У «Чарівній крамниці» мене все цікавило, чарувало і вабило: і чарівні дзеркала, і найнезвичайніший у світі капелюх, і порцелянова рука з колодою чарівних карт, і продавець крамниці, який з дивовижною спритністю діставав з рота і з-за вух кришталеві кульки. А які чудові іграшки були в цій лавці! Це й чарівні потяги, які рухалися без пружин і пари, і стійкі олов’яні солдатики, і коник-гойдалка, і чудова лялька, яка плакала і промовляла: «Яйце є — яйця немає». Все це — світ чарівної незабутньої казки, неповторний світ дитинства, у якому я опинилася завдяки неперевершеному таланту Г. Уеллса.Я дочитала останню сторінку, згорнула книжку, але я впевнена, що на цьому моє знайомство з письменником не закінчиться. Я хочу і буду відкривати світ пригод і фантастики в інших творах Г. Уеллса, адже зустріч з одним з найулюбленіших моїх письменників для мене завжди — свято і радість.
«Закінчивши книгу, опиняєшся на початку наступної історії», — пише К. Рансмайр. Так і ми опиняємося на початку історії сьогодення, початку літератури XXI століття. Її представляють письменники найрізноманітніших течій, напрямів, стилів, від традиційних до найоригінальніших. І чільне місце серед них посідає постмодерніст, сербський письменник Милорад Павич. Про нього і йтиме мова на уроці.
Майбутній письменник Милорад Павич народився у Белграді (Сербія), що на березі Дунаю, 15 жовтня 1929 року. В автобіографічному нарисі Павич, описуючи своє народження, особливо підкреслював те, що він з’явився на світ під знаком Терезів.
Його батько був скульптором, а мати — учителькою в гімназії (викладала філософію). їх поєднала любов до спорту, особливо захоплювалися закохані лижами і вправами на гімнастичних снарядах. Перші дитячі спогади маленького Милорада пов’язані з материними родичами, які жили на протилежному боці Дунаю, на березі річки Тамиш, у місті Панчево. У них був там свій будинок, а в околицях Панчева — хутір вз кіньми, коровами, стайнями, колодязем і виноградниками. Батько з матір’ю, прихопивши Милорада та його старшу сестричку, частенько каталися човном по Тамишу й гостювали в маминих родичів. Найчастіше бували в діда Аца, який мав великий баштан, де вся сім’я ласувала кавунами. Багато чого із того зачарованого світу Панчева пізніше потрапило в прозу письменника. Твори Павича дуже нагадують твори українського письменника й кінорежисера О. Довженка: у них таке ж відчуття рідної землі та природи, той самий дух і світосприйняття, що й у автора «Зачарованої Десни».
Учився Милорад Павич у школі імені Карагеоргія в Белграді. З першого класу до школи ходив самостійно. Батько лише одного разу відвів хлопчика до закладу, оформив документи й сказав, що тепер той буде самостійно щодня о восьмій годині приходити на уроки. «Я так і робив, адже школа була поруч із будинком, і все це не здавалося мені дивним,— згадував Павич. — Узагалі ж, ще до того як я почав учитися, я ходив у якийсь французький дитячий садок, що знаходився в тім же дворі, що й школа, я пам’ятаю кумедну француженку, яку ми називали «тітка Дроль».
1949 року М. Павич вступив до Белградського університету, а 1954 року закінчив відділення літератури філософського факультету. Це були важливі роки в житті майбутнього письменника: він здобував різноманітні знання, йшло формування світогляду та його світосприйняття. Саме тут, в університеті, Павич почав писати, відпрацьовуючи свій оригінальний стиль. «Тоді я був здатний писати о будь-якій годині дня або ночі, — згадував письменник. — Сьогодні пишу тільки вечорами або зранку».
Слід відзначити, що в родині Павичів Милорад був не першим і не єдиним письменником: у родоводі по батьківській лінії письменники були ще у XVIII ст. У цій славетній родині завжди хтось займався літературою. Так, наприклад, Емерик Павич ще 1768 року опублікував книгу поезій, він писав десятистопним віршем народного епосу. Сам Милорад Павич ще з дитинства хотів бути схожим на дядька по батьківській лінії, Миколу Павича, який у той час, у середині XX ст., був відомим письменником. Милорад хотів продовжити літературні традиції своєї родини і був дуже радий, що йому вдалося зробити це. «Я завжди любив слухати, як мій дядько Микола, який був чудовим оповідачем, мій дід Аца та моя тітка по матері Емілія згадували випадки з історії нашої родини,— напише у автобіографічних нарисах уже всесвітньо відомий письменник.— При цьому я мимоволі навчався майстерності усного оповідання. У Панчеві в мене було чотири бабці. Одна з них — Козара — була красунею й залишалася нею до глибокої старості. Вона краще за інших її сестер уміла вчинити тісто й могла заспівати пісню про кожен знак Зодіаку, я потім знаходив ці пісні в старовинних календарях кінця XVIII — початку XIX ст.».
Тісний зв’язок із народними витоками, фольклорною літературою привели до появи оригінальної поезії і прози Милорада Павича. Він — автор декількох поетичних збірок і численних романів. Добре володіючи російською та англійською мовами, Павич проявив себе як майстерний перекладач творів Пушкіна та Байрона. Професор Павич є дійсним членом Сербської Академії наук і мистецтва (1991), регулярно читає лекції в Белграді, Сорбонні, Регенбурзі, Відні. Твори Милорада Павича найбільш популярні в сучасного читача. «Вашингтон тайме» уважає його «оповідачем, який дорівнює Гомеру», південноамериканська критика характеризує Павича, як «найвидатнішого письменника сучасності» («Веха», Сан-Пауло), а в Іспанії він визнаний «однією з найвеличніших особистостей світової літератури» («Темпо», Мадрид).
Основні твори: «Хазарський словник», «Залізна завіса», «Внутрішня сторона світу», «Ліжко на трьох», «Кохання в Константинополі», «Російський хорт», «Скляний равлик».
У «Чарівній крамниці» мене все цікавило, чарувало і вабило: і чарівні дзеркала, і найнезвичайніший у світі капелюх, і порцелянова рука з колодою чарівних карт, і продавець крамниці, який з дивовижною спритністю діставав з рота і з-за вух кришталеві кульки. А які чудові іграшки були в цій лавці! Це й чарівні потяги, які рухалися без пружин і пари, і стійкі олов’яні солдатики, і коник-гойдалка, і чудова лялька, яка плакала і промовляла: «Яйце є — яйця немає». Все це — світ чарівної незабутньої казки, неповторний світ дитинства, у якому я опинилася завдяки неперевершеному таланту Г. Уеллса.Я дочитала останню сторінку, згорнула книжку, але я впевнена, що на цьому моє знайомство з письменником не закінчиться. Я хочу і буду відкривати світ пригод і фантастики в інших творах Г. Уеллса, адже зустріч з одним з найулюбленіших моїх письменників для мене завжди — свято і радість.
Объяснение:
«Закінчивши книгу, опиняєшся на початку наступної історії», — пише К. Рансмайр. Так і ми опиняємося на початку історії сьогодення, початку літератури XXI століття. Її представляють письменники найрізноманітніших течій, напрямів, стилів, від традиційних до найоригінальніших. І чільне місце серед них посідає постмодерніст, сербський письменник Милорад Павич. Про нього і йтиме мова на уроці.
Майбутній письменник Милорад Павич народився у Белграді (Сербія), що на березі Дунаю, 15 жовтня 1929 року. В автобіографічному нарисі Павич, описуючи своє народження, особливо підкреслював те, що він з’явився на світ під знаком Терезів.
Його батько був скульптором, а мати — учителькою в гімназії (викладала філософію). їх поєднала любов до спорту, особливо захоплювалися закохані лижами і вправами на гімнастичних снарядах. Перші дитячі спогади маленького Милорада пов’язані з материними родичами, які жили на протилежному боці Дунаю, на березі річки Тамиш, у місті Панчево. У них був там свій будинок, а в околицях Панчева — хутір вз кіньми, коровами, стайнями, колодязем і виноградниками. Батько з матір’ю, прихопивши Милорада та його старшу сестричку, частенько каталися човном по Тамишу й гостювали в маминих родичів. Найчастіше бували в діда Аца, який мав великий баштан, де вся сім’я ласувала кавунами. Багато чого із того зачарованого світу Панчева пізніше потрапило в прозу письменника. Твори Павича дуже нагадують твори українського письменника й кінорежисера О. Довженка: у них таке ж відчуття рідної землі та природи, той самий дух і світосприйняття, що й у автора «Зачарованої Десни».
Учився Милорад Павич у школі імені Карагеоргія в Белграді. З першого класу до школи ходив самостійно. Батько лише одного разу відвів хлопчика до закладу, оформив документи й сказав, що тепер той буде самостійно щодня о восьмій годині приходити на уроки. «Я так і робив, адже школа була поруч із будинком, і все це не здавалося мені дивним,— згадував Павич. — Узагалі ж, ще до того як я почав учитися, я ходив у якийсь французький дитячий садок, що знаходився в тім же дворі, що й школа, я пам’ятаю кумедну француженку, яку ми називали «тітка Дроль».
1949 року М. Павич вступив до Белградського університету, а 1954 року закінчив відділення літератури філософського факультету. Це були важливі роки в житті майбутнього письменника: він здобував різноманітні знання, йшло формування світогляду та його світосприйняття. Саме тут, в університеті, Павич почав писати, відпрацьовуючи свій оригінальний стиль. «Тоді я був здатний писати о будь-якій годині дня або ночі, — згадував письменник. — Сьогодні пишу тільки вечорами або зранку».
Слід відзначити, що в родині Павичів Милорад був не першим і не єдиним письменником: у родоводі по батьківській лінії письменники були ще у XVIII ст. У цій славетній родині завжди хтось займався літературою. Так, наприклад, Емерик Павич ще 1768 року опублікував книгу поезій, він писав десятистопним віршем народного епосу. Сам Милорад Павич ще з дитинства хотів бути схожим на дядька по батьківській лінії, Миколу Павича, який у той час, у середині XX ст., був відомим письменником. Милорад хотів продовжити літературні традиції своєї родини і був дуже радий, що йому вдалося зробити це. «Я завжди любив слухати, як мій дядько Микола, який був чудовим оповідачем, мій дід Аца та моя тітка по матері Емілія згадували випадки з історії нашої родини,— напише у автобіографічних нарисах уже всесвітньо відомий письменник.— При цьому я мимоволі навчався майстерності усного оповідання. У Панчеві в мене було чотири бабці. Одна з них — Козара — була красунею й залишалася нею до глибокої старості. Вона краще за інших її сестер уміла вчинити тісто й могла заспівати пісню про кожен знак Зодіаку, я потім знаходив ці пісні в старовинних календарях кінця XVIII — початку XIX ст.».
Тісний зв’язок із народними витоками, фольклорною літературою привели до появи оригінальної поезії і прози Милорада Павича. Він — автор декількох поетичних збірок і численних романів. Добре володіючи російською та англійською мовами, Павич проявив себе як майстерний перекладач творів Пушкіна та Байрона. Професор Павич є дійсним членом Сербської Академії наук і мистецтва (1991), регулярно читає лекції в Белграді, Сорбонні, Регенбурзі, Відні. Твори Милорада Павича найбільш популярні в сучасного читача. «Вашингтон тайме» уважає його «оповідачем, який дорівнює Гомеру», південноамериканська критика характеризує Павича, як «найвидатнішого письменника сучасності» («Веха», Сан-Пауло), а в Іспанії він визнаний «однією з найвеличніших особистостей світової літератури» («Темпо», Мадрид).
Основні твори: «Хазарський словник», «Залізна завіса», «Внутрішня сторона світу», «Ліжко на трьох», «Кохання в Константинополі», «Російський хорт», «Скляний равлик».
.