Сжатое изложение.
70-90 слов. 50 !
кто читал «евгения онегина», тот, возможно, помнит, как развивались события: юный поэт ленский возмутился тем, что его любимая, ольга, танцевала с онегиным, а не с ним, и вызвал онегина на дуэль. помещик зарецкий согласился быть секундантом ленского, и дело завертелось. онегин вовсе не хотел дуэли, он с радостью помирился бы с другом, да невозможно: ещё подумают, что он струсил, и он потеряет честное имя. о нём будут говорить, что его вызвали на дуэль, а он не стал стреляться… позор! по тогдашним дворянским понятиям – позор.
но пушкин, который позже и сам погибнет точно так же, как его герой ленский, – на дуэли и тоже защищая свою честь, пушкин говорит в поэме не без досады, не без горечи:
пружина чести, наш кумир!
и вот на чем вертится мир!
пружина чести… пружина – как в часах, пружина закручивается, заводится, стрелки двигаются, вертятся. пружина – главное в часах: пружина чести – главное в поведении благородных людей. этой пружиной всё движется.
видите – люди гибнут вовсе не за металл, не за деньги. совсем другое движет людьми – честь.
сказано: самое дорогое у человека – это жизнь. но не совсем правильно сказано; для многих людей есть нечто подороже – честь. во всяком случае, жизнь за честь , а честь – за жизнь… что ж, бывает, всё бывает, но, променяв честь на жизнь, человек теряет уважение товарищей, сотрудников, теряет уважение к себе-нравственно гибнет.
что такое честь? уважение в глазах других. человек ничем, ни одним поступком не опорочил себя и своё имя – он человек чести. однажды оступился, однажды струсил, смалодушничал, или того хуже – украл, или совсем плохо – предал… только один раз! и вот ты уже бесчестный, навсегда бесчестный человек. возвратить честь трудно, если не сказать – невозможно. поэтому и говорят:
«береги честь смолоду», то есть с самого начала жизни, потому что потеряешь однажды – не вернёшь. в жизни молодого человека много всяких приключений, опасных для чести, – берегись! в жизни молодого человека много разных соблазнов, опасных для чести, – берегись, не поддавайся, не соблазняйся… береги свою честь, честь своего отца, своей семьи, своей фамилии, своей родины.
но, может быть, всё это не важно? мы же не дворяне, мы же не в век дуэлей живем, наш мир вертится на чём-то другом. да мы и понятия не имеем о какой-то там чести, у нас этого слова и на языке нет. о совести ещё говорят иногда, а о чести?
но чем же гордиться? как жить человеку, который не бережет своей чести? с ним могут приключиться самые неприятные , ему не на что опереться внутри себя – понятно ли это? вне нас нам не нужно ни на что опираться, мы самостоятельные люди. но внутри нас опора необходима каждому! и эта опора – честь. может быть, честь сегодня не является пружиной, на которой вертится мир, но она по-прежнему – нравственный стержень человеческой души…
Рай і пекло – це об’єктивна реальність людського й ангельського буття. І існують вони ніби в трьох іпостасях. По-перше, як рай, так і пекло – в серці нашому. Як і стверджує блаженний Августин: Не шукай пекла під землею чи де-інде: воно в серці твоєму! Коли наша душа знаходиться у пітьмі незнання Бога й Істини – це то і є суще пекло (грецькою “ад” – “місце темряви”). Коли ми відокремлюємось від Бога невір’ям та нелюбовністю своєю, – це в дійсності і є “тьма кромішня”, або ж “зовнішня” (від слова “крім”, “окрім” – тобто опріч, поза, без: “відділити” – “відокремити”. Темрява зовнішня, перебування поза єднанням із Богом, без світла Духу Божого, – тьма бездуховності). І в пітьмі цій зовнішній – лише плач (плач від нещасливості своєї, від неможливості повного задовільнення “усезростаючих потреб” плоті: “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!»” (Притч. 30.15); і від страждань, породжених жадібністю людською – за словом святого Григорія Богослова: “Сластолюбством ми купуємо собі пошкодження”), та “скрегіт зубовний” (скрегіт зубів від злості на оточуючих, Бога, та й на самих себе. Згадаймо, що коли побивали архідиякона Степана камінням, то “скреготали на нього зубами…”). Що стосується раю, то й він так само реальний, як і пекло, і так само проявляється на трьох рівнях: в серці окремої особистості, в Церкві праведників, і містично, як Небо або Царство Небесне, Царство Духа Любові. Стан раю в серці людини знаменується станом досконалої, всепоглинаючої любові, миру, радості в Дусі Святому, – станом абсолютного щастя, духовного зворушення, розчулення, замилування і блаженства, яке неможливо виразить словами. Смисл же ння полягає в тому, щоб іще при житті в грубому, біологічному тілі, причаститися цього невечірнього Світла Христової любові. Щоб у момент воскресіння – переходу, народження в інший світ, духовний, – витримати Суд цього Світла (“Суд же такий, що Світло в світ прийшло…” (Ів. 3.19)), і за законом спорідненості добра й зла (“Що спільного між світлом і тьмою?..”) з’єднатися з світом ангельським у Царстві Божому. А в результаті стати ангелом самому! “Бо як із мертвих воскреснуть (тут як духовно, так і буквально, містично, оживши в духовному, а точніше тонкоматеріальному світі в духовному ж, за Феофаном Затворником – тонкому, ефірному тілі), то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть, як Ангели на Небесах (“як” – тому, що аби стати ангелом, “вісником” Божим у повному смислі цього слова, необхідний час, – період духовного зростання)” (Мк. 12.25). Бо “міра людська – вона ж і міра Ангела”