ответ:Дивакуваті люди… А кого ми так називаємо? Тих, хто світ бачить по-своєму, проблеми – там, де для інших їх не існує, і зовсім байдужі до власного добробуту.
Алонсо Кіхано – такий чоловік, бо він зачитується лицарськими романами. Ці твори настільки захоплюють його, що він починає жити ними. І це, здавалося б, природно для людини, якій подобається певний жанр чи вид мистецтва… Але це природно доти, доки наш герой живе цими романами, а не живе у цих романах. Тут відбувається зав’язка твору: реальність відсувається для Дон Кіхота на другий план, і він починає жити у світі середньовічного лицарства, вважаючи себе, звісно, одним з його представників.
Головний герой вигадує собі красиве ім’я. Справжньому лицареві цього недостатньо. Необхідний ще зброєносець, яким стає знайомий Дон Кіхота Санчо Панса. Новоспечений лицар дає гучне ім’я навіть своєму коневі: Росінант. Не може лицар і без дами серця, якою стає жінка з сусіднього села з поетичним пишним ім’ям Дульсінея Тобоська (ясна річ, це ім’я також вигадав наш лицар сумного образу). Зброю Дон Кіхот лагодить собі з того, що «завалялось» у домі ще з часів його прадіда. От, здавалося б, і все! Образ славного лицаря вийшов на славу, пере за каламбур. Але ж ні, ще не час зупинятися і милуватися цією картиною: жоден славний лицар не обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою. Отже, Дон Кіхот вирушає творити подвиги, показувати свою лицарську мужність та звитягу…
В нашем мире живет множество людей и воспитаны они по-разному.Кто-то с самого детства узнал,что же такое ремень,а другой,был воспитан лаской и доверием в его сторону. На мой взгляд,таких примеров можно привести еще огромное количество,т.к.,как говорится,"сколько людей,столько и мнений",в нашем же случае:"сколько людей,столько и манер воспитания". Каждый ребенок индивидуален.Один заслуживает большего,другой меньшего.Но, в основном, родители наказывают своих детей,чтобы ребенок так больше не делал,чтобы если соберется снова,вспоминал,как больно или стыдно было ему после сделанного. Я считаю,что не стоит наказывать ребенка ремнем,потому что у детей ранимая душа и "детская" психика.Лучше объяснить ему,почему нельзя так делать,спросить,зачем же он сделал это плохое дело?Может быть,именно после дружеской беседы с родителями,ребенок поймет,что был не прав, и изменится
ответ:Дивакуваті люди… А кого ми так називаємо? Тих, хто світ бачить по-своєму, проблеми – там, де для інших їх не існує, і зовсім байдужі до власного добробуту.
Алонсо Кіхано – такий чоловік, бо він зачитується лицарськими романами. Ці твори настільки захоплюють його, що він починає жити ними. І це, здавалося б, природно для людини, якій подобається певний жанр чи вид мистецтва… Але це природно доти, доки наш герой живе цими романами, а не живе у цих романах. Тут відбувається зав’язка твору: реальність відсувається для Дон Кіхота на другий план, і він починає жити у світі середньовічного лицарства, вважаючи себе, звісно, одним з його представників.
Головний герой вигадує собі красиве ім’я. Справжньому лицареві цього недостатньо. Необхідний ще зброєносець, яким стає знайомий Дон Кіхота Санчо Панса. Новоспечений лицар дає гучне ім’я навіть своєму коневі: Росінант. Не може лицар і без дами серця, якою стає жінка з сусіднього села з поетичним пишним ім’ям Дульсінея Тобоська (ясна річ, це ім’я також вигадав наш лицар сумного образу). Зброю Дон Кіхот лагодить собі з того, що «завалялось» у домі ще з часів його прадіда. От, здавалося б, і все! Образ славного лицаря вийшов на славу, пере за каламбур. Але ж ні, ще не час зупинятися і милуватися цією картиною: жоден славний лицар не обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою. Отже, Дон Кіхот вирушає творити подвиги, показувати свою лицарську мужність та звитягу…
Объяснение:
На мой взгляд,таких примеров можно привести еще огромное количество,т.к.,как говорится,"сколько людей,столько и мнений",в нашем же случае:"сколько людей,столько и манер воспитания".
Каждый ребенок индивидуален.Один заслуживает большего,другой меньшего.Но, в основном, родители наказывают своих детей,чтобы ребенок так больше не делал,чтобы если соберется снова,вспоминал,как больно или стыдно было ему после сделанного.
Я считаю,что не стоит наказывать ребенка ремнем,потому что у детей ранимая душа и "детская" психика.Лучше объяснить ему,почему нельзя так делать,спросить,зачем же он сделал это плохое дело?Может быть,именно после дружеской беседы с родителями,ребенок поймет,что был не прав, и изменится