Образи Хіггінса і Пікерінга у п'єсі Б. Шоу "Пігмаліон"
П'єса "Пігмаліон" — це красива історія, в основі якої — міф про Пігмаліона. Головні герої цієї п'єси — це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони дуже різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс — це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликого зросту. А полковник Пікерінг — років шістдесяти, низького зросту, товстий, обличчя немов пожоване від старості, їхні характери можна визначити під час роботи професора, що проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою. Хіггінс був постійно чимось невдоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим. Спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але поруч завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.
Пікерінг виглядав благороднішим, ніж професор Хіггінс, бо той своєю нестримною поведінкою викликав відразу у своєї учениці Елізи. А Пікерінг веде себе виховано, спокійно, не звертає уваги на деякі "випади" Елізи. Закінчення роботи професора виявилося несподіванкою навіть для нього самого. Характери Хіггінса і Пікерінга можна також простежити під час великосвітського рауту. Тут вони в чомусь схожі: їхні жести, манери, вишукана мова, вміння показати себе з кращого боку. Та інтерес до дівчини у професора зникає, бо парі він виграв: дикунка тримала себе і говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змінилася. Хіггінсу байдуже, він лише радіє, що виграв парі.
Незважаючи на деякі негативні риси, я поважаю і професора Хіггінса, і полковника Пікерінга як високоосвічених людей. На мою думку, освіта завжди потрібна людині. Бо якщо ти невихований, не вмієш ввічливо розмовляти, говорити правильно і добре ставитися до інших, — ти ніхто. У наш час освіта — це головне, незалежно від того, багата ти людина чи бідна.
Вакула-кузнец — главный герой повести "Ночь перед Рождеством", открывающей вторую часть «Вечеров».
В. влюблен в капризную дочь богатого козака Корния Чуба, черноокую семнадцатилетнюю Оксану. Та в насмешку требует добыть для нее черевички (туфельки), какие весят сама царица, — иначе не выйдет замуж за В.; кузнец бежит из села с намерением никогда в него не возвращаться — и случайно прихватывает мешок, в который его мать, сорокалетняя ведьма Солоха, спрятала ухажера-черта, когда нагрянули к ней другие кавалеры. Повторив сюжетный ход повести о»Шв. Иоанне, архиепископе Новгородском,»Шв. Антонии Римлянине, В. исхитряется оседлать черта и, угрожая тому крестом, отправляется в Петербург. Смешавшись с толпой запорожцев, проникает во дворец; выпрашивает у Екатерины Великой царские черевички. Тем временем напуганная Оксана успевает без памяти влюбиться в кузнеца, понапрасну ею обиженного и, может статься, потерянного навсегда. Черевички доставлены, но свадьба состоялась бы и без них.
От сцены к сцене тональность повествования все мягче, все насмешливее; образ «мирового зла», с которым предстоит совладать кузнецу, все несерьезнее. Развязывая мешок с чертом, В. задумчиво произносит: «Тут, кажется, я положил струмент свой»; и на самом деле — нечистой силе предстоит послужить «струментом» ловкому кузнецу; не и жалобно-комичная черта: «Отпусти только душу на покаяние; не клади на меня страшного креста!»
Как большинство героев «Вечеров», В. прописан в полулегендарном В данном случае это условный «золотой век» Екатерины, накануне отмены запорожской вольницы, когда мир не был еще так скучен, как сейчас, а волшебство было делом обычным, но уже не таким страшным, как прежде. Ведьмы и демоны не то чтобы приручены, но уже не всевластны и подчас смешны. Черт, верхом на котором путешествует В., — «спереди совершенно немец», с узенькой вертлявой мордочкой, кругленьким пятачком, тоненькими ножками. Он скорее похож на «проворного франта с хвостом», чем на черта, избиваемого во время Страшного суда грешниками, каким изобразил его В. (В. не только кузнец; он еще и богомаз) на етене церкви, до петербургского вояжа. И тем более не похож он на того страшного дьявола в аду, какого В. намалюет позже, «во искупление» этой поездки («такого гадкого, что все плевали, когда проходили мимо бач, яка кака намальована!»). Больше того, самый образ оседланного черта отражен во множестве сюжетных зеркал (мать В., «черт-баба» ведьма Солоха, в самом начале повести неудачно приземляется в печке — и черт оказывается верхом на ней; отец Оксаны Чуб, один из многочисленных ухажеров Солохи, спрятан в мешок, где уже сидит дьяк); то, что смешно, уже не может быть до конца страшно.
Образи Хіггінса і Пікерінга у п'єсі Б. Шоу "Пігмаліон"
П'єса "Пігмаліон" — це красива історія, в основі якої — міф про Пігмаліона. Головні герої цієї п'єси — це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони дуже різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс — це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликого зросту. А полковник Пікерінг — років шістдесяти, низького зросту, товстий, обличчя немов пожоване від старості, їхні характери можна визначити під час роботи професора, що проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою. Хіггінс був постійно чимось невдоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим. Спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але поруч завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.
Пікерінг виглядав благороднішим, ніж професор Хіггінс, бо той своєю нестримною поведінкою викликав відразу у своєї учениці Елізи. А Пікерінг веде себе виховано, спокійно, не звертає уваги на деякі "випади" Елізи. Закінчення роботи професора виявилося несподіванкою навіть для нього самого. Характери Хіггінса і Пікерінга можна також простежити під час великосвітського рауту. Тут вони в чомусь схожі: їхні жести, манери, вишукана мова, вміння показати себе з кращого боку. Та інтерес до дівчини у професора зникає, бо парі він виграв: дикунка тримала себе і говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змінилася. Хіггінсу байдуже, він лише радіє, що виграв парі.
Незважаючи на деякі негативні риси, я поважаю і професора Хіггінса, і полковника Пікерінга як високоосвічених людей. На мою думку, освіта завжди потрібна людині. Бо якщо ти невихований, не вмієш ввічливо розмовляти, говорити правильно і добре ставитися до інших, — ти ніхто. У наш час освіта — це головне, незалежно від того, багата ти людина чи бідна.
В. влюблен в капризную дочь богатого козака Корния Чуба, черноокую семнадцатилетнюю Оксану. Та в насмешку требует добыть для нее черевички (туфельки), какие весят сама царица, — иначе не выйдет замуж за В.; кузнец бежит из села с намерением никогда в него не возвращаться — и случайно прихватывает мешок, в который его мать, сорокалетняя ведьма Солоха, спрятала ухажера-черта, когда нагрянули к ней другие кавалеры. Повторив сюжетный ход повести о»Шв. Иоанне, архиепископе Новгородском,»Шв. Антонии Римлянине, В. исхитряется оседлать черта и, угрожая тому крестом, отправляется в Петербург. Смешавшись с толпой запорожцев, проникает во дворец; выпрашивает у Екатерины Великой царские черевички. Тем временем напуганная Оксана успевает без памяти влюбиться в кузнеца, понапрасну ею обиженного и, может статься, потерянного навсегда. Черевички доставлены, но свадьба состоялась бы и без них.
От сцены к сцене тональность повествования все мягче, все насмешливее; образ «мирового зла», с которым предстоит совладать кузнецу, все несерьезнее. Развязывая мешок с чертом, В. задумчиво произносит: «Тут, кажется, я положил струмент свой»; и на самом деле — нечистой силе предстоит послужить «струментом» ловкому кузнецу; не и жалобно-комичная черта: «Отпусти только душу на покаяние; не клади на меня страшного креста!»
Как большинство героев «Вечеров», В. прописан в полулегендарном В данном случае это условный «золотой век» Екатерины, накануне отмены запорожской вольницы, когда мир не был еще так скучен, как сейчас, а волшебство было делом обычным, но уже не таким страшным, как прежде. Ведьмы и демоны не то чтобы приручены, но уже не всевластны и подчас смешны. Черт, верхом на котором путешествует В., — «спереди совершенно немец», с узенькой вертлявой мордочкой, кругленьким пятачком, тоненькими ножками. Он скорее похож на «проворного франта с хвостом», чем на черта, избиваемого во время Страшного суда грешниками, каким изобразил его В. (В. не только кузнец; он еще и богомаз) на етене церкви, до петербургского вояжа. И тем более не похож он на того страшного дьявола в аду, какого В. намалюет позже, «во искупление» этой поездки («такого гадкого, что все плевали, когда проходили мимо бач, яка кака намальована!»). Больше того, самый образ оседланного черта отражен во множестве сюжетных зеркал (мать В., «черт-баба» ведьма Солоха, в самом начале повести неудачно приземляется в печке — и черт оказывается верхом на ней; отец Оксаны Чуб, один из многочисленных ухажеров Солохи, спрятан в мешок, где уже сидит дьяк); то, что смешно, уже не может быть до конца страшно.