Людина завжди шукає шляхів жити в гармонії з навколишнім світом, але їй не завжди це вдається. Українська література, на мою думку, дає чудову можливість розглянути психологію особистості з погляду творчої людини, наблизитись до світобачення людей, які по-особливому бачать наш світ. Серед українських поетів, які виокремлювали у своїх поезіях проблему втрати людиною душевної гармонії та в її повернення, — Павло Тичина. Ліричні герої їхніх творів у пошуках власного «я», у спробах виокремити цю невловиму субстанцію, намагаються знайти гармонію. У творчості Павла Тичини є чимало поезій, які вражають своєю проникливістю, чуттєвістю, музикальністю. Читаючи його вірші, відкриваєш для себе світогляд непересічної особистості, який вражає: поет спирався на «філософію серця» Сковороди: кордоцентризм, духовне багатство душі і її космічний вимір, трактування людини як божественно одухотвореної природи, пантеїзм, вітаїстичну концепцію життя. Особливо помітно це в його збірці віршів «Сонячні кларнети», де кожен вірш — гімн життю, пошуки й віднаходження гармонії. Зокрема, його поезія «Подивилась ясно — заспівали скрипки» точно описує стан людини, коли вона втрачає гармонію не тільки з навколишнім світом, але і її внутрішній світ зазнає дисгармонії. Що ж потрібно людині, коли її душа «в чорному акорді»? Здається, відповідь очевидна: йому потрібні ті «сонячні очі» поряд, щоб променями-віями зігрівали його душу. Завжди важливо жити в гармонії із Всесвітом, знаходити спільну мову з оточуючими. Для цього потрібно знайти те, що зможе заспокоювати душу, підтримувати життєвий тонус і приносити задоволення.
