Установить відповідність між рисою влади та персонажем:1)Моралізаорство,2)мародерство 3)боягузтві 4)сміливість А)Аліса Б)герцогині В)королеваГ)капелюшник Д)шалений заєць)
«Я жила, ни об чем ни тужила, точно птичка на воле. Маменька во мне души не чаяла, наряжала меня, точно куклу, работать не принуждала; что хочу, бывало, то и делаю» .
"Отчего люди не летают!. . Вот так бы разбежалась, подняла руки и полетела". молится Катерина: "какая у ней на лице улыбка ангельская, а от лица-то как будто светится". Что-то иконописное есть в этом лице, от которого исходит светлое сияние. Ее молитва — светлый праздник духа, пиршество воображения: "Точно, бывало, я в рай войду, и не вижу никого, и время не помню, и не слышу, когда служба кончится".
«А уж коли очень мне здесь опостынет, так не удержат меня никакой силой» .
После раскаянья: «Дрожит вся, точно ее лихорадка бьет: бледная такая, мечется по дому, точно чего ищет. Глаза, как у помешанной, давеча утром плакать принялась, так до сих пор и рыдает» .
«Эх, Варя, не знаешь ты моего характеру! Коне но, не дай Бог этому случиться! А уж коли очень мне зде< опостынет, так не удержат меня никакой силой. В окно выбр шусь. В Волгу кинусь. Не захочу здесь жить, так не стан хоть ты меня режь!»
Сюжетним стрижнем роману «Червоне і чорне» не є історія карколомної кар’єри плебея в умовах Реставрації та зображення його любовних пригод із двома аристократками, а детальний опис його конфлікту з тогочасним французьким суспільством, його мораллю, законами та звичаями. У творі деталізоване зображення найменших порухів душі героя (а в цьому Стендаль неперевершений) раптом переривається стрімкими лаконічними згадками про певні події.
Цей конфлікт розпочинається в сім’ї та не обмежується згаданою роллю «білої ворони», яку грає Жульєн. У в’язниці, безпосередньо перед стратою юнака, коли вже не було часу на тривалі розмови й імітацію родинної любові, його батько виявляє своє ставлення до сина: «Суворі докори старого посипались на нього зараз же, як тільки вони залишились удвох, без свідків. Жульєн не міг стримати сліз. “Яка ганебна легкодухість! — казав він сам до себе з люттю. — Він скрізь тепер роздзвонить про те, що я боягуз”». Батько мав би морально підтримати сина, а не дошкуляти йому. Проте стосунки в сім’ї Сорелів нормальними назвати не можна, хіба що зміниться саме поняття норми, і навіть родичі будуть жити за принципом «homo hominy lupus est» («людина людині — вовк»). Він докоряє Жульєнові за витрачені на нього гроші, а син не може бути самим собою та змушений прикидатися навіть при батькові: «Як тріумфуватимуть Вально і всі ці жалюгідні лицеміри, що панують у Вер’єрі! ...Тепер у них є свідок, якому всі повірять і який почне розголошувати по всьому Вер’єру, ще й з різними перебільшеннями, що я злякався смерті! Вийде так, ніби в цьому випробуванні, зрозумілому всім, я показав себе боягузом».
Оскільки головним у романі є конфлікт між «рівнем життєвих претензій» Жульєна Сореля й неможливістю їх реалізувати через його низьке походження, його монолог під час суду звучить як вирок соціальній несправедливості й кастовій замкнутості французького суспільства: «Я не маю честі належати до вашої касти, панове, у моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану... Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, унаслідок чого вони насмілилися проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом». У цих словах зосереджена концепція письменника, адже вони пояснюють причину вибору Стендалем такого героя, як Жульєн Сорель.
У чому ж полягає конфлікт роману? Все дуже просто і звично для того часу: селянин Жульєн прагне посісти гідне місце у вищому світі, на яке за своїм походженням він права не має. Жульєн намагається довести, що він людина талановита та обдарована, що він може претендувати на те, щоб стати своїм у вищому світі. Герой не хоче залишатися серед посередностей, він прагне не лише потрапити у вищий світ, але і здобути його визнання як неординарної і освіченої особистості. Цим він досягає лише одного: показує, що він зовсім чужий у тому світі, до якого так прагне.
Жульєн веде постійну боротьбу з оточенням, і це не може не розвинути у ньому честолюбства. Навіть кохання відступає для нього на другий план. Хоча автор і засуджує це, але він сам і виправдовує свого героя, адже Сорель не втрачає у цій боротьбі з собою і суспільством самого себе, великодушність і благородство. Героєм для Жульєна є Наполеон, який швидко «виріс» від солдата до великого полководця. Тож і головний герой вбачав у собі надзвичайну людину, намагався бути схожим на Наполеона…
Як на мене, такі неординарні особистості, як Жульєн Сорель, просто не могли знайти гідного застосування своїх здібностей та можливостей у сірому, одноманітному тогочасному суспільстві. Він так і залишився чужим у ньому, як не намагався це змінити. Просто такі люди, як він, на той час були зайвими… Тому, я вважаю, його смерть стала логічним завершенням цього роману, адже стати таким, як оточуючі, він все одно не зміг би. А такого, яким він був, його суспільство не прийняло…
"Отчего люди не летают!. . Вот так бы разбежалась, подняла руки и полетела".
молится Катерина:
"какая у ней на лице улыбка ангельская, а от лица-то как будто светится". Что-то иконописное есть в этом лице, от которого исходит светлое сияние. Ее молитва — светлый праздник духа, пиршество воображения: "Точно, бывало, я в рай войду, и не вижу никого, и время не помню, и не слышу, когда служба кончится".
«А уж коли очень мне здесь опостынет, так не удержат меня никакой силой» .
После раскаянья: «Дрожит вся, точно ее лихорадка бьет: бледная такая, мечется по дому, точно чего ищет. Глаза, как у помешанной, давеча утром плакать принялась, так до сих пор и рыдает» .
«Эх, Варя, не знаешь ты моего характеру! Коне но, не дай Бог этому случиться! А уж коли очень мне зде< опостынет, так не удержат меня никакой силой. В окно выбр шусь. В Волгу кинусь. Не захочу здесь жить, так не стан хоть ты меня режь!»
Сюжетним стрижнем роману «Червоне і чорне» не є історія карколомної кар’єри плебея в умовах Реставрації та зображення його любовних пригод із двома аристократками, а детальний опис його конфлікту з тогочасним французьким суспільством, його мораллю, законами та звичаями. У творі деталізоване зображення найменших порухів душі героя (а в цьому Стендаль неперевершений) раптом переривається стрімкими лаконічними згадками про певні події.
Цей конфлікт розпочинається в сім’ї та не обмежується згаданою роллю «білої ворони», яку грає Жульєн. У в’язниці, безпосередньо перед стратою юнака, коли вже не було часу на тривалі розмови й імітацію родинної любові, його батько виявляє своє ставлення до сина: «Суворі докори старого посипались на нього зараз же, як тільки вони залишились удвох, без свідків. Жульєн не міг стримати сліз. “Яка ганебна легкодухість! — казав він сам до себе з люттю. — Він скрізь тепер роздзвонить про те, що я боягуз”». Батько мав би морально підтримати сина, а не дошкуляти йому. Проте стосунки в сім’ї Сорелів нормальними назвати не можна, хіба що зміниться саме поняття норми, і навіть родичі будуть жити за принципом «homo hominy lupus est» («людина людині — вовк»). Він докоряє Жульєнові за витрачені на нього гроші, а син не може бути самим собою та змушений прикидатися навіть при батькові: «Як тріумфуватимуть Вально і всі ці жалюгідні лицеміри, що панують у Вер’єрі! ...Тепер у них є свідок, якому всі повірять і який почне розголошувати по всьому Вер’єру, ще й з різними перебільшеннями, що я злякався смерті! Вийде так, ніби в цьому випробуванні, зрозумілому всім, я показав себе боягузом».
Оскільки головним у романі є конфлікт між «рівнем життєвих претензій» Жульєна Сореля й неможливістю їх реалізувати через його низьке походження, його монолог під час суду звучить як вирок соціальній несправедливості й кастовій замкнутості французького суспільства: «Я не маю честі належати до вашої касти, панове, у моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану... Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, унаслідок чого вони насмілилися проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом». У цих словах зосереджена концепція письменника, адже вони пояснюють причину вибору Стендалем такого героя, як Жульєн Сорель.
У чому ж полягає конфлікт роману? Все дуже просто і звично для того часу: селянин Жульєн прагне посісти гідне місце у вищому світі, на яке за своїм походженням він права не має. Жульєн намагається довести, що він людина талановита та обдарована, що він може претендувати на те, щоб стати своїм у вищому світі. Герой не хоче залишатися серед посередностей, він прагне не лише потрапити у вищий світ, але і здобути його визнання як неординарної і освіченої особистості. Цим він досягає лише одного: показує, що він зовсім чужий у тому світі, до якого так прагне.
Жульєн веде постійну боротьбу з оточенням, і це не може не розвинути у ньому честолюбства. Навіть кохання відступає для нього на другий план. Хоча автор і засуджує це, але він сам і виправдовує свого героя, адже Сорель не втрачає у цій боротьбі з собою і суспільством самого себе, великодушність і благородство. Героєм для Жульєна є Наполеон, який швидко «виріс» від солдата до великого полководця. Тож і головний герой вбачав у собі надзвичайну людину, намагався бути схожим на Наполеона…
Як на мене, такі неординарні особистості, як Жульєн Сорель, просто не могли знайти гідного застосування своїх здібностей та можливостей у сірому, одноманітному тогочасному суспільстві. Він так і залишився чужим у ньому, як не намагався це змінити. Просто такі люди, як він, на той час були зайвими… Тому, я вважаю, його смерть стала логічним завершенням цього роману, адже стати таким, як оточуючі, він все одно не зміг би. А такого, яким він був, його суспільство не прийняло…
Может это