Одним з найбільш значних добутків м. ю. лермонтова, присвячених цивільної твір на темутике, є вірш «дума», у якому поет міркує про долі окремих людей і всього народу. ці міркування наповнені палючою пристрастю, різкістю і яськравою образністю, отчого й з'являються особливо переконливими. добуток це багато в чому оригінально й належить до особливого жанру лірико-філософської мініатюри. в. п. боткін писав: «головне знаряддя всякого аналізу й заперечення є думка, — а подивися, яке в лермонтова повсюдное присутність твердим, певної, різанням думки, — займає одна думка, — і від цього в нього часто така сталева, гостра прозаїчність вираження».в «думі» перед нами з'являється ліричний герой зовсім нового типу. це розумна, мисляча людина, здатний з історичних позицій оцінити суспільні явища; але це й людина величезної мужності, що ризикнув винести суворий вирок всьому поколінню.на початку добутку автор як би з боку, поодинці спостерігає за що відбувається: сумно я дивлюся на наше поколенье! його прийдешнє — иль порожньо, иль потім герой швидко згадує про «батьків», хоч і не вільних від помилок, але прославившихся своїми перемогами в боротьбі з наполеоном. люди попереднього покоління розтрощили ворога, відстояли незалежність росії, через все життя пронесли мрію про волю свого народу.у міру розвитку теми, поет з'єднується зі своїм народом, його власне «я» переплітається з «ми» усього покоління. тому що лише відчувши себе усередині свого часу, можна повною мірою осмислити трагічну природу життя з усіма її проблемами, помилками, протиріччями. тут відбувається сполучення філософського й історичного аспектів, кожний з яких доповнює й підсилює значимість іншого. перед нами з'являються «діти» — люди молодого віку, які повинні б творити, досягати вершин прогресу, збільшувати славу батьківщини своїми справами. але замість цього вони плетуть інтриги, злословлять, проводять час у безглуздих заняттях: багаті ми, тільки-но з колиськи,помилками батьків і пізнім їхнім розумом,и життя вуж нас млоїть, як рівний шлях без не ототожнюючи свою позицію з позицією свого покоління, автор одночасно відчуває себе в ньому й поза ним. з гіркотою відзначає він ознаки хвороби, що охопила суспільство: моральна байдужність молоді проявляється в однаковій готовності служити й добру й злу, у відсутності внутрішньої гордості й почуття незалежності. і поет бере на себе відповідальність за своїх сучасників. він визнає духовне збідніння молодого покоління, соромиться цього й намагається воззвать до розумів «нащадків»: до добра й зла ганебно байдужіперед небезпекою ганебно легкодухі,и перед властию — знехтувані раби.від строфи до строфи рухається й розвивається думка автора, породжена духовною спрагою. ськорботно, сумне відчуття того, що покоління його сучасників пройде по життю «без шуму й сліду». але сама напруга духовної думки плідно, від нього віє надією й бадьорістю. він обертає свій погляд до наступного покоління, до тих, хто прийде на зміну цим «зайвим людям». і тут автор порушує питання: як же віднесуть вони до своїх предків? його тверде переконання — що нащадки повинні строго засудити їх, засудити подвійно, тому що вони не тільки помилялися, але й при цьому не діяли. у їхніх думках неодмінно буде звучати докір поколінню, що не принесло миру «ні думки плідної, ні генія початої праці». тому так суворий його вирок: и порох наш, зі строгістю судді й громадянина,нащадок образить презирливим віршем,глузуванням горькою обманутого синанад батьком, що промотався.таким чином, м. ю. лермонтов у своєму вірші шанобливо згадує героїчне покоління «батьків», що прославили свій час великими подвигами; висловлює гостру критику поколінню «дітей», у пасивності й байдужості проживаюче своє століття, не приносячись ніякої користі суспільству; а також виражає надію на наступні покоління, які осмислять і виправлять всі помилки минулого й стануть гідними синами свого народу, своєї батьківщини.
