Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.
ЛИРИЧЕСКИЕ ПЕСНИ — народные песни, выражающие личные чувства и настроения поющих. Согласно с исследованиями ученых, главным образом, А. Веселовского и Потебни, лирика лишь постепенно, в длинном процессе эволюции, обособилась от обряда. В т. н. обрядовых песнях (см. это слово) — праздничных (особенно весенних), семейных — лирика является одним из основных элементов. Также лирикой окрашены т. н. хороводные и игровые песни, наконец, плясовые. В чистом виде лирика представлена в песнях беседных, посиделочных, т.-е. исполняемых на вечерних собраниях деревенской молодежи. По содержанию лирические песни можно разделить на песни любовные и песни семейные, обрисовывающие преимущественно положение замужней женщины. По характеру своему народная русская лирика отличается большего частью грустным тоном,но наряду с такими грустными, т. н. протяжными песнями, есть безудержные, бесшабашные дышащие беззаветным весельем. (Недаром Пушкин отметил в русских песнях контрастные настроения: «то разгулье удалое, то сердечная тоска»). С формальной стороны народная лирика выработала традиционную поэтику, придающую ей, несмотря на многочисленные вариации песен, устойчивость и характерность. Самым излюбленным приемом народной лирики является параллелизм душевного состояния с каким-либо внешним проявлением природы. Параллелизм этот выражается как в формах сравнения, так и в формах символики, при этом первоначальный смысл символов в настоящее время поющими нередко уже не сознается, а символические образы повторяются лишь по традиции. Характерны также для поэтики народной лирики обращения, воззвания к природе: животным, растениям, реке, ветру. Народная лирическая песня пользуется также традиционными эпитетами. История отдельных песен почти не изучена, в виду крайней трудности, проистекающей от обилия вариаций и всяческих изменений в песнях. В течение XVIII—XIX в.в. в народный обиход перешло не мало лирических произведений (стихотворений, романсов) из книжной или рукописной литературы. Огромную роль в популяризации таких произведений сыграли т. н. песенники (см. ст. Народная словесность). Целый ряд стихотворений Пушкина, Кольцова, Некрасова и мн. других поэтов распространились в народе, нередко подвергнувшись значительной переработке в духе традиционной поэтики. Широко популярным видом народной лирики являются частушки (см. это слово).БИБЛИОГРАФИЯ.Сборники: А. И. Соболевский. Великорусские народные песни. Т. I—VII. Спб. 1895—1902. П. В. Шейн. Великорусс в своих песнях. Т. I. Спб. 1898—1900. Н. М. Лопатин иВ. П. Прокунин. Сборник русских народных лирических песен. М. 1889 г. 2 ч. Б. и Ю. Соколовы. Сказки и песни Белозерского края. М. 1915. (См. также библиографиюв статье «Народная словесность»).Исследования: Н. И. Костомаров. Об историческом значении русской народной песни. Харьков. 1843. А. А. Потебня. Объяснение малорусских и сродных народных песен. Т. I и II. Варшава. 1883—87. А. Н. Веселовский. Историческая поэтика (сочинения. Т. I). Я. Автономов. Символика растений в великорусских песнях. Ж. М. Н. Пр. 1902, № 11—12. Е. В. Аничков. Весенняя обрядовая песня на Западе и у славян. Спб. Отд. Русск. Яз. и Словесн. А Наук. Т. 74 и 78 (1903 и 1905 г.г.).Юрий Соколов.
Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.