Як скласти стосунки міст не ми гостями блакитного будиночка їх голем Чому всі не любили Гоголя як протягом твору досягли дружніх взаємин і Мумітроль і дасть
Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу. Рубіж XX ст. в історії західноєвропейської літератури позначений потужним підйомом драматичного мистецтва. Драматургію цього періоду сучасники назвали «новою драмою», підкреслюючи радикальний характер змін, що стались у ній. «Нова драма» виникла в атмосфері культу науки, викликаного надзвичайно бурхливим розвитком природознавства, філософії й психології, і, відкриваючи для себе нові сфери життя, всотала у себе дух всемогутнього й всепроникаючого наукового аналізу. Біля джерел нової драми стояли Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Золя, Гауптман, Шоу, Гамсун, Метерлінк й інші видатні письменники, кожен з яких вніс неповторний вклад у її розвиток. В історико-літературній перспективі «нова драма», що послужила корінній перебудові драматургії XIX ст., ознаменувала собою початок драматургії століття XX. Основна тенденція «нової драми» - у її прагненні до достовірного зображення, правдивому показу внутрішнього світу, соціальних і побутових особливостей життя персонажів і навколишнього середовища. Точний колорит місця й часу дії - її характерна риса й важлива умова сценічного втілення. Таких принципів і дотримувався Ібсен у своїй драмі «Ляльковий дім». П’єса стала найяскравішим зразком «нової драми». П’єса є актуальною і по сьогоднішній день, адже в ній піднімаються важливі проблеми людини, сімʼї та суспільства в цілому.
1. Этика - учение о морали и нравственности Важнейшей сферой взаимоотношения человека и общества является мораль, нравственность как особый практически-духовного освоения человеком действительности. Совесть и доброта, честь и достоинство, долг и ответственность образуют ценностный каркас нравственной культуры человека и общества. Во все времена нравственные ценности и идеалы выражали глубочайшие устремления человечества, открывали перспективу совершенствования общества, придавали человеческой жизни высокий духовный смысл. Эти стремления отразились в мифах и легендах, былинах и сказаниях в религиозных исканиях о добре и зле, человеческом предназначении, цели и смысле жизни человека. Однако лишь в этике как философском учении мир нравственных ценностей становится предметом специального постижения. Это вопросы о том, как и во имя чего следует жить, чем руководствоваться и каким образом оценивать правильность или неправильность человеческих поступков и всего поведения в целом. Поэтому изучение этики необходимо каждому вступающему в жизнь человеку, хотя, разумеется, этика не делает человека автоматически лучше, добрее и порядочнее, справедливее и благороднее. Она лишь развить моральное самосознание личности, пробудить в человеке чувство личной ответственности за свое моральное самосовершенствование и учит сознательному и самостоятельному разрешению нравственных задач. Ведь научиться добру, состраданию, бескорыстию и справедливости на уроке невозможно, поэтому этическое просвещение стремится привлечь внимание человека к вопросам морали, привить интерес к высшим ценностям жизни, развить интеллектуальные основания нравственной культуры личности. Следует отметить, что слова "этика", "мораль", "нравственность" зачастую в обыденном и нестрогом словоупотреблении используются как синонимы, имеющие одинаковые значения. Однако в философии мораль, или нравственность, рассматриваются как определённая сфера духовной культуры и жизни общества, образующая предмет изучения и исследования этики. Этика, поэтому, есть учение о морали и нравственности, подобно тому, как языкознание есть учение о языке, а правоведение - о праве. В первом приближении мораль можно определить как совокупность правил и норм поведения, которыми руководствуются люди в жизни. В своей совокупности эти правила и нормы образуют некий нравственно-идеальный порядок, правильный и справедливый образ жизни и поведения человека. Поэтому мораль можно представить как идеальную модель правильного, должного поведения человека. Понятно, что она предполагает человека свободно выбирать линию поведения и умение следовать этому идеальному порядку. Поэтому мораль включает также наличие у человека "добродетелей" - качеств, делающих человека к нравственной жизни, выражающих наличие у него внутреннего уважения к нравственным ценностям, потребности в самоуважении и достоинстве. Это доброта, отзывчивость, верность долгу, великодушие и мужество, благородство и бескорыстие и другие. Не менее важную характеристику морали составляет сопоставление и оценка поведения человека, его моральных качеств и нравственно-идеальному порядку, то есть оценка явлений общественной жизни с позиций добра и зла, справедливости и человечности. Отсюда можно сделать вывод, что к сфере морали относятся достаточно разнородные явления - правила и нормы поведения, оценки, идеалы, ценности человека. Поэтому перед этикой стоит проблема нахождения общего основания многообразия проявлений морали, выяснение сущности нравственного освоения действительности для сознательного устройства жизни на началах добра, справедливости и человечности. Рассмотрение природы морали лучше начать с обращения к её истокам, историческим условиям её возникновения и развития. В истории этических учений можно условно выделить три основных направления, отличающиеся друг от друга по вопросу о происхождении и природе морали. Р е л и г и о з н а я этика считает, что нравственные ценности - нормы, принципы, идеалы, понятия о добре и зле,- даны человеку свыше, Богом, и имеют поэтому абсолютный, вечный и неизменный характер. Тогда сила морали оказывается основанной на воле и авторитете Бога, его всеведении и справедливости, всемогуществе и благости. В рамках такой этики люди с их приверженностью к простым житейским интересам не в состоянии без божественной ни выработать общего правильного понимания добра и принципов истинной человечности, ни следовать им. Поэтому жизнь без веры в Бога - это всегда лишь лучше или хуже замаскированная жестокая борьба людей за свои земные эгоистические интересы, вытекающие из их природно-телесного, чувственного и греховного бытия человека. И если бы не было Бога, жизнь человеческая давно стала бы невозможна. Однако Бог есть, и человек как лучшее его творение несёт в себе не только плотское, греховно-эгоистическое начало, но и нечто высшее, духовное - дух Божий, напоминающий человеку о себе голосом совести. .
Объяснение:
Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу. Рубіж XX ст. в історії західноєвропейської літератури позначений потужним підйомом драматичного мистецтва. Драматургію цього періоду сучасники назвали «новою драмою», підкреслюючи радикальний характер змін, що стались у ній. «Нова драма» виникла в атмосфері культу науки, викликаного надзвичайно бурхливим розвитком природознавства, філософії й психології, і, відкриваючи для себе нові сфери життя, всотала у себе дух всемогутнього й всепроникаючого наукового аналізу. Біля джерел нової драми стояли Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Золя, Гауптман, Шоу, Гамсун, Метерлінк й інші видатні письменники, кожен з яких вніс неповторний вклад у її розвиток. В історико-літературній перспективі «нова драма», що послужила корінній перебудові драматургії XIX ст., ознаменувала собою початок драматургії століття XX. Основна тенденція «нової драми» - у її прагненні до достовірного зображення, правдивому показу внутрішнього світу, соціальних і побутових особливостей життя персонажів і навколишнього середовища. Точний колорит місця й часу дії - її характерна риса й важлива умова сценічного втілення. Таких принципів і дотримувався Ібсен у своїй драмі «Ляльковий дім». П’єса стала найяскравішим зразком «нової драми». П’єса є актуальною і по сьогоднішній день, адже в ній піднімаються важливі проблеми людини, сімʼї та суспільства в цілому.