Нещодавно на уроках світової літератури ми познайомились із твором Астрід Ліндгрен "Міо, мій міо". У цьому творі розповідається про пригоди одного хлопчика в Далекій країні. Ця книжка захопила мене з перших сторінок, як і інші твори цієї майстрині слова.
Головні герої казкової повісті постійно борються зі своїми страхами, мають жагу справедливості, за яку активно борються. Міо одержує перемогу над Като, діти стають вільними. Усі повертаються додому, а у країні панує щасливе життя. Мені сподобалось, що твір має щасливий кінець, адже це породжує віру у те, що і в нашому світі добро нарешті переможе.
Самі Мумі-тролі у цій повісті не з’являються. Вони відпливли у передзимню подорож, відпливли, щоб повернутися і залягти в зимову сплячку. А в цей час на тепло полишеного ними вогнища стягнулося кілька різних, дуже недосконалих і по-своєму оригінальних істот. Закамарки нашої душі, як і закапелки дому Мумі-тролів, населяють непривітні й незручні колючі постаті – Нюхмумрик, Чепуруля, мудрик Лавка (у російському Снусмумрик, Філіфьонка, хомса Тофт). Тут же Гемуль/Хемуль, який усім хоче бути корисним, натомість тільки набридає. Тут само й недобра Мюмля, і капризний старигань Дядько-панько. І не ждіть: в очікуванні Мумі-тролів ніхто з них не перевиховався у товаристві, як варто було сподіватися від дидактичних казок. А у Туве Янсон недидактичні казки. І в цьму їхня найбільша принада. А ти спробуй полюбити живу істоту такою, як вона є: з її вадами, недоліками, бурчанням, люлькою й папільйотками. Складно? Але ж між бурчанням і папільйотками десь залягають іще кулінарний талант, музичне обдарування, вміння ловити рибу, чудове волосся, працелюбність – у кожного своє, спробуй тільки видобудь. Як усяка добра дитяча література, вона насправді зовсім не дитяча – на відміну від рожевих нудотних шмарклів, що заполонили нині дитячі полички. Це сімейна література. І душевна література – для тих куточків нашої душі, де кожен лишається назавжди дитиною…
"Мої враження від твору "Міо, мій міо":
Нещодавно на уроках світової літератури ми познайомились із твором Астрід Ліндгрен "Міо, мій міо". У цьому творі розповідається про пригоди одного хлопчика в Далекій країні. Ця книжка захопила мене з перших сторінок, як і інші твори цієї майстрині слова.
Головні герої казкової повісті постійно борються зі своїми страхами, мають жагу справедливості, за яку активно борються. Міо одержує перемогу над Като, діти стають вільними. Усі повертаються додому, а у країні панує щасливе життя. Мені сподобалось, що твір має щасливий кінець, адже це породжує віру у те, що і в нашому світі добро нарешті переможе.
Як усяка добра дитяча література, вона насправді зовсім не дитяча – на відміну від рожевих нудотних шмарклів, що заполонили нині дитячі полички. Це сімейна література. І душевна література – для тих куточків нашої душі, де кожен лишається назавжди дитиною…