся с ним, то это уже довольно пожилой человек, имеющий двух взрослых сыновей. Но Бульба еще очень крепок физически, до последней капли крови предан казачьему товариществу. Именно жизнь в Запорожской Сечи – отчаянные битвы во славу земли русской и бесшабашное веселье в мирное время – для героя является идеалом жизни. И именно такой жизни он желает своим сыновьям. Тарас гордится Остапом и Андрием, предрекает им большое военное будущее. Как только юноши вернулись из бурсы, герой тут же повез их в Запорожскую Сечь – чтобы они «отведали настоящей жизни». Поначалу Бульба, уважаемый и авторитетный среди товарищей казак, как бы отходит на второй план. Во время битв с поляками все чаяния героя направлены на сыновей. И они оправдывают надежды старого отца – бьются, как настоящие воины. Но наступает час, когда и Тарасу приходится проявить всю свою доблесть. Он становится атаманом той части казаков, что решили отвоевывать плененных поляками товарищей. И Бульба бьется, как в лучшие годы своей жизни. Мало кто догадывается в этот момент, что на душе у него огромный камень – Андрий оказался предателем, из-за любви перешедшим на сторону поляков. Герой не мог и никогда бы не смог простить сына. «- Так продать? продать веру? продать своих?» - Бульба не может понять, как такое возможно. Андрий становится для него позором – его сын предал казачье товарищество, родную землю. Для героя это самый страшный грех, наказанием за который может быть только смерть. И Тарас собственноручно убивает младшего сына – патриот побеждает в этом человеке отца. Этот факт показывает, насколько огромна любовь героя к своей родине. Но на этом повесть не заканчивается. Не заканчиваются и муки Тараса. Ему суждено потерять и второго сына – Остапа, казненного врагами. После этого герой посвятил свою жизнь одному – мести врагам, борьбе с ними до последней капли крови. Тарас принял руководство одним из казачьих полков в огромной армии, сражающейся с поляками. И во всех битвах казаки героя были в числе лучших. А затем, когда генералы согласились на мир с «проклятыми ляхами», Тарас один «гулял по всей Польше с своим полком, выжег восемнадцать местечек, близ сорока костелов и уже доходил до Кракова». Это продолжалось до тех пор, пока герой не попал в плен. Но и под угрозой смерти, связанный, он продолжал своим. Последними словами Бульбы были слова о силе и могуществе его родине: «…узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..» Сам же автор восхищается своим героем – истинным сыном земли русской: «Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу!» Восхищаемся Тарасом и мы, читатели. Этот герой нам любить и уважать свою родину еще больше. Это ли не самое лучшее доказательство патриотизма самого Бульбы?
Хтось одного разу сказав, що існують два виду письменників: одні вмирають за життя, інші живуть після смерті. Твори Михайла Опанасовича Булгакова стали сьогодні класикою російської літератури. Доля письменника – це зосереджене і завзяте служіння мистецтву, звернене не тільки до сучасників, а й до незрівнянно більш великої аудиторії, до прийдешніх поколінь. М. А. Булгаков помер в 1940 році, не дочекавшись публікації та постановки на сцені більшості своїх творів, але, незважаючи на це, його романи, повісті, п'єси продовжують жити в наших серцях. У творах Булгакова тісно сплетені фантастика з реальністю, трагічне з комічним, цікавий вигадка з історичною достовірністю. Важко з безлічі його творів вибрати улюблене. Але я для себе Булгакова відкрила, прочитавши вперше «Записки лікаря». Відомо, що це автобіографічний твір. Сюжет «Записок» складають пам'ятні для молодого лікаря «історії хвороби», курйози і складні випадки медичної практики. Написані з живим гумором, доброю іронією, вони не залишають нас байдужими.
Герой «Записок», вчорашній студент, причому корінний городянин, зовсім недавно розлучився з університетською аудиторією, волею долі опинився в глухому селі Мур'їво. Тут йому судилося стати єдиним лікарем на всю округу. Автор докладно описує російське село, де героєві доводиться працювати. Дороги, що розкисли під осіннім дощем, гасові лампи в операційній, взимку люта холоднеча. Лікар хоче здаватися знаючим в очах фельдшера і акушерок. Разом з цим він відчуває майже панічний страх перед операцією і хірургічними інструментами. Книга, до якої він раз у раз звертається, - єдиний його помічник.
Ледве освоївшись, юний лікар вже приймає по сто хворих на день, і буває, тільки-тільки вирішить виспатися або затопити піч і зігріти воду для миття або просто намилить щоку, щоб поголитися, - стук, проклятий стукіт у двері, і треба бігти з усіх ніг, гадаючи, що сталося на цей раз. Булгаков дуже точно описує хвороби й операції, але це жодною мірою не робить «Записки» менш цікавими. Автор розповідає про переживання, промахи, успіхи і біди молодого доктора з тією м'якою посмішкою, в якій немає ні розчулення, ні поблажливого глузування старшого і навченого над початківцем, але є радісне почуття знайденої сили, впевненості в собі. Перемога над смертю і над власною боязкістю, недосвідченістю, страхом – чи не головна думка «Записок».
В оповіданні «Рушник з півнем» молодий доктор гарячково згадує сторінки підручника, з відчаєм у душі береться за безнадійний, по видимості, випадок. На його очах гине дівчина, яка потрапила в м'ялку для льону, і він, ще не наважуючись на операцію, розгублено думає про себе: «Вмирай. Вмирай швидше... вмирай. А то що ж я буду робити з тобою?». Але якось самі собою, немов проти волі, руки лікаря роблять те, що потрібно, і мозок підказує несподівано ясні рішення. Його виручають внутрішня відповідальність і сила інтуїції, які рятівно приходять до нас у хвилини крайньої небезпеки. А закінчивши першу у своєму житті ампутацію, він вже благає долю, щоб дівчина не померла під ножем: «Ще, ще трошки... Не вмирай, - натхненно думав я, - потерпи до палати, дай мені вискочити благополучно з цього жахливого випадку мого життя».
«Записки лікаря» М Булгакова – мій улюблений твір. Він навчив мене бути наполегливою у будь-яких обставинах, покладатися тільки на свої сили і впевнено йти до своєї мети, завжди залишаючись людиною.
В центре произведения – образ казака Тараса Бульбы. Когда мы встречаемся с ним, то это уже довольно пожилой человек, имеющий двух взрослых сыновей. Но Бульба еще очень крепок физически, до последней капли крови предан казачьему товариществу. Именно жизнь в Запорожской Сечи – отчаянные битвы во славу земли русской и бесшабашное веселье в мирное время – для героя является идеалом жизни.
И именно такой жизни он желает своим сыновьям. Тарас гордится Остапом и Андрием, предрекает им большое военное будущее. Как только юноши вернулись из бурсы, герой тут же повез их в Запорожскую Сечь – чтобы они «отведали настоящей жизни».
Поначалу Бульба, уважаемый и авторитетный среди товарищей казак, как бы отходит на второй план. Во время битв с поляками все чаяния героя направлены на сыновей. И они оправдывают надежды старого отца – бьются, как настоящие воины.
Но наступает час, когда и Тарасу приходится проявить всю свою доблесть. Он становится атаманом той части казаков, что решили отвоевывать плененных поляками товарищей. И Бульба бьется, как в лучшие годы своей жизни. Мало кто догадывается в этот момент, что на душе у него огромный камень – Андрий оказался предателем, из-за любви перешедшим на сторону поляков.
Герой не мог и никогда бы не смог простить сына. «- Так продать? продать веру? продать своих?» - Бульба не может понять, как такое возможно. Андрий становится для него позором – его сын предал казачье товарищество, родную землю. Для героя это самый страшный грех, наказанием за который может быть только смерть. И Тарас собственноручно убивает младшего сына – патриот побеждает в этом человеке отца. Этот факт показывает, насколько огромна любовь героя к своей родине.
Но на этом повесть не заканчивается. Не заканчиваются и муки Тараса. Ему суждено потерять и второго сына – Остапа, казненного врагами. После этого герой посвятил свою жизнь одному – мести врагам, борьбе с ними до последней капли крови.
Тарас принял руководство одним из казачьих полков в огромной армии, сражающейся с поляками. И во всех битвах казаки героя были в числе лучших. А затем, когда генералы согласились на мир с «проклятыми ляхами», Тарас один «гулял по всей Польше с своим полком, выжег восемнадцать местечек, близ сорока костелов и уже доходил до Кракова». Это продолжалось до тех пор, пока герой не попал в плен. Но и под угрозой смерти, связанный, он продолжал своим.
Последними словами Бульбы были слова о силе и могуществе его родине: «…узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..» Сам же автор восхищается своим героем – истинным сыном земли русской: «Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу!»
Восхищаемся Тарасом и мы, читатели. Этот герой нам любить и уважать свою родину еще больше. Это ли не самое лучшее доказательство патриотизма самого Бульбы?