Як доросла Татьяна ставиться до свого дівочого кохання? Чи згасло її почуття до Онєгіна? Якщо так, то як можна пояснити слова героїні «Я вас люблю (пощо таїти?)»? Якщо ні, то чим її теперішнє кохання схоже на колишнє і чим від нього відрізняється?
Молодая 23-летняя девушка Надя, с 16 лет мечтавшая выйти замуж, готовится к свадьбе. Ей нравится её жених, Андрей Андреевич, но незадолго до свадьбы девушка начинает переживать и сомневаться в будущей женитьбе.
В это же время из Москвы приезжает Саша, молодой человек, дальний родственник бабушки Нади. Саша в разговоре с Надей упрекает её в праздной жизни и бездействии, он пытается объяснить девушке, какой будет её жизнь после свадьбы: похожей на жизнь её матери и бабушки. Невеста начинает всё сильнее сомневаться.
Когда Саше приходит время возвращаться в Москву, Надя говорит, что едет проводить его, но вместо этого садится на поезд и уезжает в Петербургучиться.
По некоторого времени, Надя снова встречается в Москве с Сашей, а позже возвращается к матери и бабушке: они уже давно простили сбежавшую невесту, потому что они на собственном опыте могут понять, как тяжела может быть провинциальная и праздная жизнь. Рассказ заканчивается тем, что девушка узнаёт о том, что её друг Саша умер в Саратове от чахотки. Надя снова покидает родные места и окончательно прощается с жизнью.
Так написав великий англійський поет Джордж Байрон. Аристократ за походженням, що успадкував титул лорда. Закінчив аристократичну школу, Кембриджський університет. Це була дуже цікава і освічена людина. Забезпечене і спокійне життя Байрон проміняв на визвольну боротьбу грецького народу проти турецького поневолення, успадкувавши бунтівний дух своїх шотландських предків. За легендою, Байрон наказав поховати своє серце у Греції.
Такого ж бунтівного духу сповнена і його поезія "Хотів би жити знов у горах...". Поета ваблять "темні урвища і хребти", "пустка дика й хмура", "небо грозове". Він ладен проміняти вищий світ, де людина не може лишатися собою, а вимушена лукавити, брехати, пристосовуватися, на життя наодинці з природою, де виявляються кращі риси людини, відбувається випробування на міцність. Його ідеалом є орел — він не боїться сонця й літає вище за всіх птахів. Для поета — це висота духу, не обтяженого земними клопотами і наділеного "незлобним серцем".
В это же время из Москвы приезжает Саша, молодой человек, дальний родственник бабушки Нади. Саша в разговоре с Надей упрекает её в праздной жизни и бездействии, он пытается объяснить девушке, какой будет её жизнь после свадьбы: похожей на жизнь её матери и бабушки. Невеста начинает всё сильнее сомневаться.
Когда Саше приходит время возвращаться в Москву, Надя говорит, что едет проводить его, но вместо этого садится на поезд и уезжает в Петербургучиться.
По некоторого времени, Надя снова встречается в Москве с Сашей, а позже возвращается к матери и бабушке: они уже давно простили сбежавшую невесту, потому что они на собственном опыте могут понять, как тяжела может быть провинциальная и праздная жизнь. Рассказ заканчивается тем, что девушка узнаёт о том, что её друг Саша умер в Саратове от чахотки. Надя снова покидает родные места и окончательно прощается с жизнью.
Хотів би жити знов у горах...
(за творчістю Дж. Байрона)
Так написав великий англійський поет Джордж Байрон. Аристократ за походженням, що успадкував титул лорда. Закінчив аристократичну школу, Кембриджський університет. Це була дуже цікава і освічена людина. Забезпечене і спокійне життя Байрон проміняв на визвольну боротьбу грецького народу проти турецького поневолення, успадкувавши бунтівний дух своїх шотландських предків. За легендою, Байрон наказав поховати своє серце у Греції.
Такого ж бунтівного духу сповнена і його поезія "Хотів би жити знов у горах...". Поета ваблять "темні урвища і хребти", "пустка дика й хмура", "небо грозове". Він ладен проміняти вищий світ, де людина не може лишатися собою, а вимушена лукавити, брехати, пристосовуватися, на життя наодинці з природою, де виявляються кращі риси людини, відбувається випробування на міцність. Його ідеалом є орел — він не боїться сонця й літає вище за всіх птахів. Для поета — це висота духу, не обтяженого земними клопотами і наділеного "незлобним серцем".