Русть сидела у окна. Поглядывая в окно и потихоньку, глоток за глотком, отхлебывая горячий чай из чашки, откуда выглядывала большая палочка корицы.
Грусть была невозмутима и трогательно мила, изредка смахивая мелкие слезы. Совершенно невозможно было сказать, что на этот раз растрогало ее тонкую натуру.
Дождя уже не было. С крыши дома напротив, где под козырьком сидели воробьи, капали последние дождинки. Они медленно отделялись от крыши и летели, одна за другой, вниз, где сочно разбивались об асфальт, брызгами отпугивая первых прохожих, вышедших из дома после дождя.
Белая занавеска вдруг несмело пошевелилась, потом ее резко отдернули, и в окне показалась улыбчивая физиономия Радости. Она хрустела бубликом с видимым аппетитом, рассматривая расплывшиеся внизу лужи. Те жирно блестели на мокром асфальте, который еще час назад безжалостно грело солнце. А потом вдруг внезапно заколотивший по листве дождь остудил его, да так, что легкий пар начал подниматься над его поверхностью.
Радости не нужно было никаких поводов, чтобы веселиться. Часто выходило так, что она вообще не задумывалась над жизнью: просто делала, что хотела. Грусть в такие моменты начинала наизусть ей читать басню про стрекозу и муравья. На что Радость называла ее «букой», хватала за руку и тащила то купаться, то играть в снежки, то пробовать имбирный лимонад, то заниматься всякими шалостями.
И хотя Радость, и Грусть были одного возраста, вторая была несравнимо старше ее. По крайней мере, ей самой так казалось, когда он выговаривала Радости за очередной ее легкомысленный поступок.
Они всегда были неразлучны, хотя родились в один день в один и тот же час. Они были близнецами, только совсем разными по характеру и отношению к жизни. И не было без Радости Грусти, и Грусти становилось не по себе, если вдруг Радость задерживалась, допоздна смотря на звезды. А когда в ее окошке загорался свет, Грусть становилась не такой грустной и могла спокойно почитать что-нибудь из английской литературы 19 века и заснуть.
Так и в человеке обязательно уживаются самые разные его черты, совсем непохожие друг на друга, но именно они окрашивают мир вокруг в самые невероятные сказочные оттенки. И не столь важно, если Грусть задержалась у вас в гостях на несколько дней или недель. Наступит время, когда Радость поселится в вашем сердце навсегда.
Давно-давно, коли ще була у пас панщина, в Марамороші було одне село. Далеко-далеко межи темними лісами. Там і сонце лиш подаколи заглянуло у віконця маленьких хиж. Люди там рідко були веселі. А защо? Не робота, не тяжке життя смутило їх, але один великий пап. Сей жив недалеко від них, у Рахові. Жив по-панськи, в багатстві, бо йому мусили всі бідні люди в околиці робити дармо і з усякого урожаю давати десятину і ще платити подать. Бо сей пан був нямешом, а вони кріпаками. Се була панщина. Тому були смутні люди у тому маленькому селі, бо із того, що вони великим трудом заробили, ліпшу частину відбирав пап.
Найбільше смутився тим один бідний чоловік, старий Довбуш, котрий жив із своєю старою і наймолодшим сином у великій нужді. Хоч як ізмагався за літо, але не міг заробити стільки, аби панові заплатити панщину. Окрім дванадцяти ягнят і кучі, де перебував, не мав він ніякого маєтку. А пан не чекав. Панові треба платити. А ще пан мав серце із каменю: нікому не відпустив панщину, хоч би який був мізерний.
Молодий Довбуш, шістнадцятирічний хлопчина, ходив через ціле літо з ягнятами. Чув від вітця, що пан пообіцяв, коли до осені не виплатять панщину, відбере ягнят. А він знав, що пай виконає погрозу.
Літо минуло, а панщина не була виплачена. І коли одного разу вечером повернувся молодий Довбуш додому з ягнятами, видить: коло кучі стоїть красний кінь, па копі сидить пан, кричить на старого і махає кожаним батогом. Довбуш хотів вернутися назад з ягнятами, але було вже пізно. Пап увидів його і закричав:
— Сюди із тими ягнятами, ти, псе!
Довбуш прийшов, а ягнята за ним.
— Но, ідім! Приженеш ягнята у мій двір! — розпорядився пан. Молодому стиснув жаль серце. Пожене ягнята, а пан, може, дасть їх зарізати.— Но! Що мудруєш? Ходім!
— Я не жену! Жени ти! — сказав хлопець.
Пап зачервонів, затрясся від злості:
— Ти, псе! Ти смієш казати, аби я, пан, гнав ягнята? На! — лаяв розбішений пан і хотів ударити Довбуша батогом по лицю. Довбуш охоронив своє лице, підняв товстий бігар. І як було, як не було — чи пан пригнався дуже близько до Довбуша у своїй злості, чи молодий Довбуш підняв дуже нагло і високо бігар, хто знає. Доста того, що бігар ударив пана по носі. І читаво ударив, бо панові потемніло в очах і його обілляла кров. Коли пан опам'ятався, Довбуша уже не було.
На другий день прийшли панські слуги з шаблями. Глядали Довбуша, але не знайшли. Слуги забрали тільки ягнят і погнали з великим криком.
А молодий Довбуш блукав темними лісами і не знав, що чинити. Додому не смів повернути, а в лісах що буде з ним зимою? Раз увидів одну колибу, запрятану поміж густими деревами. Зайшов і найшов там старого діда. Дідо зрадувався молодому хлопцеві, почав його звідувати, звідки прийшов. Як Довбуш розповів свою історію, не пустив його дідо далі, а залишив біля себе.
І вивчив його той дід на опришка, бо сам був колись одним з найславніших опришків. Так став Довбуш опришком.
Не пройшло і три роки, а вже мав цілу компанію, коло сто хлопців. І боялися його в цілій околиці, особливо пани. Дармо посилали на нього війська, ті не могли його імити. Все там показувався, де його не глядали. Так став вій паном усієї околиці.
Люди говорили, що не вмре ніколи, бо мак таку силу, що куля його не бере. Було то так: старий дідо, котрий учив Довбуша, вимастив його тіло якоюсь мастю, що його ні куля, ні шабля не брали. Тільки така куля могла його вбити, котра була виллята із гака підкови, якою перший раз був підкований чорний кінь.
Та про се ніхто не знав, тільки Довбуш і одна жона із Ясіня, котрій він раз похвалився сим. І то погубило його. Жона сказала своєму чоловіку Стефану. А Стефан Дзвінка ізготовив таку кулю і застрілив Довбуша.
Грусть была невозмутима и трогательно мила, изредка смахивая мелкие слезы. Совершенно невозможно было сказать, что на этот раз растрогало ее тонкую натуру.
Дождя уже не было. С крыши дома напротив, где под козырьком сидели воробьи, капали последние дождинки. Они медленно отделялись от крыши и летели, одна за другой, вниз, где сочно разбивались об асфальт, брызгами отпугивая первых прохожих, вышедших из дома после дождя.
Белая занавеска вдруг несмело пошевелилась, потом ее резко отдернули, и в окне показалась улыбчивая физиономия Радости. Она хрустела бубликом с видимым аппетитом, рассматривая расплывшиеся внизу лужи. Те жирно блестели на мокром асфальте, который еще час назад безжалостно грело солнце. А потом вдруг внезапно заколотивший по листве дождь остудил его, да так, что легкий пар начал подниматься над его поверхностью.
Радости не нужно было никаких поводов, чтобы веселиться. Часто выходило так, что она вообще не задумывалась над жизнью: просто делала, что хотела. Грусть в такие моменты начинала наизусть ей читать басню про стрекозу и муравья. На что Радость называла ее «букой», хватала за руку и тащила то купаться, то играть в снежки, то пробовать имбирный лимонад, то заниматься всякими шалостями.
И хотя Радость, и Грусть были одного возраста, вторая была несравнимо старше ее. По крайней мере, ей самой так казалось, когда он выговаривала Радости за очередной ее легкомысленный поступок.
Они всегда были неразлучны, хотя родились в один день в один и тот же час. Они были близнецами, только совсем разными по характеру и отношению к жизни. И не было без Радости Грусти, и Грусти становилось не по себе, если вдруг Радость задерживалась, допоздна смотря на звезды. А когда в ее окошке загорался свет, Грусть становилась не такой грустной и могла спокойно почитать что-нибудь из английской литературы 19 века и заснуть.
Так и в человеке обязательно уживаются самые разные его черты, совсем непохожие друг на друга, но именно они окрашивают мир вокруг в самые невероятные сказочные оттенки. И не столь важно, если Грусть задержалась у вас в гостях на несколько дней или недель. Наступит время, когда Радость поселится в вашем сердце навсегда.
Объяснение:
Давно-давно, коли ще була у пас панщина, в Марамороші було одне село. Далеко-далеко межи темними лісами. Там і сонце лиш подаколи заглянуло у віконця маленьких хиж. Люди там рідко були веселі. А защо? Не робота, не тяжке життя смутило їх, але один великий пап. Сей жив недалеко від них, у Рахові. Жив по-панськи, в багатстві, бо йому мусили всі бідні люди в околиці робити дармо і з усякого урожаю давати десятину і ще платити подать. Бо сей пан був нямешом, а вони кріпаками. Се була панщина. Тому були смутні люди у тому маленькому селі, бо із того, що вони великим трудом заробили, ліпшу частину відбирав пап.
Найбільше смутився тим один бідний чоловік, старий Довбуш, котрий жив із своєю старою і наймолодшим сином у великій нужді. Хоч як ізмагався за літо, але не міг заробити стільки, аби панові заплатити панщину. Окрім дванадцяти ягнят і кучі, де перебував, не мав він ніякого маєтку. А пан не чекав. Панові треба платити. А ще пан мав серце із каменю: нікому не відпустив панщину, хоч би який був мізерний.
Молодий Довбуш, шістнадцятирічний хлопчина, ходив через ціле літо з ягнятами. Чув від вітця, що пан пообіцяв, коли до осені не виплатять панщину, відбере ягнят. А він знав, що пай виконає погрозу.
Літо минуло, а панщина не була виплачена. І коли одного разу вечером повернувся молодий Довбуш додому з ягнятами, видить: коло кучі стоїть красний кінь, па копі сидить пан, кричить на старого і махає кожаним батогом. Довбуш хотів вернутися назад з ягнятами, але було вже пізно. Пап увидів його і закричав:
— Сюди із тими ягнятами, ти, псе!
Довбуш прийшов, а ягнята за ним.
— Но, ідім! Приженеш ягнята у мій двір! — розпорядився пан. Молодому стиснув жаль серце. Пожене ягнята, а пан, може, дасть їх зарізати.— Но! Що мудруєш? Ходім!
— Я не жену! Жени ти! — сказав хлопець.
Пап зачервонів, затрясся від злості:
— Ти, псе! Ти смієш казати, аби я, пан, гнав ягнята? На! — лаяв розбішений пан і хотів ударити Довбуша батогом по лицю. Довбуш охоронив своє лице, підняв товстий бігар. І як було, як не було — чи пан пригнався дуже близько до Довбуша у своїй злості, чи молодий Довбуш підняв дуже нагло і високо бігар, хто знає. Доста того, що бігар ударив пана по носі. І читаво ударив, бо панові потемніло в очах і його обілляла кров. Коли пан опам'ятався, Довбуша уже не було.
На другий день прийшли панські слуги з шаблями. Глядали Довбуша, але не знайшли. Слуги забрали тільки ягнят і погнали з великим криком.
А молодий Довбуш блукав темними лісами і не знав, що чинити. Додому не смів повернути, а в лісах що буде з ним зимою? Раз увидів одну колибу, запрятану поміж густими деревами. Зайшов і найшов там старого діда. Дідо зрадувався молодому хлопцеві, почав його звідувати, звідки прийшов. Як Довбуш розповів свою історію, не пустив його дідо далі, а залишив біля себе.
І вивчив його той дід на опришка, бо сам був колись одним з найславніших опришків. Так став Довбуш опришком.
Не пройшло і три роки, а вже мав цілу компанію, коло сто хлопців. І боялися його в цілій околиці, особливо пани. Дармо посилали на нього війська, ті не могли його імити. Все там показувався, де його не глядали. Так став вій паном усієї околиці.
Люди говорили, що не вмре ніколи, бо мак таку силу, що куля його не бере. Було то так: старий дідо, котрий учив Довбуша, вимастив його тіло якоюсь мастю, що його ні куля, ні шабля не брали. Тільки така куля могла його вбити, котра була виллята із гака підкови, якою перший раз був підкований чорний кінь.
Та про се ніхто не знав, тільки Довбуш і одна жона із Ясіня, котрій він раз похвалився сим. І то погубило його. Жона сказала своєму чоловіку Стефану. А Стефан Дзвінка ізготовив таку кулю і застрілив Довбуша.