Война – это горький пот и кровь, это письма, которых ждут, и бояться получать, погибшие молодые жизни, непрожитые биографии, это несбывшиеся надежды, не совершившиеся открытия. миллионы жизней унесла война. не было семьи, не потерявшей отца или сына, мать, брата, сестру, дочь. не было дома, которого не коснулась бы это страшное горе… это страшное слово черным эхом докатилось до хутора гордеевка. около пятидесяти односельчан ушло на фронт. в этом списке добровольцев был и мой прадед земляков антон трофимович. в 36 лет он ушел защищать родину. воевал в 217-й дивизии, которая входила в состав 50-й армии. + уходя на фронт, дома он оставил жену анну дмитриевну и семерых детей. самым младшим из них был мой дедушка земляков юрий антонович. тяжело было моей прабабушке одной воспитывать детей, но она не падала духом. старшие дети по хозяйству. она работала в колхозе. в годы войны вся тяжелая мужская работа легла на женские плечи. но никогда никто не жаловался. по вечерам она по нескольку раз перечитывала письма от своего мужа. прадедушка никогда не писал о том, как трудно ему там, всегда писал, что все хорошо, потому что он понимал, что и его жене нелегко одной с детьми. но однажды писем не стало. моя прабабушка не знала, что и думать уже. односельчанки успокаивали её, говорили, что все будет хорошо. но шла неделя, другая, месяц, а писем так и нет… в один из весенних дней в окошко постучал почтальон. в руках он держал долгожданный бумажный треугольник – письмо от мужа. в письме было написано: «дорогая аня, ! как вы там? у меня все хорошо. извини за то, что так долго не писал. в одном из боев был захвачен в плен. но ты не переживай, все хорошо. жди! скоро вернусь! » это письмо вернуло к жизни мою прабабушку, как будто придало ей силы. наступила весна 1945 года. была объявлена победа советских войск над фашистами. в хутор стали возвращаться солдаты с фронта, многие не вернулись. солдат земляков открыл калитку двора и увидел свою жену. она с младшим сыном хлопотала по хозяйству. маленький юра стоял и не понимал, кто этот дядя, которому мама бросилась навстречу. да, не узнал сын своего отца, потому что, когда его отец уходил на фронт, он был совсем маленьким, но это не огорчило моего прадедушку. он крепко обнял своего сына и тихонько заплакал. наверное, это были слезы счастья. сейчас, по рассказам моего дедушки, я узнаю о том, что прадедушка не любил рассказывать о войне. да, ему там было трудно. на его глазах убивали односельчан, над ним издевались в плену, он голодал. но он вытерпел все ужасы войны. в мирное время он плохо спал по ночам, потому что ему снилось, что будто он еще там на войне. шло время, но память хранила все ужасы войны. я, как и все мои ровесники, не знаю войны. не знаю и не хочу войны. но ведь её не хотели и те, кто , не думая о смерти, не думая о том, что не увидят больше ни солнца, ни травы, ни листьев, ни детей. с большой гордостью смотрю я на пиджак своего прадеда, который увешан медалями. к сожалению, я не помню его. он умер, когда мне было всего два годика. о нем я знаю из рассказов своего дедушки. у меня когда-нибудь будут тоже свои дети и внуки. я хочу, чтоб они из поколения в поколение передавали память об участии нашего прадеда в великой отечественной войне. потомки обязаны знать, какой ценой завоевана наша свобода, наше счастье.
маруся чурай — напівлегендарна народна поетеса-піснярка. за переказами, народилася близько 1625 р. в полтаві в родині козака гордія чурая. через вільнолюбну, горду натуру батько мусив тікати на січ, брав участь у багатьох протипольських повстаннях. якось у бою потрапив у полон і був страчений. вважається народним героєм, оспіваний у думі.
маруся виростала з матір’ю, їх обох шанували в полтаві — через славного батька, а також завдяки марусиному дару складати й співати чудові пісні.
вважають, їй належать такі відомі пісні, як «засвіт встали козаченьки», «летить галка через », «віють вітри, віють буйні», «ой не ходи, грицю», «ой боже ж мій, боже, милий покидає», «на городі верба рясна», «в кінці греблі шумлять верби» та ін.
вона була вродливою дівчиною — стрункою, чорнявою, кароокою, з косою до колін. до неї залицялося багато парубків, особливо упадав за нею іван іскра (за деякими даними, син відомого гетьмана якова іскри-остряниці). але чураївна любила іншого — григорія бобренка… а втім, усі колізії долі дівчини, які доносять м.дерегус. до нас народні перекази, докладно змальовано в романі маруся чурай л. костенко.
таємнича постать «дівчини з легенди», трагічна історія її кохання приваблювали багатьох митців: л. боровиковського («чарівниця»), с. руданського («розмай»), в. самійленка («чураївна»), м. старицького («ой не ходи, грицю, та й на вечорниці»), о. кобилянську («у неділю рано зілля копала»). і все ж най-панорамніше, найбільш історично й психологічно вмотивовано долю марусі вдалося змалювати саме л. костенко.
поштовхом до написання роману стала одна з пісень марусі чурай — «ой не ходи, грицю, та й на вечорниці», за основу якої взято традиційну фольклорно-романтичну колізію: любов — зрада — помста.
маруся чурай — напівлегендарна народна поетеса-піснярка. за переказами, народилася близько 1625 р. в полтаві в родині козака гордія чурая. через вільнолюбну, горду натуру батько мусив тікати на січ, брав участь у багатьох протипольських повстаннях. якось у бою потрапив у полон і був страчений. вважається народним героєм, оспіваний у думі.
маруся виростала з матір’ю, їх обох шанували в полтаві — через славного батька, а також завдяки марусиному дару складати й співати чудові пісні.
вважають, їй належать такі відомі пісні, як «засвіт встали козаченьки», «летить галка через », «віють вітри, віють буйні», «ой не ходи, грицю», «ой боже ж мій, боже, милий покидає», «на городі верба рясна», «в кінці греблі шумлять верби» та ін.
вона була вродливою дівчиною — стрункою, чорнявою, кароокою, з косою до колін. до неї залицялося багато парубків, особливо упадав за нею іван іскра (за деякими даними, син відомого гетьмана якова іскри-остряниці). але чураївна любила іншого — григорія бобренка… а втім, усі колізії долі дівчини, які доносять м.дерегус. до нас народні перекази, докладно змальовано в романі маруся чурай л. костенко.
таємнича постать «дівчини з легенди», трагічна історія її кохання приваблювали багатьох митців: л. боровиковського («чарівниця»), с. руданського («розмай»), в. самійленка («чураївна»), м. старицького («ой не ходи, грицю, та й на вечорниці»), о. кобилянську («у неділю рано зілля копала»). і все ж най-панорамніше, найбільш історично й психологічно вмотивовано долю марусі вдалося змалювати саме л. костенко.
поштовхом до написання роману стала одна з пісень марусі чурай — «ой не ходи, грицю, та й на вечорниці», за основу якої взято традиційну фольклорно-романтичну колізію: любов — зрада — помста.