Окончательный вариант «Светлана» был написан В. А. Жуковским в 1812 году в качестве свадебного подарка его племяннице Александре Андреевне Протасовой, выходившей замуж за А. Ф. Воейкова. С легкой руки поэта за ней закрепилось в семейном кругу поэтическое имя Светланы. Но при датировке работы над данным текстом автор указывает: 1808–1812 год. Это было сделано не случайно, так как у данной длинная поэтическая история.
В. А. Жуковский обращается в своем творчестве к жанру , берущему свое начало от средневековой немецкой традиции (в русском фольклоре такой жанр неизвестен), так как подобные произведения были очень популярны у поэтов-романтиков мистической идеалистической направленности. Они стремились уйти от изображения реальной действительности в область исторических преданий, фантазии, мистики, так как это давало им простор для воображения, изображения не столько поступков, сколько чувств и душевных переживаний своих героев. Беря за образец творчество немецких поэтов-романтиков, В. А. Жуковский создает целый ряд , основанных на феодальных средневековых и народных преданиях из мира чистой фантастики («Людмила», «Светлана», «Лесной царь», «Ивиковы журавли»). Великий русский литературный критик В. Г. Белинский, говоря о любви поэтов-романтиков к жанру , писал: «В поэт берет какое-нибудь фантастическое и народное предание или сам изобретает события в этом роде. Но в ней главное не событие, а ощущение, которое она возбуждает, дума, на которую оно наводит читателя».
Сначала появляется «Людмила» (1808) как вольный перевод «Леноры» немецкого романтика Бюргера. В ней Жуковский рассказывает таинственную историю о мертвом женихе (сюжет, в русском фольклоре не встречающийся), который является за своей невестой и уносит ее с собой на тот свет. Стремясь придать своему повествованию фольклорный колорит, он переносит действие в Московскую Русь эпохи ливонских войн, вводит в это романтическое произведение народно-сказочные формулы, песенные обороты («Вот и месяц величавый Встал над тихою дубравой: То из облака блеснет, То за облако зайдет»), фольклорные наименования (дружина, рать славян, ополченье). Требовательно относившийся к своему творчеству поэт остался недоволен текстом произведения, он считал, что недостаточно выразил в нем «русский дух», что оно по-прежнему остается слишком слабым и подражательным.
Шимек – головний герой юнацького роману, хлопець з дуже яскравими мріями. Хлопчик навчався в хедері, спеціальній євреській релігійній школі. Йому подобалося ходити з батьком у Синагогу. Їхні відносини з дівчинкою Бузею носять спочатку дитячий характер сумісного спілкування. Хлопець взрослішає і поринає у світ мрій, де він бачить себе немов героєм, який рятує прекрасну царівну. Але він не переносить, коли над нім посміхаються. Саме через прочитану ним біблійну «Пісню пісень» він бачить світ, в ньому розкриваються почуття до Бузі, як чогось священного. Він тягнеться до прекрасного, до своєї Суламіфь (Бузі). Але він покидає містечко через батька та його завіти, потім жалкує, що «піздно згадав, що є Бузя на світі, Бузя, яка має серце, душу...”». Шимек прогадав, його щастя вислизнуло від нього.
Бузя – спочатку маленька дівчинка. Бузя – це її скорочене ім’я від Естер-Ліба, Лібузя. Її мати покинула її, коли вмер батько. Бузя живе в родині Шимека, стає його названою сестрою. Дівчинка сумує за матір’ю, її обличчя кожного разу змінюється. Шимек помічає її великі блакитні очі, чудову усмішку. Вона стає привабливою молодою дівчиною. Вона дуже сором’язлива, тендітна. Вона, як сонечко, як зіронька, яка освітлює життя Шимека. Бузя закохується в Шимека. Але Шимек покидає хату, а вона стає нареченою. І після зустрічі з Шимеком її світ перегортається: «так плаче людина над своїм життям, що нібито вислизнуло з-під ніг». Образ Бузі викликає почуття суму та жалощі.
Окончательный вариант «Светлана» был написан В. А. Жуковским в 1812 году в качестве свадебного подарка его племяннице Александре Андреевне Протасовой, выходившей замуж за А. Ф. Воейкова. С легкой руки поэта за ней закрепилось в семейном кругу поэтическое имя Светланы. Но при датировке работы над данным текстом автор указывает: 1808–1812 год. Это было сделано не случайно, так как у данной длинная поэтическая история.
В. А. Жуковский обращается в своем творчестве к жанру , берущему свое начало от средневековой немецкой традиции (в русском фольклоре такой жанр неизвестен), так как подобные произведения были очень популярны у поэтов-романтиков мистической идеалистической направленности. Они стремились уйти от изображения реальной действительности в область исторических преданий, фантазии, мистики, так как это давало им простор для воображения, изображения не столько поступков, сколько чувств и душевных переживаний своих героев. Беря за образец творчество немецких поэтов-романтиков, В. А. Жуковский создает целый ряд , основанных на феодальных средневековых и народных преданиях из мира чистой фантастики («Людмила», «Светлана», «Лесной царь», «Ивиковы журавли»). Великий русский литературный критик В. Г. Белинский, говоря о любви поэтов-романтиков к жанру , писал: «В поэт берет какое-нибудь фантастическое и народное предание или сам изобретает события в этом роде. Но в ней главное не событие, а ощущение, которое она возбуждает, дума, на которую оно наводит читателя».
Сначала появляется «Людмила» (1808) как вольный перевод «Леноры» немецкого романтика Бюргера. В ней Жуковский рассказывает таинственную историю о мертвом женихе (сюжет, в русском фольклоре не встречающийся), который является за своей невестой и уносит ее с собой на тот свет. Стремясь придать своему повествованию фольклорный колорит, он переносит действие в Московскую Русь эпохи ливонских войн, вводит в это романтическое произведение народно-сказочные формулы, песенные обороты («Вот и месяц величавый Встал над тихою дубравой: То из облака блеснет, То за облако зайдет»), фольклорные наименования (дружина, рать славян, ополченье). Требовательно относившийся к своему творчеству поэт остался недоволен текстом произведения, он считал, что недостаточно выразил в нем «русский дух», что оно по-прежнему остается слишком слабым и подражательным.
Шимек – головний герой юнацького роману, хлопець з дуже яскравими мріями. Хлопчик навчався в хедері, спеціальній євреській релігійній школі. Йому подобалося ходити з батьком у Синагогу. Їхні відносини з дівчинкою Бузею носять спочатку дитячий характер сумісного спілкування. Хлопець взрослішає і поринає у світ мрій, де він бачить себе немов героєм, який рятує прекрасну царівну. Але він не переносить, коли над нім посміхаються. Саме через прочитану ним біблійну «Пісню пісень» він бачить світ, в ньому розкриваються почуття до Бузі, як чогось священного. Він тягнеться до прекрасного, до своєї Суламіфь (Бузі). Але він покидає містечко через батька та його завіти, потім жалкує, що «піздно згадав, що є Бузя на світі, Бузя, яка має серце, душу...”». Шимек прогадав, його щастя вислизнуло від нього.
Бузя – спочатку маленька дівчинка. Бузя – це її скорочене ім’я від Естер-Ліба, Лібузя. Її мати покинула її, коли вмер батько. Бузя живе в родині Шимека, стає його названою сестрою. Дівчинка сумує за матір’ю, її обличчя кожного разу змінюється. Шимек помічає її великі блакитні очі, чудову усмішку. Вона стає привабливою молодою дівчиною. Вона дуже сором’язлива, тендітна. Вона, як сонечко, як зіронька, яка освітлює життя Шимека. Бузя закохується в Шимека. Але Шимек покидає хату, а вона стає нареченою. І після зустрічі з Шимеком її світ перегортається: «так плаче людина над своїм життям, що нібито вислизнуло з-під ніг». Образ Бузі викликає почуття суму та жалощі.