маруся чурай — напівлегендарна народна поетеса-піснярка. за переказами, народилася близько 1625 р. в полтаві в родині козака гордія чурая. через вільнолюбну, горду натуру батько мусив тікати на січ, брав участь у багатьох протипольських повстаннях. якось у бою потрапив у полон і був страчений. вважається народним героєм, оспіваний у думі.
маруся виростала з матір’ю, їх обох шанували в полтаві — через славного батька, а також завдяки марусиному дару складати й співати чудові пісні.
вважають, їй належать такі відомі пісні, як «засвіт встали козаченьки», «летить галка через », «віють вітри, віють буйні», «ой не ходи, грицю», «ой боже ж мій, боже, милий покидає», «на городі верба рясна», «в кінці греблі шумлять верби» та ін.
вона була вродливою дівчиною — стрункою, чорнявою, кароокою, з косою до колін. до неї залицялося багато парубків, особливо упадав за нею іван іскра (за деякими даними, син відомого гетьмана якова іскри-остряниці). але чураївна любила іншого — григорія бобренка… а втім, усі колізії долі дівчини, які доносять м.дерегус. до нас народні перекази, докладно змальовано в романі маруся чурай л. костенко.
таємнича постать «дівчини з легенди», трагічна історія її кохання приваблювали багатьох митців: л. боровиковського («чарівниця»), с. руданського («розмай»), в. самійленка («чураївна»), м. старицького («ой не ходи, грицю, та й на вечорниці»), о. кобилянську («у неділю рано зілля копала»). і все ж най-панорамніше, найбільш історично й психологічно вмотивовано долю марусі вдалося змалювати саме л. костенко.
поштовхом до написання роману стала одна з пісень марусі чурай — «ой не ходи, грицю, та й на вечорниці», за основу якої взято традиційну фольклорно-романтичну колізію: любов — зрада — помста.
Ыи объяснения yulyaprivid хорошистнам мало известно о жизненном пути героя. мцыри - это грузинский ребенок, который попал на северном кавказе в плен к . его забрали с собой, но по дороге он заболел и попал на излечение к монахам. когда ребенок начал понимать язык, его стали готовить к постригу. большое значение лермонтов придает внутреннему миру мальчика, его душе, что находит наиболее полное отражение в исповеди мцыри перед старым монахом. мцыри - из горцев, которые свободолюбие впитывают с молоком матери. скучные унылые монахи непонятны ему, они тоже не могут понять душу мальчика. мцыри одинок, монастырь стал для него тюрьмой, темнецей, из которой не выбраться. одиночество мальчика усиливается тем, что он не знает своей родины, родных: я видел у других отчизну, дом, друзей, родных, а у себя не находил не только милых душ - могил! от своих предков, которых никогда не видел, мцыри унаследовал "могучий дух", смелость, выносливость и жажду свободы. эти природные качества несовместимы с в монастыре. мцыри не выдерживает. тоска по дому, по вольной жизни становится невыносимой: сначала бегал он от всех, бродил безмолвен, одинок, смотрел, вздыхая на восток, томим неясною тоской по стороне своей родной. мцыри видел монахов, которые добровольно отказывались от полноценной жизни, от свободы и обрекали себя на безрадостное существование в монастыре, среди серых стен, унылых пейзажей и безликих людей. мальчиком овладевает желание "узнать, для воли иль тюрьмы на этот свет родимся мы". мцыри решает бежать и бежит темной грозовой ночью, когда никто из монахов не выходил и не мог его увидеть. сама природа мальчику совершить этот побег. родство с ней юноша чувствует на воле. недаром лермонтов сравнивает его с бледным тепличным цветком, выросшим среди серых и угрюмых стен. но наслаждаться свободой юноше пришлось всего только три дня. заблудившись в непроходимом лесу, он вернулся к монастырю. за эти три дня, проведенные на воле, юноша понял, что все люди рождены свободными. в ответ на увещевания старого монаха звучит исповедь мцыри. он пытается рассказать, что сумрачные стены монастыря – это иллюзия жизни, настоящая жизнь может быть только на воле. теперь, когда он это испытал, умирать совмем не страшно, единственно чего жаль, так это умирать молодым. меня могила не страшит: там, говорят, страданье спит в холодной, вечной тишине; но с жизнью жаль расстаться мне. я молод, молод… мцыри умирает потому, что не может жить в тюрьме, когда глотнул воздуха свободы. поэтому он должен навсегда расстаться с мечтой о ней. в этом заключается основная идея поэмы. в уста мцыри лермонтов вложил свои заветные мысли и чувства. он тоже рвался душой на свободу, мечтал о ней.
маруся чурай — напівлегендарна народна поетеса-піснярка. за переказами, народилася близько 1625 р. в полтаві в родині козака гордія чурая. через вільнолюбну, горду натуру батько мусив тікати на січ, брав участь у багатьох протипольських повстаннях. якось у бою потрапив у полон і був страчений. вважається народним героєм, оспіваний у думі.
маруся виростала з матір’ю, їх обох шанували в полтаві — через славного батька, а також завдяки марусиному дару складати й співати чудові пісні.
вважають, їй належать такі відомі пісні, як «засвіт встали козаченьки», «летить галка через », «віють вітри, віють буйні», «ой не ходи, грицю», «ой боже ж мій, боже, милий покидає», «на городі верба рясна», «в кінці греблі шумлять верби» та ін.
вона була вродливою дівчиною — стрункою, чорнявою, кароокою, з косою до колін. до неї залицялося багато парубків, особливо упадав за нею іван іскра (за деякими даними, син відомого гетьмана якова іскри-остряниці). але чураївна любила іншого — григорія бобренка… а втім, усі колізії долі дівчини, які доносять м.дерегус. до нас народні перекази, докладно змальовано в романі маруся чурай л. костенко.
таємнича постать «дівчини з легенди», трагічна історія її кохання приваблювали багатьох митців: л. боровиковського («чарівниця»), с. руданського («розмай»), в. самійленка («чураївна»), м. старицького («ой не ходи, грицю, та й на вечорниці»), о. кобилянську («у неділю рано зілля копала»). і все ж най-панорамніше, найбільш історично й психологічно вмотивовано долю марусі вдалося змалювати саме л. костенко.
поштовхом до написання роману стала одна з пісень марусі чурай — «ой не ходи, грицю, та й на вечорниці», за основу якої взято традиційну фольклорно-романтичну колізію: любов — зрада — помста.