Людські почуття… Дрібні вони чи високі, але вони керують людиною та її вчинками. Самі почуття дають духовну поживу людині, збагачують її чи принижують. Адже і велич людини вимірюється не зростом і статурою, а силою її почуттів. І навіть почуття власної значимості і людської гідності властиві, на жаль, не всім людям.
Але варто віддати належне епосі Відродження, яка збагатила людину такими шедеврами, які висвітили справжню силу людських почуттів.
Розглядаючи твори Вільяма Шекспіра, розумієш, якою глибиною думки керувався драматург, зображуючи людські почуття. Здається, що сам він міг проникнутися почуттями своїх героїв. І герої вони не за назвою, а через надзвичайну силу, яку їм дано автором. Але кожний персонаж Шекспіра сприймається у нерозривній єдності зі своєю епохою. Здається, що для трагедії «Ромео і Джульєта» було достатньо самих лише почуттів, але автор зобразив і місто-державу Верону, і протиборство сімей, і вуличні бої, і бали, і молодіжні вечірки.
Але герої Шекспіра, незалежно від місця і часу,- це його сучасники. Навіть образи античних персонажів несуть відбиток епохи Відродження. І цей відбиток проявляється саме у почуттях. Хоча корені конфліктів, в яких перебувають герої, є соціальними, проте трагедії цих героїв суто людські. Людська велич - у вічному протиріччі з людськими вадами і недоліками. Хіба що Макбета можна зарахувати до злодіїв, а всі останні - просто люди. Але важливо, що тягар, який лежить на душі у кожного персонажа, він несе по-своєму.
Некому поведать свою печаль конюху Ионе о смерти своего сына. И о своем горе он пытается рассказать тем, с кем сталкивается в этот зимний вечер. Но трагедия Ионы никого не интересует: ни военного, ни праздношатающуюся молодежь, ни человека его же сословия — извозчика. Иона Потапов никому не интересен, его распирающая душу боль никому не нужна. Все куда-то спешат, все недовольны, раздражены, только Ионе некуда спешить. Он одинок, печален, погружен в раздумья. Смерть ошиблась, "дверью обозналась", забрала наследника, который "настоящий извозчик был". Что же остается ему, как не поделиться своим горем с лошадью. "Про сына, когда один, думать он не может.. . Поговорить с кем-нибудь о нём можно, но самому думать и рисовать себе его образ невыносимо жутко... " И видя "блестящие глаза" лошади, он рассказывает о своей тоске понятными, как ему кажется, для неё словами: "Таперя, скажем, у тебя жеребёночек, и ты этому жеребёночку родная мать.. . И вдруг, скажем, этот самый жеребёночек приказал долго жить.. . Ведь жалко? "
Людські почуття… Дрібні вони чи високі, але вони керують людиною та її вчинками. Самі почуття дають духовну поживу людині, збагачують її чи принижують. Адже і велич людини вимірюється не зростом і статурою, а силою її почуттів. І навіть почуття власної значимості і людської гідності властиві, на жаль, не всім людям.
Але варто віддати належне епосі Відродження, яка збагатила людину такими шедеврами, які висвітили справжню силу людських почуттів.
Розглядаючи твори Вільяма Шекспіра, розумієш, якою глибиною думки керувався драматург, зображуючи людські почуття. Здається, що сам він міг проникнутися почуттями своїх героїв. І герої вони не за назвою, а через надзвичайну силу, яку їм дано автором. Але кожний персонаж Шекспіра сприймається у нерозривній єдності зі своєю епохою. Здається, що для трагедії «Ромео і Джульєта» було достатньо самих лише почуттів, але автор зобразив і місто-державу Верону, і протиборство сімей, і вуличні бої, і бали, і молодіжні вечірки.
Але герої Шекспіра, незалежно від місця і часу,- це його сучасники. Навіть образи античних персонажів несуть відбиток епохи Відродження. І цей відбиток проявляється саме у почуттях. Хоча корені конфліктів, в яких перебувають герої, є соціальними, проте трагедії цих героїв суто людські. Людська велич - у вічному протиріччі з людськими вадами і недоліками. Хіба що Макбета можна зарахувати до злодіїв, а всі останні - просто люди. Але важливо, що тягар, який лежить на душі у кожного персонажа, він несе по-своєму.
Но трагедия Ионы никого не интересует: ни военного, ни праздношатающуюся молодежь, ни человека его же сословия — извозчика.
Иона Потапов никому не интересен, его распирающая душу боль никому не нужна. Все куда-то спешат, все недовольны, раздражены, только Ионе некуда спешить. Он одинок, печален, погружен в раздумья. Смерть ошиблась, "дверью обозналась", забрала наследника, который "настоящий извозчик был".
Что же остается ему, как не поделиться своим горем с лошадью. "Про сына, когда один, думать он не может.. . Поговорить с кем-нибудь о нём можно, но самому думать и рисовать себе его образ невыносимо жутко... "
И видя "блестящие глаза" лошади, он рассказывает о своей тоске понятными, как ему кажется, для неё словами: "Таперя, скажем, у тебя жеребёночек, и ты этому жеребёночку родная мать.. . И вдруг, скажем, этот самый жеребёночек приказал долго жить.. . Ведь жалко? "