Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями. Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Найбільше для паплюження Мазепи зробив, звичайно ж, Олександр Пушкін, видатний російський поет і не менш, може, славний звитяжець у тодішній імперській "гібридній" війні.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій). Поема Байрона йому не сподобалася, нарікав на те, що в ній годі шукати правди про події. І взявся потому сам старанно фальсифікувати біографію Мазепи.
Пушкін у "Полтаві" також звертається до любовної історії, цього разу іншої, реальної. Це сюжет про кохання юної Мотрі Кочубеївни та літнього вже гетьмана.
Автор поеми змінює дати, вигадує події, що суперечать задокументованим, перекручує відомі факти.
Усе задля того, аби представити українського державця пекельним злочинцем і переступником. Він-бо "зрадив" російського суверена, - того самого, який порушив підписані угоди й ґвалтовно позбавив Україну гарантованих ними свобод.
Мазепа ще нібито й збезчестив свою хрещеницю Мотрю: якби це було правдою, - гріх дійсно непрощенний.
Вірнопідданий російський поет натомість підносить Кочубея: згадаємо знамениті рядки про доправлений з Полтави в Петербург "донос" на гетьмана. Свого часу Михайло Драгоманов любив при нагоді нагадувати, що "Полтава" - єдиний у європейській літературі твір, де уславлено донос і наклепництво.
Рассказ о Теркине начинается с «середины», и продолжать его автор намерен «без конца»:
Почему же без конца?
Просто жалко молодца…
За свои двадцать пять лет герой изведал «все худое», но остался жив-здоров и даже стал бодрей, чем прежде. Теркин наделен щедрым сердцем, и оттого горечь бедствий и потерь оказывается ему нипочем. Трудности только закаляют его характер, проявляя все лучшие черты, обобщающие свойства работника-мужика, крестьянина и солдата. Главным же при создании образа Василия Теркина является бьющая прямо в душу правда. Без нее на войне не прожить, как не прожить без воды и доброй фронтовой пищи. Она такое же условие жизнедеятельности человека.
Истинное, простое, природное, доброе и горячее стремление людям, «силу чувствуя в плечах», а в душе веря в светлую сущность бытия, свойственно Теркину. Начало народного юмора, основанного на такой вере, воплощено в герое, завоевавшем всенародную славу. Его характер обрисован в поэме с монологов, рассказов, бесед.
Всеобщее признание балагура Теркина связано еще и с тем, что, облекая в слова невысказанные думы своих товарищей, он выявляет в них светлую сторону. То, что вспоминает боец, – противоположность грусти, ночи, страху смерти, тоске по дому.
Важным является и то, что Теркин принимает все как есть, не романтизируя действительность. Военная реальность хорошо ему знакома. Что бы ни произошло с героем на войне, каким бы страшным и тяжелым ни был его путь и какая бы печаль ни лежала у него на сердце, он всегда впереди видит свет. Война для Теркина – необходимость, поставленная временем трудная задача, выполнить которую надо, проявляя героизм, самоотверженность. Не только в своих рассказах, но и в поступках Теркин оказывается «парнем хоть куда», героем и мастером на все руки починить часы, что «с той войны еще стоят», заточить «завалящую пилу», справиться с мировой «бедой-разрухой». У него и ранение, и контузия, и опыт потерь - все «забыто – не забыто».
Не сдаваться в поединке со злом герою уверенность в своей правоте, основанная на восприятии жизни как труда на благо родного края. Эта черта характера русского человека, присущая ему во все времена. Существо характера Теркина определяется не индивидуальной неповторимостью, а проявлением национального духа. Он продолжает плеяду образов народных героев, созданных как в фольклоре, так и в литературных произведениях.
Мазепа Байрона
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями. Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Найбільше для паплюження Мазепи зробив, звичайно ж, Олександр Пушкін, видатний російський поет і не менш, може, славний звитяжець у тодішній імперській "гібридній" війні.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій). Поема Байрона йому не сподобалася, нарікав на те, що в ній годі шукати правди про події. І взявся потому сам старанно фальсифікувати біографію Мазепи.
Пушкін у "Полтаві" також звертається до любовної історії, цього разу іншої, реальної. Це сюжет про кохання юної Мотрі Кочубеївни та літнього вже гетьмана.
Автор поеми змінює дати, вигадує події, що суперечать задокументованим, перекручує відомі факти.
Усе задля того, аби представити українського державця пекельним злочинцем і переступником. Він-бо "зрадив" російського суверена, - того самого, який порушив підписані угоди й ґвалтовно позбавив Україну гарантованих ними свобод.
Мазепа ще нібито й збезчестив свою хрещеницю Мотрю: якби це було правдою, - гріх дійсно непрощенний.
Вірнопідданий російський поет натомість підносить Кочубея: згадаємо знамениті рядки про доправлений з Полтави в Петербург "донос" на гетьмана. Свого часу Михайло Драгоманов любив при нагоді нагадувати, що "Полтава" - єдиний у європейській літературі твір, де уславлено донос і наклепництво.
Объяснение:
Почему же без конца?
Просто жалко молодца…
За свои двадцать пять лет герой изведал «все худое», но остался жив-здоров и даже стал бодрей, чем прежде. Теркин наделен щедрым сердцем, и оттого горечь бедствий и потерь оказывается ему нипочем. Трудности только закаляют его характер, проявляя все лучшие черты, обобщающие свойства работника-мужика, крестьянина и солдата.
Главным же при создании образа Василия Теркина является бьющая прямо в душу правда. Без нее на войне не прожить, как не прожить без воды и доброй фронтовой пищи. Она такое же условие жизнедеятельности человека.
Истинное, простое, природное, доброе и горячее стремление людям, «силу чувствуя в плечах», а в душе веря в светлую сущность бытия, свойственно Теркину. Начало народного юмора, основанного на такой вере, воплощено в герое, завоевавшем всенародную славу. Его характер обрисован в поэме с монологов, рассказов, бесед.
Всеобщее признание балагура Теркина связано еще и с тем, что, облекая в слова невысказанные думы своих товарищей, он выявляет в них светлую сторону. То, что вспоминает боец, – противоположность грусти, ночи, страху смерти, тоске по дому.
Важным является и то, что Теркин принимает все как есть, не романтизируя действительность. Военная реальность хорошо ему знакома. Что бы ни произошло с героем на войне, каким бы страшным и тяжелым ни был его путь и какая бы печаль ни лежала у него на сердце, он всегда впереди видит свет.
Война для Теркина – необходимость, поставленная временем трудная задача, выполнить которую надо, проявляя героизм, самоотверженность. Не только в своих рассказах, но и в поступках Теркин оказывается «парнем хоть куда», героем и мастером на все руки починить часы, что «с той войны еще стоят», заточить «завалящую пилу», справиться с мировой «бедой-разрухой». У него и ранение, и контузия, и опыт потерь - все «забыто – не забыто».
Не сдаваться в поединке со злом герою уверенность в своей правоте, основанная на восприятии жизни как труда на благо родного края. Эта черта характера русского человека, присущая ему во все времена. Существо характера Теркина определяется не индивидуальной неповторимостью, а проявлением национального духа. Он продолжает плеяду образов народных героев, созданных как в фольклоре, так и в литературных произведениях.