Как – то раз мальчик принёс домой обезьянку. Её отдал ему одноклассник. Обезьянка оказалась маленькой. “Мордочка сморщенная, старушечья, а глазки живые, блестящие. ” Её звали Яшка. Яшка очень любил сладости: конфеты, сахар.
В первый же день он показал свой характер. На ночь его пришлось привязывать верёвкой к ножке стола, потому что он был неуправляемым. Уж столько попадало за эту обезьянку герою рассказа! Яшка был такой озорной. Один раз в тетради напроказил: наставил чернильных клякс. В другой раз испортил при- чёску даме, которая пришла в гости. Яшка оказался грозой двора: его боялись и огромный рыжий пёс Каштан, и злющий кот, живший при конторе. Летом Яшка пропадал во дворе, дома стало спокойнее. Но вот настала осень, и все в доме стали требовать отдать Яшку. Первое время без Яшки все очень скучали, хотя и не хотели в этом признаваться. Чем же привлекает меня этот рассказ? Я думаю, что, конечно, отношением автора к своему герою-Яшке. Житков любит животных и учит этому своих читателей. На шаловливую обезьянку нельзя было долго сердиться. Когда хитрый Яшка хотел что-нибудь вкусное выпросить, то он становился очень ласковым, залезал на плечо и начинал в голове искать. Это означало, что он вас любит. Писатель говорит об этом с ласковым юмором. Описывая Яшку, Житков употребляет слова с уменьшительно-ласкательным значением: ”зелёненькое платьице”, “маленький пальчик”, “игрушечная живая ручка”, “как ребёночек”.Это говорит о беззащитности. Но вместе с тем автор показывает, что Яшка очень смелый, не даст себя в обиду ни людям, ни животным. Он заставил уважать себя. Житков показывает, что обезьянка – не игрушка, а живое существо. Человек несёт ответственность за животное, которое он приносит в дом.
Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок "Кобзаря" Тараса Шевченка. Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов'ю... У будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого.
У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, майже через півтора століття після його смерті, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі?
Син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника... Про ці факти з життя Тараса Григоровича ми знаємо давно. Повторюємо їх як завчену раз і назавжди інформацію, анітрохи не замислюючись над їх справжньою сутністю: яку ж силу духу слід мати, щоб у таких умовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все думати і піклуватися про свій народ?
Знаємо і те, що Шевченкові не судилося спокійного життя до останніх днів, до останнього подиху. Знаємо, що більше десяти років провів він на засланні, переносячи щоденну муштру у солдатській .казармі, потерпаючи від важких хвороб. Але, як не дивно, не звертаємо уваги на один промовистий факт, що, здається, лежить на поверхні. Маю на увазі зовнішність нашого поета. Ми змалечку звикли до портретів похмурого дідуся у хутряній шапці та з густими вусами. Змалечку знаємо, що то — "дідусь Шевченко". А чи замислювався хтось: а скільки ж років тому дідусеві? Тарас Шевченко помер у 47 років, отже, на тих славнозвісних портретах йому років 44—46 . Так чому ж чоловік у розквіті своїх сил виглядає, як старенький дідусь? Відповідь, безперечно, теж проста: винні все ті ж роки кріпацтва, заслання, солдатчини, винні хвороби. І незважаючи на все це, Шевченко передусім піклувався про свій нещасний гнаний народ, про свою безталанну Україну.
Саме завдяки своєму народному характеру твори Великого Кобзаря і сьогодні живуть серед нас. І сьогодні є напрочуд актуальними.
Как – то раз мальчик принёс домой обезьянку. Её отдал ему одноклассник. Обезьянка оказалась маленькой. “Мордочка сморщенная, старушечья, а глазки живые, блестящие. ” Её звали Яшка. Яшка очень любил сладости: конфеты, сахар.
В первый же день он показал свой характер. На ночь его пришлось привязывать верёвкой к ножке стола, потому что он был неуправляемым. Уж столько попадало за эту обезьянку герою рассказа! Яшка был такой озорной. Один раз в тетради напроказил: наставил чернильных клякс. В другой раз испортил при- чёску даме, которая пришла в гости. Яшка оказался грозой двора: его боялись и огромный рыжий пёс Каштан, и злющий кот, живший при конторе. Летом Яшка пропадал во дворе, дома стало спокойнее. Но вот настала осень, и все в доме стали требовать отдать Яшку. Первое время без Яшки все очень скучали, хотя и не хотели в этом признаваться. Чем же привлекает меня этот рассказ? Я думаю, что, конечно, отношением автора к своему герою-Яшке. Житков любит животных и учит этому своих читателей. На шаловливую обезьянку нельзя было долго сердиться. Когда хитрый Яшка хотел что-нибудь вкусное выпросить, то он становился очень ласковым, залезал на плечо и начинал в голове искать. Это означало, что он вас любит. Писатель говорит об этом с ласковым юмором. Описывая Яшку, Житков употребляет слова с уменьшительно-ласкательным значением: ”зелёненькое платьице”, “маленький пальчик”, “игрушечная живая ручка”, “как ребёночек”.Это говорит о беззащитности. Но вместе с тем автор показывает, что Яшка очень смелый, не даст себя в обиду ни людям, ни животным. Он заставил уважать себя. Житков показывает, что обезьянка – не игрушка, а живое существо. Человек несёт ответственность за животное, которое он приносит в дом.
Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок "Кобзаря" Тараса Шевченка. Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов'ю... У будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого.
У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, майже через півтора століття після його смерті, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі?
Син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника... Про ці факти з життя Тараса Григоровича ми знаємо давно. Повторюємо їх як завчену раз і назавжди інформацію, анітрохи не замислюючись над їх справжньою сутністю: яку ж силу духу слід мати, щоб у таких умовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все думати і піклуватися про свій народ?
Знаємо і те, що Шевченкові не судилося спокійного життя до останніх днів, до останнього подиху. Знаємо, що більше десяти років провів він на засланні, переносячи щоденну муштру у солдатській .казармі, потерпаючи від важких хвороб. Але, як не дивно, не звертаємо уваги на один промовистий факт, що, здається, лежить на поверхні. Маю на увазі зовнішність нашого поета. Ми змалечку звикли до портретів похмурого дідуся у хутряній шапці та з густими вусами. Змалечку знаємо, що то — "дідусь Шевченко". А чи замислювався хтось: а скільки ж років тому дідусеві? Тарас Шевченко помер у 47 років, отже, на тих славнозвісних портретах йому років 44—46 . Так чому ж чоловік у розквіті своїх сил виглядає, як старенький дідусь? Відповідь, безперечно, теж проста: винні все ті ж роки кріпацтва, заслання, солдатчини, винні хвороби. І незважаючи на все це, Шевченко передусім піклувався про свій нещасний гнаний народ, про свою безталанну Україну.
Саме завдяки своєму народному характеру твори Великого Кобзаря і сьогодні живуть серед нас. І сьогодні є напрочуд актуальними.