Повісті «Червоні вітрила» герой Грей виступає добрим чарівником в житті Ассоль, перший – Эгль – подарував їй мрію. А другий – втілив її в життя.
«Я зрозумів просту істину. Вона в тому, щоб робити так звані чудеса своїми руками… Зроби це диво, якщо ти в стані, нова душа буде в нього й нова в тебе.» говорить Грей здивованому своєму матросу Патену. У цій фразі весь Артур – справжній принц, з широким серцем і полум’яною душею.
Коли доля приводить Артура в Каперну, він бачить сплячу Ассоль. Своєю чистою, щирою красою дівчина зачаровує його. Але ще більше диво виходить від сплюндровану, але все ж такий казкової легенди, яка оточує дівчину. Даруючи мрію Ассоль, Грей і сам ставати ще світліше і щире.
1.Що, що, надзигльований? – мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i “ох, рятуйте мою душу”, з одежi осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них. (зовнішність діда)
2. На другий день уже було вiдомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночi нi разу не бухикнув. Тому дiд зауважив, що я одчайдух i весь удався в нього, а мати сказала, що – в оглашенного.( характер Михайлика)
3. Заходилася повчати, щоб я у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та частiше хрестив лоба. ( характер матері)
«…З одних недогарків нажив козак грошви. Його подвір’я поки ще не закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому іржати, мукати, бекати і кувікати». (Церковний титар)
• «До робити… був рідким, наче юшка, зате круто міг замісити якусь сутягу чи паскудство і на ньому показати спритність своєї невеликої голови, мізки якої найбільше були націлені на свіжу копійку». (Юхрим Бабенко)
• «Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата,— співаючи зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари…» (Дід Дем’ян)
• «Сам… рудий, кирпатий і невеличкий на зріст, зате вусища в нього зародили, наче з гетьмана, а під ними і поверх них то чаяться, то розгулюють посмішка і насмішка. Жив хоч і бідно, зате весело…» (Дядько Микола)
• «…Коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом». (Михайлик)
• «В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками-нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю». (Мати Михайлика)
• «З двору наполохано виходить у рам’ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. …Жінка зупиняється… потрісканими пальцями поправляє хустинку, а в її чорних очах закипають темні сльози…» (Жебрачка)
• «Обличчя… таке, наче вона молиться. Це тому, що вона дуже любить сад, доглядає і уболіває над ним, кожна в ньому нащепа міцно перев’язана стьожками, видертими із рукавів її сорочок». (Бабуся)
• «Біля самого вориння з козубом у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум’янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом і чогось радіють собі». (Люба)
• «…Оту босоногу з двома рухливими косами віхолу, що все робить навбіжки, пританцьовуючи і сміючись або співаючи. …Насочується сміхом, продаючи білі підківки зубів і аж три ямки: дві на щоках, а третю на підборідді». (Мар’яна)
• «…Його старий залоєний картузик, ганчір’ясту одежинку і чи не вперше бачу, що він справді славний: і брови в нього чорні, сосонкою, і очі красиві». (Петро Вдовиченко)
• «Все в нього було вже колишнім, навіть воєнкомівські штани і облинялий, напнутий пружиною картуз. І тільки з півфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон — анічутінку нічим не журились. Не було їх лише на приступці носа — на неї хтось накинув сітку прожилок, які міняли колір залежно від того, скільки і чоговипив чоловік». (Гаврило Шевко)
«Я зрозумів просту істину. Вона в тому, щоб робити так звані чудеса своїми руками… Зроби це диво, якщо ти в стані, нова душа буде в нього й нова в тебе.» говорить Грей здивованому своєму матросу Патену. У цій фразі весь Артур – справжній принц, з широким серцем і полум’яною душею.
Коли доля приводить Артура в Каперну, він бачить сплячу Ассоль. Своєю чистою, щирою красою дівчина зачаровує його. Але ще більше диво виходить від сплюндровану, але все ж такий казкової легенди, яка оточує дівчину. Даруючи мрію Ассоль, Грей і сам ставати ще світліше і щире.
1.Що, що, надзигльований? – мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i “ох, рятуйте мою душу”, з одежi осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них. (зовнішність діда)
2. На другий день уже було вiдомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночi нi разу не бухикнув. Тому дiд зауважив, що я одчайдух i весь удався в нього, а мати сказала, що – в оглашенного.( характер Михайлика)
3. Заходилася повчати, щоб я у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та частiше хрестив лоба. ( характер матері)
«…З одних недогарків нажив козак грошви. Його подвір’я поки ще не закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому іржати, мукати, бекати і кувікати». (Церковний титар)
• «До робити… був рідким, наче юшка, зате круто міг замісити якусь сутягу чи паскудство і на ньому показати спритність своєї невеликої голови, мізки якої найбільше були націлені на свіжу копійку». (Юхрим Бабенко)
• «Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата,— співаючи зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари…» (Дід Дем’ян)
• «Сам… рудий, кирпатий і невеличкий на зріст, зате вусища в нього зародили, наче з гетьмана, а під ними і поверх них то чаяться, то розгулюють посмішка і насмішка. Жив хоч і бідно, зате весело…» (Дядько Микола)
• «…Коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом». (Михайлик)
• «В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками-нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю». (Мати Михайлика)
• «З двору наполохано виходить у рам’ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. …Жінка зупиняється… потрісканими пальцями поправляє хустинку, а в її чорних очах закипають темні сльози…» (Жебрачка)
• «Обличчя… таке, наче вона молиться. Це тому, що вона дуже любить сад, доглядає і уболіває над ним, кожна в ньому нащепа міцно перев’язана стьожками, видертими із рукавів її сорочок». (Бабуся)
• «Біля самого вориння з козубом у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум’янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом і чогось радіють собі». (Люба)
• «…Оту босоногу з двома рухливими косами віхолу, що все робить навбіжки, пританцьовуючи і сміючись або співаючи. …Насочується сміхом, продаючи білі підківки зубів і аж три ямки: дві на щоках, а третю на підборідді». (Мар’яна)
• «…Його старий залоєний картузик, ганчір’ясту одежинку і чи не вперше бачу, що він справді славний: і брови в нього чорні, сосонкою, і очі красиві». (Петро Вдовиченко)
• «Все в нього було вже колишнім, навіть воєнкомівські штани і облинялий, напнутий пружиною картуз. І тільки з півфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон — анічутінку нічим не журились. Не було їх лише на приступці носа — на неї хтось накинув сітку прожилок, які міняли колір залежно від того, скільки і чоговипив чоловік». (Гаврило Шевко)