Это прослеживается во многих произведениях Бунина, прежде всего, в рассказах «Братья», «Чаша жизни», «Темные аллеи», «Суходол», «Солнечный удар», «Господин из Сан-Франциско». В последнем автор, абсолютно не морализируя и не обличая, описывает смерть во время путешествия на фешенебельном океанском лайнере богача, решившего дать себе заслуженный отдых после бешеной деятельности по накоплению капитала. Но никакие деньги не ему уйти от предначертания Судьбы. Мысль Бунина предельно ясно читается в строках его поистине шедеврального рассказа, — все в руках Всевышнего, и не человеку мнить себя господином мира и своей судьбы.
И все же, будучи, несомненно, фаталистом, Бунин считает, что человек своими поступками, всей своей жизнью оправдать свое существование на Земле, наполнить ее смыслом. Особенно ярко и пронзительно эта мысль прослеживается в одном из последних произведений нобелевского лауреата, общепризнанного мастера слова, рассказе «Бернар» (1952). Умирая, его герой, старый моряк замечает: «Думаю, что я был хорошим моряком». Редактируя свое произведение, в окончательном варианте Бунин пишет, что, по его мнению, он, «…как художник, заслужил право сказать о себе… нечто подобное».
На свой же вопрос: «Зачем мы живём на свете?», всем своим творчеством Иван Алексеевич Бунин ответил: смысл жизни– в выполнении предначертания, с которым пришел в этот мир.
новим у жанрі були ліричні відступи, у яких т. шевченко виявив своє ставлення до героїв твору, до зображуваних подій. українська поезія до митця не зазнала такої безпосередності почуттів, щирості, непідробленості, такого яскравого вираження народних уявлень. поет не тільки співчуває скривдженим, але й заступається за них, викликає глибоке співчуття до них у читачів.
у і «причинна» є явища реальні та фантастичні. твір споріднюється не з фантастикою поетів-романтиків, відірваною від життя, а з фантастикою фольклорною, народною, яку так майстерно ще до шевченка використовував у своїй творчості м. гоголь. так, з води серед ночі виходять русалки — і тут потрібна не вітряна ніч, а навпаки, спокійна, місячна, така, яка буває в «русалчин тиждень», коли літо вступає у свої права, а земля і вода набувають найбільшої сили і все навкруги — гаї, луки, поля — буйно зеленіє.
за народною уявою, русалки — це дівчата або молоді жінки, котрі під час купання втопилися. утоплениці-русалки на віки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з прозорого кришталю. місяць і зорі викликають русалок з води. з тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, вони виходять на берег. русалки не мають на собі одягу, вони голі, у них біле й знекровлене тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибінь. на голові у кожної русалки — вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, вінок з водяних лілій. вийшовши з води, русалки сі на березі, розчісують своє довге волосся або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. іноді русалки вилазять на дерева й на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, той, як зачарований, підійде близько до русалок, а русалки тоді заманять його до себе, візьмуть у своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно. з дерев русалки найбільше люблять клен і дуб. на гіллі, русалки часом розважаються, вони розмотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок, котрі заснули без молитви. серед русалок є й лоскотниці — це душі дівчат, що померли зимою, вони з’являються на полях і до смерті залоскочуть дівчат і хлопців, якщо ті потраплять до них. також вважають, що русалки — померлі нехрещені діти, іноді цих істот називають «дніпровими дівчатами».
Это прослеживается во многих произведениях Бунина, прежде всего, в рассказах «Братья», «Чаша жизни», «Темные аллеи», «Суходол», «Солнечный удар», «Господин из Сан-Франциско». В последнем автор, абсолютно не морализируя и не обличая, описывает смерть во время путешествия на фешенебельном океанском лайнере богача, решившего дать себе заслуженный отдых после бешеной деятельности по накоплению капитала. Но никакие деньги не ему уйти от предначертания Судьбы. Мысль Бунина предельно ясно читается в строках его поистине шедеврального рассказа, — все в руках Всевышнего, и не человеку мнить себя господином мира и своей судьбы.
И все же, будучи, несомненно, фаталистом, Бунин считает, что человек своими поступками, всей своей жизнью оправдать свое существование на Земле, наполнить ее смыслом. Особенно ярко и пронзительно эта мысль прослеживается в одном из последних произведений нобелевского лауреата, общепризнанного мастера слова, рассказе «Бернар» (1952). Умирая, его герой, старый моряк замечает: «Думаю, что я был хорошим моряком». Редактируя свое произведение, в окончательном варианте Бунин пишет, что, по его мнению, он, «…как художник, заслужил право сказать о себе… нечто подобное».
На свой же вопрос: «Зачем мы живём на свете?», всем своим творчеством Иван Алексеевич Бунин ответил: смысл жизни– в выполнении предначертания, с которым пришел в этот мир.
новим у жанрі були ліричні відступи, у яких т. шевченко виявив своє ставлення до героїв твору, до зображуваних подій. українська поезія до митця не зазнала такої безпосередності почуттів, щирості, непідробленості, такого яскравого вираження народних уявлень. поет не тільки співчуває скривдженим, але й заступається за них, викликає глибоке співчуття до них у читачів.
у і «причинна» є явища реальні та фантастичні. твір споріднюється не з фантастикою поетів-романтиків, відірваною від життя, а з фантастикою фольклорною, народною, яку так майстерно ще до шевченка використовував у своїй творчості м. гоголь. так, з води серед ночі виходять русалки — і тут потрібна не вітряна ніч, а навпаки, спокійна, місячна, така, яка буває в «русалчин тиждень», коли літо вступає у свої права, а земля і вода набувають найбільшої сили і все навкруги — гаї, луки, поля — буйно зеленіє.
за народною уявою, русалки — це дівчата або молоді жінки, котрі під час купання втопилися. утоплениці-русалки на віки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з прозорого кришталю. місяць і зорі викликають русалок з води. з тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, вони виходять на берег. русалки не мають на собі одягу, вони голі, у них біле й знекровлене тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибінь. на голові у кожної русалки — вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, вінок з водяних лілій. вийшовши з води, русалки сі на березі, розчісують своє довге волосся або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. іноді русалки вилазять на дерева й на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, той, як зачарований, підійде близько до русалок, а русалки тоді заманять його до себе, візьмуть у своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно. з дерев русалки найбільше люблять клен і дуб. на гіллі, русалки часом розважаються, вони розмотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок, котрі заснули без молитви. серед русалок є й лоскотниці — це душі дівчат, що померли зимою, вони з’являються на полях і до смерті залоскочуть дівчат і хлопців, якщо ті потраплять до них. також вважають, що русалки — померлі нехрещені діти, іноді цих істот називають «дніпровими дівчатами».