Александр Сергеевич Пушкин — величайший поэт всех времен и народов. Его гениальные произведения волновали читателей многих поколений. Но его стихи по-прежнему молоды, интересны и актуальны. Крупнейшим и интереснейшим произведением Александра Сергеевича является роман “Евгений Онегин”. Белинский называл его “энциклопедией русской жизни”. Действительно, роман многосторонен, дает представление о жизни России первой четверти XIX века. Но меня больше интересуют образы героев этой эпохи. Устарели ли наши идеалы по сравнению с пушкинскими временами? Я думаю, нет. Попробую сопоставить двух героев: Татьяну и Онегина. Да, это трудно — сравнивать мужчину и женщину, но и интересно.Татьяна — вдумчивая, романтическая натура, выросшая на русском раздолье.Задумчивость, ее подругаОт самых колыбельных дней,Теченье сельского досугаМечтами украшала ей.Онегин же в суете светской жизни не чувствует ее прелести,Там будет бал, там детский праздник.Куда ж поскачет мой проказник?С кого начнет он? Все равно:Везде поспеть немудрено.Евгений рано устает от бессмысленной жизни, пытается наполнить ее чтением, трудом:Томясь душевной пустотой,Уселся он — с похвальной цельюСебе присвоить ум чужой;Отрядом книг уставил полку.Читал, читал, а все без толку...Образ жизни героев продиктован тем, что Татьяна живет в деревне, а Евгений — в столице. Ее воспитывают няня, природа России, семейный уклад. Герой же был отдан с раннего детства на руки “Мadame и Моnsier”. “Русская душою”, героиня воспринимает жизнь в деревне спокойно. Она живет в гармонии с природой, поэтому не испытывает скуки, тоски. Татьяна — цельная & богатая натура, а не пустой сосуд, который требует заполнения. Героиня любит читать романы, которые ей заполняют однообразие жизни, будят воображение:Ей рано нравились романы;Они ей заменяли все;Она влюблялася в обманыИ Ричардсона и Руссо.Но и русская старина близка героине. Татьяна с удовольствием слушает нянины сказки, верит гаданиям, приметам:...Страшные рассказыЗимою в темноте ночейПленяли больше сердце ей.Волей судьбы оказавшись в деревне, Евгений поступает благоразумно и рационально:Ярем он барщины стариннойОброком легким заменил;И раб судьбу благословил.Но и только. Природа его волнует ровно “два дня”, скука одолевает так же неотвратимо, как и в столице. Евгений не знает русской природы, не умеет ее любить и ценить, понимать ее, так как его воспитывали в городе да еще и иностранцы. Встретив Татьяну, он сразу понял и оценил ее, но “привычке милой не дал ходу, свою постылую свободу я потерять не захотел” — так потом он объяснит Татьяне причину своей холодности.Испытание любовью герой не Он испугался подлинных чувств, потому что привык к светской фальши, “игре”, а искренность Татьяны испугала, даже оттолкнула Евгения. Он пытается обучить героиню скрывать подлинные чувства, уметь лицемерить, то есть тому, что умел сам.Учитесь властвовать собою;Не всякий вас, как я, поймет;К беде неопытность ведет.А вот любить, быть искренним, открытым он не может. Из-за этого теряет единственный шанс, данный Богом или судьбой, быть счастливым. Герой признается:Но я не создан для блаженства;Ему чужда душа моя;Напрасны ваши совершенства:Их вовсе недостоин я.Онегин — противоречивая натура. Он не уважает поместное дворянство, среди которого живет, а с другой стороны — боится быть оклеветанным этими людьми. Из-за этой слабости Онегин убивает на дуэли приятеля и едет путешествовать. Зачем? Чтобы успокоить душу, совесть? А может быть, чтобы погибнуть от шальной пули:Онегин взором сожаленьяГлядит на дымные струиИ мыслит, грустью отуманен:Зачем я пулей в грудь не ранен?Зачем не хилый я старик...Я молод, жизнь во мне крепка;Чего мне ждать? тоска, тоска!Последняя фраза приводит в ужас. Как же печальна и безысходна должна быть жизнь, если молодой человек мечтает о смерти!Татьяна же по-прежнему ровна, спокойна, величава. Но как ей дается это спокойствие?! Она хорошая “ученица”, прекрасно усвоившая урок, данный ей в деревне. Героиня лучше понимает Онегина, чем он сам себя.Роман обрывается на полуфразе. Но автор сказал все, что хотел. Он создал образ героя двадцатых годов XIX века. Нарисовал прекрасный портрет русской женщины, уходящий корнями в деревенскую литературу. И фраза Татьяны:Я вас люблю (к чему лукавить?),Но я другому отдана;Я буду век ему верна, —достойный конец, венчающий этот бессмертный, вечно юный роман.
Григорій Печорін — парубків, що належить до покоління 30-х років XIX століття, представник вищого світського суспільства. Його «кращі» молоді роки пройшли, по його власних словах, в «боротьбі із собою й світлом». Печорін — представник мислячих людей свого часу, він має безсумнівний розум і критично ставиться до себе й світла. Глибокий розум Печоріна дозволяє йому вірно судити про людей, і в той же час він самокритичний. Він холодний, зарозумілий, але не можна ськазати, що йому далекі почуття, і не можна назвати його інфантильною, безвладною людиною.
Ми довідаємося, що замолоду Печорін «скажено насолоджувався всіма задоволеннями, які можна дістати за гроші», і... вони «огиднули» йому. Потім пустився у велике світло, і швидке суспільство йому також набридло, а любов світських красунь тільки дратувала його уяву й самолюбство, але серце залишалося порожньо. Від нудьги Печорін став читати, учитися, але «науки також набридли»; він зрозумів, що ні слава, ні щастя від них не залежать анітрошки, тому що «самі щасливі люди — невігласа, а слава — удача, і, щоб домогтися її, треба тільки бути спритним». Йому знову стало нудно, і він відправився на Кавказ.
Це був самий щасливий час його життя. Печорін щиро сподівався, що «нудьга не живе під чеченськими кулями», але знову дарма — через місяць він звик до їхнього дзижчання. Нарешті, побачивши й полюбивши Бэлу, думав, що це ангел, посланий йому «жалісливою долею», але знову помилився, — «любов дикунки виявилася нітрохи не краще любові знатної барині», і неуцтво й простосердість горянки йому незабаром набридли. Характер Печоріна дуже суперечливий. Як говорить сам герой: «Ціле моє життя був тільки ланцюг смутних і невдалих протиріч серцю або розуму». Суперечливість проявляється не тільки в думках і вчинках героя. Лермонтов, малюючи портрет Печоріна, наполегливо підкреслював чудності в зовнішньому вигляді: йому вже біля тридцяти років, а «у його посмішці щось дитяче», очі його «не сміялися, коли він сміявся...
Щоденник Печоріна, у якому представлена ціла галерея образів молодих людей 30-х років XIX століття, не раз підтверджує думка Лермонтова, відбиту в «Думі». Це покоління «до добра й зла ганебно» байдужих, що нудяться під тягарем «познанья й сомненья», що люблять і ненавидять випадково, немов приречено «у бездіяльності зостаритися», «нічим не жертвуючи ні злості, ні любові...
» Але в особі Печоріна перед нами з'являється не тільки своєрідна людина, типовий для своєї епохи. Це особистість, сформована даним століттям, і ні в якій іншій епосі подібна людина з'явитися не міг би. У ньому ськонцентровані всі риси, всі достоїнства й недоліки його часу.
Григорій Печорін — парубків, що належить до покоління 30-х років XIX століття, представник вищого світського суспільства. Його «кращі» молоді роки пройшли, по його власних словах, в «боротьбі із собою й світлом». Печорін — представник мислячих людей свого часу, він має безсумнівний розум і критично ставиться до себе й світла. Глибокий розум Печоріна дозволяє йому вірно судити про людей, і в той же час він самокритичний. Він холодний, зарозумілий, але не можна ськазати, що йому далекі почуття, і не можна назвати його інфантильною, безвладною людиною.
Ми довідаємося, що замолоду Печорін «скажено насолоджувався всіма задоволеннями, які можна дістати за гроші», і... вони «огиднули» йому. Потім пустився у велике світло, і швидке суспільство йому також набридло, а любов світських красунь тільки дратувала його уяву й самолюбство, але серце залишалося порожньо. Від нудьги Печорін став читати, учитися, але «науки також набридли»; він зрозумів, що ні слава, ні щастя від них не залежать анітрошки, тому що «самі щасливі люди — невігласа, а слава — удача, і, щоб домогтися її, треба тільки бути спритним». Йому знову стало нудно, і він відправився на Кавказ.
Це був самий щасливий час його життя. Печорін щиро сподівався, що «нудьга не живе під чеченськими кулями», але знову дарма — через місяць він звик до їхнього дзижчання. Нарешті, побачивши й полюбивши Бэлу, думав, що це ангел, посланий йому «жалісливою долею», але знову помилився, — «любов дикунки виявилася нітрохи не краще любові знатної барині», і неуцтво й простосердість горянки йому незабаром набридли. Характер Печоріна дуже суперечливий. Як говорить сам герой: «Ціле моє життя був тільки ланцюг смутних і невдалих протиріч серцю або розуму». Суперечливість проявляється не тільки в думках і вчинках героя. Лермонтов, малюючи портрет Печоріна, наполегливо підкреслював чудності в зовнішньому вигляді: йому вже біля тридцяти років, а «у його посмішці щось дитяче», очі його «не сміялися, коли він сміявся...
Щоденник Печоріна, у якому представлена ціла галерея образів молодих людей 30-х років XIX століття, не раз підтверджує думка Лермонтова, відбиту в «Думі». Це покоління «до добра й зла ганебно» байдужих, що нудяться під тягарем «познанья й сомненья», що люблять і ненавидять випадково, немов приречено «у бездіяльності зостаритися», «нічим не жертвуючи ні злості, ні любові...
» Але в особі Печоріна перед нами з'являється не тільки своєрідна людина, типовий для своєї епохи. Це особистість, сформована даним століттям, і ні в якій іншій епосі подібна людина з'явитися не міг би. У ньому ськонцентровані всі риси, всі достоїнства й недоліки його часу.