На пиру пригорюнившийся опричник Кирибеевич говорит царю, что, если прогневал, то готов казнь принять, а кручинится оттого, что любит. Он просит разрешения оставить царскую службу, чтобы в вольных приволжских степях найти погибель свою в сражении с басурманами. Не радуют его богатство, слава, без любимой ему жизнь немила. Калашников, отвечая царя, за что он погубил его лучшего опричника, причину не называет, но готов смиренно принять казнь. Только просит царской милости для молодой вдовы, своих детей и братьев. Оба готовы отдать свою жизнь. Но Кирибеевич – эгоист, думает только о своей доле, ему тягостно жить без того, чем он не может обладать. А Калашников отдал жизнь за честь семьи, ему дороги прежде всего его близкие.
Доле, де ти?.." (Т. Шевченко "Мені однаково...", "Минають дні, минають ночі", "Думи мої, думи мої") Однаково — щось у цьому слові відштовхує й змушує насторожитися. Однаково — звучить меланхолійно і виснажено. Однаково — відчай, біль. Крик душі, що вирвався назовні і важким каменем зірвався в безодню, ледь подолавши межу Між думкою та сказаним, самотній і непочутий. Крик, що зовсім і не крик, а скоріше приречений стогін помираючого. Приреченість, байдужість, безпорадність, навіть зрада, та все одно, потаємна надія та непримиренність, прагнення кожної клітини тіла... Такі асоціації викликає в мене мінорне "однаково". З усіх гріхів байдужість є найтяжчим, бо саме ця вада людського характеру спричиняє серйозні проблеми, наслідками яких є втрата цінності людини в суспільстві. Людина, що не дає порад, ні до чого не прагне й не самовдосконалюється — просто існує, як бур'ян. Байдужість теж, здавалося б, можна вирвати з коренем, але вона виросте знов. Країна з населенням, якому байдуже до своєї долі, до майбутнього їх країни, приречена стати поневоленою. Міста потонуть у крові і сльозах, а їх мешканці навіть не поворухнуть пальцем, їм усе одно. Адже байдужість передбачає суцільне зречення. У лексиконі таких людей не існують повнозначні слова "Батьківщина", "сім'я", "кохання", бо ці поняття вже передбачають певну зацікавленість у житті рідної країни, коханої людини. Тоді постає питання: "Чи є повноцінна людина, власноруч позбавлена найдорожчого в житті?"
Калашников, отвечая царя, за что он погубил его лучшего опричника, причину не называет, но готов смиренно принять казнь. Только просит царской милости для молодой вдовы, своих детей и братьев.
Оба готовы отдать свою жизнь. Но Кирибеевич – эгоист, думает только о своей доле, ему тягостно жить без того, чем он не может обладать. А Калашников отдал жизнь за честь семьи, ему дороги прежде всего его близкие.
(Т. Шевченко "Мені однаково...", "Минають дні, минають ночі",
"Думи мої, думи мої")
Однаково — щось у цьому слові відштовхує й змушує насторожитися.
Однаково — звучить меланхолійно і виснажено.
Однаково — відчай, біль. Крик душі, що вирвався назовні і важким каменем зірвався в безодню, ледь подолавши межу Між думкою та сказаним, самотній і непочутий. Крик, що зовсім і не крик, а скоріше приречений стогін помираючого.
Приреченість, байдужість, безпорадність, навіть зрада, та все одно, потаємна надія та непримиренність, прагнення кожної клітини тіла... Такі асоціації викликає в мене мінорне "однаково".
З усіх гріхів байдужість є найтяжчим, бо саме ця вада людського характеру спричиняє серйозні проблеми, наслідками яких є втрата цінності людини в суспільстві. Людина, що не дає порад, ні до чого не прагне й не самовдосконалюється — просто існує, як бур'ян. Байдужість теж, здавалося б, можна вирвати з коренем, але вона виросте знов. Країна з населенням, якому байдуже до своєї долі, до майбутнього їх країни, приречена стати поневоленою. Міста потонуть у крові і сльозах, а їх мешканці навіть не поворухнуть пальцем, їм усе одно. Адже байдужість передбачає суцільне зречення. У лексиконі таких людей не існують повнозначні слова "Батьківщина", "сім'я", "кохання", бо ці поняття вже передбачають певну зацікавленість у житті рідної країни, коханої людини. Тоді постає питання: "Чи є повноцінна людина, власноруч позбавлена найдорожчого в житті?"