Весенняя сказка ,,Снегурочка,, А.Н.Островского, В четырех действиях с прологом Написать от лица снегурочки ее историю (что она видела, как поступила,что чувствовала ,чего жаждила и т.д ) Написать не менее 180 слов . неполный ответ и ответ не по теме - бан ))
“Колись на острові жив відомий митець…” – так розпочинається давньогрецький міф про Пігмаліона – легендарного царя Кіпру, який страшенно не любив жінок, але надзвичайно захоплювався різьбярством. Одного разу він вирізьбив з мармуру жінку дивовижної вроди і назвав її Галатеєю. Вона була настільки чарівна, що Пігмаліон до нестями закохався у свій витвір і протягом двох ночей благав богиню кохання Афродіту оживити мармурову красуню. Зворушена такою любов’ю, богиня виконала прохання царя. Галатея ожила, стала дружиною Пігмаліона
і навіть народила йому дочку.
Як відомо, за основу своєї блискучої комедії “Пігмаліон” Бернард Шоу обрав сюжет саме цього міфу. Однак драматург, який завжди у своїй творчості тяжів до парадоксів, вирішив подати міф по-новому: що несподіваніше, то краще.
Дію в комедії драматург переніс до сучасної йому Англії, скульптор перетворився на ітрофесора-лінгвіста, а роль Галатеї виконує звичайна квітникарка Еліза Дуліттл. Навіть конфлікт п’єси Шоу вирішив подати у вигляді такої собі гри.
Відомий професор фонетики Хіггінс уклав із полковником Пікерінгом, теж мовознавцем, парі, обіцяючи за декілька місяців
перетворити неосвічену Елізу Дуліттл на світську леді. Спочатку експеримент вдається лише частково. Елізі влаштовують “генеральну репетицію” на прийомі у матері Хіггінса, але дівчину забули навчити найголовнішого – навичок світської розмови. Заговоривши про погоду, Еліза спочатку збивається на манеру диктора, а потім на звичному їй жаргоні починає розповідати історії зі свого життя. Утім, присутні вважають її манеру “новим стилем”. При цьому іронічний Шоу не забуває зауважити, що професор Хіггінс представляє Елізу як угорську герцогиню. Саме так драматург доводить, наскільки фальшивим є суспільство, у якому первинним є соціальний статус, а не людський розум і здібності. Шоу – майстер парадоксів, і він ще не раз доведе це у творі.
Еліза доволі швидко опановує літературну мову. Старанна й вимоглива до себе, вона намагається отримати якомога більше знань, вивчає манери пристойної поведінки. “Такого чудового експерименту мені ще ніколи не вдавалося поставити”, – каже Хіггінс Пікерінгу, зовсім не зважаючи на те, що й матеріал, з якого він ліпив “своє створіння”, був найвищого гатунку і якби не Еліза – ця талановита, здібна від природи дівчина, то навряд чи Хіггінсу вдалося б виграти парі. Експеримент закінчується, і Хіггінс з подивом виявляє, що перед ним уже не просто квітникарка, а прекрасна освічена жінка. Легкий подих кохання кружляє над Елізою та Хіггінсом. Професор фонетики звертається до Елізи: “Залиште мені вашу душу”. Однак фінал “Пігмаліона” так само несподіваний, як і вся ця історія. Читач чекає на весілля. І Шоу влаштовує його: всі герої п’єси наприкінці їдуть на вінчання. Але “майстер парадоксу” і тут не забуває про гру: йдеться про весілля не Елізи з Хіггінсом, а батька Елізи та її мачухи. Що буде далі з головними героями, автор залишає вирішувати самому читачеві, хоча в “Післямові” й запевняє, що Еліза вийшла заміж за Фредді. “Все-таки Галатея не зовсім подобається Пігмаліону: надто вже богоподібну роль він відіграє в її житті, а це не надто й приємно”, – закінчує свою драму Бернард Шоу.
На мою думку, драматург у п’єсі відтворює “зворотний” міф. На відміну від античного Пігмаліона, який сам створив прекрасну Галатею, герой Шоу тільки шліфує особистість, яка поступово змінює не тільки себе, але й свого творця. Для аристократа містера Хіггінса. Еліза так і залишиться хоча й здібною і талановитою, але – квітникаркою, людиною з іншого соціального стану. Отже, новий Пігмаліон, на відміну від міфологічного, так і не змінився: “голуба кров”, точніше її відсутність, виявилася сильнішою за кохання.
Якщо ж говорити про те, що кожна людина від природи є талановитою, то й тут драматург спирається на міф. Пігмаліон у міфі бере природний необроблений матеріал (грудку бруду) і створює з нього досконалу красу. Так само Хіггінс “підбирає” на вулиці Елізу Дуліттл і “виліплює” з неї дівчину з гарною вимовою і вишуканими манерами. Але що далі? Квітникарка ніколи не зможе стати “угорською герцогинею”. І тут постає ще одна проблема – відповідальності творців за долю тих, кого вони “створили”. Адже Хіггінс вважає, що, коли закінчиться експеримент, він так само легко може “викинути Елізу в канаву”. Його цікавить лише процес, результат наукової роботи. І аж ніяк не обходять почуття дівчини, яка значно переросла свого творця. “Я людина, а не сміття у вас під ногами”, – говорить Хіггінсу Еліза, яка відчула себе особистістю.
Для Шоу найбільшим парадоксом, за його словами, було “наше життя”. І в п’єсі “Пігмаліон” драматург це довів повною мірою.
Бернард Шоу знайшов тему, яка, напевне, є вiчною: як
людина стає людиною. По сутi, письменник саме цю проблему витяг на
перший план та показав i тодiшнiм англiйцям, i нам, що кожна людина
має право на освiту, на розвиток таланту, на повагу iнших людей.
Якщо люди мають рiвнi права й можливостi, то вони можуть розвивати себе,
розкривати своï таланти та досягати вершин. Саме такою дiвчиною,
яка чогось прагне, до чогось тягнеться, є Елiза Дулiттл. Цю бiдну
вуличну квiткарку витяг iз бруду не тiльки професор Хiггiнс, який навчив
ïï правильно розмовляти, але ще ïï власна праця,
наполегливiсть, мрiя. А мрiя це друге життя, як кажуть люди.
Елiза з'явилася перед глядачем i
справдi нечепурною, брудною нетiпахою, недарма ïï професор
назвав розчавленою капустиною та ганьбою англiйськоï мови. А шо я
такого сказала?, Я поïду на ваших таксях додому! так запросто
балакає Елiза. До речi, у першiй дiï тексту автор
ïï навiть iменi не дав вона просто дiвчина або квiткарка. Але
згодом вона починає змiнюватися, перетворюватися на iншу людину,
поступово стає особистiстю. Акторам театру вдалося втiлити цей
задум Шоу. СпочаткуЕлiза постає перед глядачами як лялька, i такою
ж вона приходить до йрофесора, щоб брати уроки. Лялька змiнює
одяг, поступово стає охайнiшою, навчається поведiнки, мови.
I зрештою, пiсля прийому на балу, де ïï прийняли за угорську
королiвну, вона починає виходити зi своєï
соцiальноï маски. Елiза нiби скидає з себе личийу, яку носила
все своє життя, i народжується дiвчина з власною думкою й
гiднiстю. Спочатку ставишся до Елiзи так само, як професор Хiггiнс: без
особливоï поваги.
Але поступово симпатiï переходять до Елiзи: вона багато
працює (особливо смiшно, як чоловiки злякалися, що це якийсь пес
уночi виє, а то Елiза вчила дифтонги), ïй вдається-таки
здолати клятi скоромовки (Карл у Клари украв коралi, а Клара у Карла
украла кларнет), навчитися розрiзняти рiзнi букви та звуки (непросто
далася чашка чаю). Акторка, яка,грає Елiзу, i спiває, i
танцює, i має дуже гарну пластику. Режисер показав нам
ïï внутрiшнiй стан, ïï красу ранiше, нiж це помiтив
ХiггiнсУ танцi, в спiвi Елiза розкрилася перед нами як людина. Напевне,
таким був режисерський розрахунок. Тепер ми, глядачi, стали iншими. I
поступово ми смiємося вже не над Елiзою, а над Хiггiнсом.
Квiткарка прийшла до професора невмiлою, нечепурною, але тепер усе
змiнилося. Ми стали ïï поважати.
А от професор iз першого призового мiсця опустився, на останнє.
Вiн не помiтив, як пташенятко виросло й стало набагато кращим за свого
вчителя. Професор продовжує поводитися так само, як i ранiше, але
тепер, на фонi поведiнки Елiзи-ледi, вiн видається смiшним. Елiза
змiнилася, стала особистiстю. Я думаю, вона має право на власну
гiднiсть i на те, щоб бути людиною. Адже багато хто з тогочасних
англiйцiв, серед яких жив Шоу, мали гарний розум, талант; багато бiдних
людей могли б зробити вдалу життєву кар'єру, але дорога в
кращий свiт була закритою. Бiдняк мав бути бiдняком, а всiма благами
життя мiг користуватися тiльки аристократ. Бернард Шоу не побоявся
заявити англiйському суспiльству, що жити за такими принципами
несправедливо. Шоу продемонстрував на прикладi Елiзи та ïï
батька Альфреда Дулiттла, що бiдняки не менш талановитi. Колена людина
має вiд природи талант, але суспiльство не створює умов для
розвитку кожноï особистостi. Драматург, спираючись на давнiй
класичний мiф, зачепив болючi питання сучасностi.
Театральне дiйство до глибше усвiдомити основну думку Бернарда
Шоу: Елiза виросла, змiнилася. Народилася нова людина. ТЄОI,
народження особистостi справа нелегка. Але життя доводить: кожна людина
цiннiсть. I людство багато втратить, якщо не дасть можливостi кожнiй
людинi проявити своï таланти. Тричi артисти виходили з поклоном до
нас, глядачiв. Актори стояли на сценi, а ми стояли в залi. Аплодували й
нiкуди не поспiшали. Якiсь новi вiдчуття з'явилися в цей момент…