Думаю, що проблема мови не залишає байдужими багатьох громадян нашої країни. Зараз ще не всі вважають українську мову рідною. Тому що вони звикли до російської, навчали дітей та онуків говорити мовою міжнаціонального спілкування. Мабуть, рідко знайдеш такий народ, який не поважав би своєї мови. Але якщо ми претендуємо на роль цивілізованої держави, то мали б відчувати сором від того, у яких муках повертається рідне слово.
Поезія Василя Голобородька змусила мене замислитися над тим, яку мову вважаємо рідною. Там більше підкреслює цю проблему надзвичайний лаконізм поезії. Дійсно, «оспівування великого в малому»! Поет, підкреслюючи красу та мелодійність мови, порівняв її з піснею. Не розумію, як можна пройти повз таку перлину, як наша мова? Адже вона всім світом давно визнана однією з найме- лодійніших. Серед слов'янських мов наша мова — найбагатша на лексику. Вона пережила страшне лихоліття татарщини, перенесла утиски Польщі, гноблення Москви («Кожне слово нашої мови записане у Літописі», — пише В. Голобородько, у літописі історії!). Але, загартувавшись, мова дійшла до нас чистою, свіжою, мелодійною, незаплямованою. Ми повинні пишатися цим надбанням. Мова — це наша культура, ступінь нашої свідомості.
Без сумніву, вільному народу потрібна своя мова, бо тільки той народ може вважати себе духовно здоровим, може впевнено дивитися в майбутнє, коли сфери його діяльності перейняті рідною мовою й культурою. Не може українська мова бути в Україні рідною чи нерідною. Наша мова представляє нашу державу в світі. Людина, народжена на українській землі, не знаючи іншої Батьківщини, рідною мовою повинна вважати українську. Мова — душа кожної нації, її найцінніший скарб. Звичайно, не сама по собі, а як певний орган культури, традицій. А борються за двомовність ті, хто не знає мови, не володіє нею, а вивчити — лінь! Дуже прикро, що в цих лавах і представники нашої влади — депутати Верховної Ради. Соромно слухати їх виступи, сповнені суржику, у яких відсутня культура мовлення, інколи спілкуються кулаками, ніби дикуни, бо ж слів їм бракує.
Я стверджую, що відродиться наша мова в душі кожного з нас без примусу, за покликом серця й душі. Уже відроджуються національні традиції, обряди, лунають на вулицях українські пісні, ходять колядники з вертепом. Намагаймося бути причетними до великого народу, до його культури. Тоді і відродиться національна гордість, наша самобутність, дізнається весь світ, «якими словами на самоті мовчимо»!
И дорогие туфли, и модная шляпа, и самый роскошный костюм, заказанный у лучшего модельера, все смотрелось на Достоевском как-то не так, не ладно, кургузо. Его сутулость и угловатость, резкие движения и порывистые жесты, пришепетывание и неумение говорить спокойно — во время речи в уголках его губ скапливалась слюна, жидкая бородка (одно время он усиленно втирал в нее «чудодейственное средство для увеличения густоты волос» — все напрасно), разные по величине и цвету глаза (результат травмы, полученной во время эпилептического припадка) — все это не делало его красавцем. Он и сам сознавал это и оттого мучился, причем настолько, что даже подумывал о самоубийстве.
Чувствовать себя уверенно он мог лишь в компании хорошо знакомых людей. Даже одно неизвестное ему лицо могло превратить его из веселого, обаятельного собеседника в угрюмого молчуна, или, еще того хуже, в язвительного и злобного придиру.
Появляясь в светских салонах, куда его стали приглашать после успеха «Бедных людей», он испытывал крайний дискомфорт, часто оборачивавшийся комичной неуклюжестью. Однажды, во время одного из светских раутов, к нему подвели роскошную красавицу Сенявину, «с пушистыми буклями и с блестящим именем». Достоевский, увидев рядом с собой сногсшибательную чаровницу, рухнул в обморок. Анекдот с многочисленными прибавлениями быстро расползся по Петербургу и еще лет десять тешил недоброжелателей писателя.
Характер писателя Достоевского
В молодости Федор Михайлович Достоевский слыл человеком совершенно неуживчивым и невероятно злым. Откуда, спрашивается, у писателя, искренне верившего в Бога и учившего других любви и снисходительности к ближнему, взялась эта озлобленность на людей, на судьбу и, в конце концов, на себя? Судите сами.
Двадцатилетнего курсанта Инженерного военного училища Федора Достоевского начальство послало ординарцем к великому князю Михаилу Павловичу, брату императора. Думая о своем, курсант забывает отрапортовать по форме. «Посылают же таких дураков!» — негодует великий князь. На следующий день эта фраза стала известна всему училищу. «Дурака» окружили насмешками и презрением.
Через несколько лет Достоевский был произведен в подпоручики и был зачислен на службу при чертежной Инженерного Департамента. Однако вскоре его чертеж попадает на глаза самому императору. Николай I , обнаружив в чертеже ошибку, написал на чертеже: «Какой идиот это чертил!». Царские слова, по обычаю, покрыли лаком, чтобы сохранить их для грядущих поколений. Достоевский, обидевшись, что такая нелестная аттестация переживет века, подал в отставку.
Уйдя в отставку, он хлебнул полуголодной жизни обитателей чердаков и, до тех пор ничего не писавший, взялся за перо. Его первый роман «Бедные люди» приносит ошеломляющий успех. Некрасов поет ему дифирамбы, именуя ярчайшим талантом России и новым Гоголем. Белинский со слезами на глазах обнимает юного автора: «Да вы понимаете ль сами-то, что вы написали! Вы до самой сути дела дотронулись!» Увы, но после второй повести («Хозяйка») тот же Белинский махнул рукой: «Ну и надулись мы, друзья, с Достоевским». От «новоиспеченного Гоголя» вдруг отвернулись недавние друзья и «коллеги». Более того, стали публиковать в журналах обидные стишки про его «дутый» талант и «прыщавую» внешность. От таких неприятностей у впечатлительного молодого человека открылась эпилепсия...
Но и на этом его беды не кончились: он вступил в кружок Петрашевского, был по доносу предателя арестован, приговорен к расстрелу, который в последнюю минуту заменили гражданской казнью и многолетней ссылкой...
ответ:Душа нашого народу — рідна мова
(за поезією В. Голобородька «Наша мова»)
Думаю, що проблема мови не залишає байдужими багатьох громадян нашої країни. Зараз ще не всі вважають українську мову рідною. Тому що вони звикли до російської, навчали дітей та онуків говорити мовою міжнаціонального спілкування. Мабуть, рідко знайдеш такий народ, який не поважав би своєї мови. Але якщо ми претендуємо на роль цивілізованої держави, то мали б відчувати сором від того, у яких муках повертається рідне слово.
Поезія Василя Голобородька змусила мене замислитися над тим, яку мову вважаємо рідною. Там більше підкреслює цю проблему надзвичайний лаконізм поезії. Дійсно, «оспівування великого в малому»! Поет, підкреслюючи красу та мелодійність мови, порівняв її з піснею. Не розумію, як можна пройти повз таку перлину, як наша мова? Адже вона всім світом давно визнана однією з найме- лодійніших. Серед слов'янських мов наша мова — найбагатша на лексику. Вона пережила страшне лихоліття татарщини, перенесла утиски Польщі, гноблення Москви («Кожне слово нашої мови записане у Літописі», — пише В. Голобородько, у літописі історії!). Але, загартувавшись, мова дійшла до нас чистою, свіжою, мелодійною, незаплямованою. Ми повинні пишатися цим надбанням. Мова — це наша культура, ступінь нашої свідомості.
Без сумніву, вільному народу потрібна своя мова, бо тільки той народ може вважати себе духовно здоровим, може впевнено дивитися в майбутнє, коли сфери його діяльності перейняті рідною мовою й культурою. Не може українська мова бути в Україні рідною чи нерідною. Наша мова представляє нашу державу в світі. Людина, народжена на українській землі, не знаючи іншої Батьківщини, рідною мовою повинна вважати українську. Мова — душа кожної нації, її найцінніший скарб. Звичайно, не сама по собі, а як певний орган культури, традицій. А борються за двомовність ті, хто не знає мови, не володіє нею, а вивчити — лінь! Дуже прикро, що в цих лавах і представники нашої влади — депутати Верховної Ради. Соромно слухати їх виступи, сповнені суржику, у яких відсутня культура мовлення, інколи спілкуються кулаками, ніби дикуни, бо ж слів їм бракує.
Я стверджую, що відродиться наша мова в душі кожного з нас без примусу, за покликом серця й душі. Уже відроджуються національні традиції, обряди, лунають на вулицях українські пісні, ходять колядники з вертепом. Намагаймося бути причетними до великого народу, до його культури. Тоді і відродиться національна гордість, наша самобутність, дізнається весь світ, «якими словами на самоті мовчимо»!
Объяснение:Воть)
И дорогие туфли, и модная шляпа, и самый роскошный костюм, заказанный у лучшего модельера, все смотрелось на Достоевском как-то не так, не ладно, кургузо. Его сутулость и угловатость, резкие движения и порывистые жесты, пришепетывание и неумение говорить спокойно — во время речи в уголках его губ скапливалась слюна, жидкая бородка (одно время он усиленно втирал в нее «чудодейственное средство для увеличения густоты волос» — все напрасно), разные по величине и цвету глаза (результат травмы, полученной во время эпилептического припадка) — все это не делало его красавцем. Он и сам сознавал это и оттого мучился, причем настолько, что даже подумывал о самоубийстве.
Чувствовать себя уверенно он мог лишь в компании хорошо знакомых людей. Даже одно неизвестное ему лицо могло превратить его из веселого, обаятельного собеседника в угрюмого молчуна, или, еще того хуже, в язвительного и злобного придиру.
Появляясь в светских салонах, куда его стали приглашать после успеха «Бедных людей», он испытывал крайний дискомфорт, часто оборачивавшийся комичной неуклюжестью. Однажды, во время одного из светских раутов, к нему подвели роскошную красавицу Сенявину, «с пушистыми буклями и с блестящим именем». Достоевский, увидев рядом с собой сногсшибательную чаровницу, рухнул в обморок. Анекдот с многочисленными прибавлениями быстро расползся по Петербургу и еще лет десять тешил недоброжелателей писателя.
Характер писателя Достоевского
В молодости Федор Михайлович Достоевский слыл человеком совершенно неуживчивым и невероятно злым. Откуда, спрашивается, у писателя, искренне верившего в Бога и учившего других любви и снисходительности к ближнему, взялась эта озлобленность на людей, на судьбу и, в конце концов, на себя? Судите сами.
Двадцатилетнего курсанта Инженерного военного училища Федора Достоевского начальство послало ординарцем к великому князю Михаилу Павловичу, брату императора. Думая о своем, курсант забывает отрапортовать по форме. «Посылают же таких дураков!» — негодует великий князь. На следующий день эта фраза стала известна всему училищу. «Дурака» окружили насмешками и презрением.
Через несколько лет Достоевский был произведен в подпоручики и был зачислен на службу при чертежной Инженерного Департамента. Однако вскоре его чертеж попадает на глаза самому императору. Николай I , обнаружив в чертеже ошибку, написал на чертеже: «Какой идиот это чертил!». Царские слова, по обычаю, покрыли лаком, чтобы сохранить их для грядущих поколений. Достоевский, обидевшись, что такая нелестная аттестация переживет века, подал в отставку.
Уйдя в отставку, он хлебнул полуголодной жизни обитателей чердаков и, до тех пор ничего не писавший, взялся за перо. Его первый роман «Бедные люди» приносит ошеломляющий успех. Некрасов поет ему дифирамбы, именуя ярчайшим талантом России и новым Гоголем. Белинский со слезами на глазах обнимает юного автора: «Да вы понимаете ль сами-то, что вы написали! Вы до самой сути дела дотронулись!» Увы, но после второй повести («Хозяйка») тот же Белинский махнул рукой: «Ну и надулись мы, друзья, с Достоевским». От «новоиспеченного Гоголя» вдруг отвернулись недавние друзья и «коллеги». Более того, стали публиковать в журналах обидные стишки про его «дутый» талант и «прыщавую» внешность. От таких неприятностей у впечатлительного молодого человека открылась эпилепсия...
Но и на этом его беды не кончились: он вступил в кружок Петрашевского, был по доносу предателя арестован, приговорен к расстрелу, который в последнюю минуту заменили гражданской казнью и многолетней ссылкой...