2)Мне кажется, что дело здесь больше в личностях тех, с кем состоялись дуэли у Онегина и у Печорина.
Дело в том, что Онегин стрелялся с Ленским. Ленский был чистая душа, из тех людей, что готовы не видеть недостатков других, их никогда не коснется подлость. Убить такого человека было все равно, что убить ребенка.
Многие современные подростки почувствуют себя старше Ленского.
Ну а убийство женщин и детей, даже если их назвать дуэлью и вооружить женщину и ребенка, все равно кладет пятно бесчестья на героя.
Что касается Печорина, то его дуэлянтом был Грушницкий.
Грушницкий не обладал чистотой помыслов как Ленский, это был самодовольный позер, которому нравилось демонстрировать свою персону, особенно среди женщин.
Если про Онегина и Ленского можно сказать, что они были равны в своей высоте характеров,
то Грушницкий по своим чертам характера как раз относится к тем недалеким и ограниченным людям, которые создали из Печорина то, чем он стал.
Так говорит о себе Печорин. Сам этот монолог гораздо больше и содержит исчерпывающую характеристику того, каким видит себя герой лермонтовского времени.
К тому же Грушницкий в отличие от Ленского распространял порочащие женщину слухи. Это считалось подлостью по кодексу чести.
В сущности Грушницкий вступил на путь подлеца и шел по нему. Кроме сплетен, он так же участвует в заговоре в процессе самой дуэли. Т.е. видно, что этот человек будет делать подлости по ходу своей жизни, на что Ленский был органически не
Если после всего вышесказанного, у вас остались сомнения в том, что Онегин виноват сам в своей дуэли, а Печорина подвело к дуэли общество и подлость Грушницкого, то просто прочтите сами еще раз оба романа, задумайтесь о Ленском и Грушницком - кого вы хотели бы видеть в своем окружении, а кого- никогда.
Роман «Портрет Доріана Грея» став першим твором англійського письменника Оскара Уальда, який я прочитав. Причому порадив мені його прочитати хороший друг, який явно краще розбирається в літературі, ніж я.
Коротко зупинюся на сюжетної лінії роману. Зав’язка роману заснована на тематиці угоди з дияволом, в якій задіяний портрет, граючий у долі головного героя Доріана Грея фатальну роль. Самим молодим Доріаном був зачарований весь світ. Одного разу художник Безіл Голворда написав портрет молодого і прекрасного юнака, і в цей портрет закохується сам Доріан. Лорд Генрі – аристократ, проповідник ідей нового гедонізму, є для центрального персонажа книги своєрідним Мефістофелем, суперечливий, критичний і парадоксальний образ думок якого і підштовхує центрального героя до угоди з сатаною.
Юний красень Доріан, милуючись своїм зображенням на портреті, не може позбутися думки, що портрет буде завжди володіти тим, чого він неминуче позбудеться, – молодості. «О, якби було навпаки! Якби портрет змінювався, а я міг завжди залишатися таким, як зараз! Я б душу віддав за це! »Благання було почуте, і побажання здійснилося! З цього дня Доріан Грей присвячує своє життя жадобі насолод і пороку. При цьому фігура героя не втрачає своєї подвійності – у ньому продовжують поєднуватися порочне, безжалісний злочинець і тонкий естет, навіть романтик. Ці дві протилежні сторони його характеру перебувають у постійній боротьбі один з одним. Ця боротьба чітко проглядається у відносинах Доріана Грея з Сібілою Вейн.
Сібіла Вейн – один з найдивовижніших образів роману. До зустрічі з Доріаном жила у своєму вигаданому світі театру. Любов показала їй всю штучність її світу, де вона не жила, а тільки грала. Але любов не приносить їй щастя, і, будучи відкинутою Греєм, вона закінчує життя самогубством, а Грей, випадково глянувши на портрет, зауважує, що портрет змінився – на губах з’явилася жорстка складка. Отже, його бажання збулося – відтепер портрет стане його совістю, він буде старіти, а Доріан залишиться вічно молодим.
Однак нев’януча молодість і загальне захоплення не приносить щастя Доріану Грею. І через десятиліття, але він залишається молодим і прекрасним, змінюється лише його портрет, стаючи все потворніше, але про це ніхто не знає – портрет Грей ретельно сховав у затишній кімнаті свого будинку. А всі випадкові свідки стають жертвами головного героя. Грей не може зупинитися, занурюючись все більше в безодню пороку. Справжнє обличчя героя зберігає тільки портрет на горищі, де вже десятиліття зображений огидний старий. В емоційному надриві Грей кидається на портрет з ножем, але вбиває тим самим себе, перетворюючись на труп огидного старого, тоді як на портреті відновлюється образ прекрасного юнака.
2)Мне кажется, что дело здесь больше в личностях тех, с кем состоялись дуэли у Онегина и у Печорина.
Дело в том, что Онегин стрелялся с Ленским. Ленский был чистая душа, из тех людей, что готовы не видеть недостатков других, их никогда не коснется подлость. Убить такого человека было все равно, что убить ребенка.
Многие современные подростки почувствуют себя старше Ленского.
Ну а убийство женщин и детей, даже если их назвать дуэлью и вооружить женщину и ребенка, все равно кладет пятно бесчестья на героя.
Что касается Печорина, то его дуэлянтом был Грушницкий.
Грушницкий не обладал чистотой помыслов как Ленский, это был самодовольный позер, которому нравилось демонстрировать свою персону, особенно среди женщин.
Если про Онегина и Ленского можно сказать, что они были равны в своей высоте характеров,
то Грушницкий по своим чертам характера как раз относится к тем недалеким и ограниченным людям, которые создали из Печорина то, чем он стал.
Так говорит о себе Печорин. Сам этот монолог гораздо больше и содержит исчерпывающую характеристику того, каким видит себя герой лермонтовского времени.
К тому же Грушницкий в отличие от Ленского распространял порочащие женщину слухи. Это считалось подлостью по кодексу чести.
В сущности Грушницкий вступил на путь подлеца и шел по нему. Кроме сплетен, он так же участвует в заговоре в процессе самой дуэли. Т.е. видно, что этот человек будет делать подлости по ходу своей жизни, на что Ленский был органически не
Если после всего вышесказанного, у вас остались сомнения в том, что Онегин виноват сам в своей дуэли, а Печорина подвело к дуэли общество и подлость Грушницкого, то просто прочтите сами еще раз оба романа, задумайтесь о Ленском и Грушницком - кого вы хотели бы видеть в своем окружении, а кого- никогда.
И все вопросы отпадут сами.
Роман «Портрет Доріана Грея» став першим твором англійського письменника Оскара Уальда, який я прочитав. Причому порадив мені його прочитати хороший друг, який явно краще розбирається в літературі, ніж я.
Коротко зупинюся на сюжетної лінії роману. Зав’язка роману заснована на тематиці угоди з дияволом, в якій задіяний портрет, граючий у долі головного героя Доріана Грея фатальну роль. Самим молодим Доріаном був зачарований весь світ. Одного разу художник Безіл Голворда написав портрет молодого і прекрасного юнака, і в цей портрет закохується сам Доріан. Лорд Генрі – аристократ, проповідник ідей нового гедонізму, є для центрального персонажа книги своєрідним Мефістофелем, суперечливий, критичний і парадоксальний образ думок якого і підштовхує центрального героя до угоди з сатаною.
Юний красень Доріан, милуючись своїм зображенням на портреті, не може позбутися думки, що портрет буде завжди володіти тим, чого він неминуче позбудеться, – молодості. «О, якби було навпаки! Якби портрет змінювався, а я міг завжди залишатися таким, як зараз! Я б душу віддав за це! »Благання було почуте, і побажання здійснилося! З цього дня Доріан Грей присвячує своє життя жадобі насолод і пороку. При цьому фігура героя не втрачає своєї подвійності – у ньому продовжують поєднуватися порочне, безжалісний злочинець і тонкий естет, навіть романтик. Ці дві протилежні сторони його характеру перебувають у постійній боротьбі один з одним. Ця боротьба чітко проглядається у відносинах Доріана Грея з Сібілою Вейн.
Сібіла Вейн – один з найдивовижніших образів роману. До зустрічі з Доріаном жила у своєму вигаданому світі театру. Любов показала їй всю штучність її світу, де вона не жила, а тільки грала. Але любов не приносить їй щастя, і, будучи відкинутою Греєм, вона закінчує життя самогубством, а Грей, випадково глянувши на портрет, зауважує, що портрет змінився – на губах з’явилася жорстка складка. Отже, його бажання збулося – відтепер портрет стане його совістю, він буде старіти, а Доріан залишиться вічно молодим.
Однак нев’януча молодість і загальне захоплення не приносить щастя Доріану Грею. І через десятиліття, але він залишається молодим і прекрасним, змінюється лише його портрет, стаючи все потворніше, але про це ніхто не знає – портрет Грей ретельно сховав у затишній кімнаті свого будинку. А всі випадкові свідки стають жертвами головного героя. Грей не може зупинитися, занурюючись все більше в безодню пороку. Справжнє обличчя героя зберігає тільки портрет на горищі, де вже десятиліття зображений огидний старий. В емоційному надриві Грей кидається на портрет з ножем, але вбиває тим самим себе, перетворюючись на труп огидного старого, тоді як на портреті відновлюється образ прекрасного юнака.