Кохання завжди оспівувалось у творах митців. Шекспір, який жив у Єлизаветинську епоху, за часів правління королеви Єлизавети І. Найвидатніший драматург Англії усіх часів написав драму Ромео і Джульєтта у 1595 році. Це перший етап творчості Шекспіра. Тоді він писав в основному ліричні комедії.Драматург будував сюжет на основі старовинної легенди XIV ст. Події відбуваються в Італії, у місті Вероні. Шекспір чудово знав звичаї й побут італійців, тому докладно їх описував в драмі. Він описав як жило суспільство. Було багато свят, маскарадів, балів та танців. Рівноправ'я жінок з чоловіками звісно ж не було. Чоловіки мало працювало, основна робота робилась жінками. Проте чоловіки мали головний і святий обов'язок - захист батьківщини та честі роду. В місті був правитель - князь, який керував справами та розпоряджався людськими долями.Великий авторитет мала церква, в завдання якої входило в тому числі підтримування порядку та спокою.У Вероні існувало дві великі родини - Капулетті й Монтеккі. Між ними була давня ворожнеча, яка не була простою сваркою. Тоді вважалось за норму ненавидіти представника ворожого роду, бажати йому смерті.Ця ворожнеча поширилась на все місто, яке розділилось на дві сторони. По місті відбуваються часті зіткнення між прибічниками обох родин.Одна з головних героїв Джульєтта походить з сім'ї Капулетті. Їй всього тринадцять. Вона весела щира дівчина яка підкорялась волі батьків, які хотіли одружити її з Парісом, якого вона не любила.Одного разу вона зустріла юного Ромео. Це перевернуло її життя і неминуче поставило в конфлікт з усім оточенням. У закоханих були союзники. Ромео підтримував його брат, чернець Лоренцо. Джульєтту ж підтримувала її нянька.Закохані вирішили негайно поєднати свої долі. Таємно, у своїй келії Лоренцо здійснив обряд вінчання. Та раділи вони недовго. Тібальт, двоюрідний брат Джульєтти у двобої з Ромео загинув, за що його було вигнано з місто. Цієї розлуки Джульєтта пережити не могла. Їхнє кохання було чистим, вони вірили в нього всім серцем. Джульєтта випиває зілля, щоб заснути вічним сном. Про це дізнався Ромео і теж прийняв отруту. Але вона отямилась через кілька годин, їй сказали що Ромео вже помер. Таким чином вони обоє наклали на себе руки, щоб з'єднати свої душі в іншому світі, якщо не судилось в цьому.Источник: Твір на тему Ромео і Джульєтта (кохання і трагедія)
Лермонтов демонстрирует примеры печоринского равнодушия, жестокости к окружающим его людям, показанным либо как жертвы его страстей (Бэла), либо как жертвы его холодного расчета (бедные контрабандисты). Невольно напрашивается вывод, что психологическим нервом Печорина является власть и эгоизм: “какое дело мне, странствующему офицеру, до радостей и бедствий человеческих?”
Но не все так просто. Вовсе не так однотипен герой. Перед нами одновременно совестливый, ранимый и глубоко страдающий человек. В “Княжне Мери” звучит трезвый отчет Печорина. Он понимает скрытый механизм своей психологии: “Во мне два человека: один живет в полном смысле этого слова, другой мыслит и судит его.” А позже Григорий Александрович открыто формулирует свое жизненное кредо: “Я смотрю на страдания к радости других только в отношении к себе, как пищу, поддерживающую мои духовные силы...” На основании этого правила Печорин развивает целую теорию счастья: “Быть для кого-нибудь причиной страданий и радости, не имея на то никакого положительного права, — не самая ли это сладкая пища нашей гордости? А что такое счастье? Насыщенная гордость”. Казалось бы, умный Печорин, знающий, в чем состоит счастье, и должен быть счастлив, ведь он постоянно и неутомимо пытается насытить свою гордость. Но счастья почему-то нет, а вместо него утомление и скука... Почему же судьба героя так трагична?
ответом на этот вопрос является последняя повесть “Фаталист”. Здесь решаются уже проблемы не столько психологические, сколько философские и нравственные.
Лермонтов демонстрирует примеры печоринского равнодушия, жестокости к окружающим его людям, показанным либо как жертвы его страстей (Бэла), либо как жертвы его холодного расчета (бедные контрабандисты). Невольно напрашивается вывод, что психологическим нервом Печорина является власть и эгоизм: “какое дело мне, странствующему офицеру, до радостей и бедствий человеческих?”
Но не все так просто. Вовсе не так однотипен герой. Перед нами одновременно совестливый, ранимый и глубоко страдающий человек. В “Княжне Мери” звучит трезвый отчет Печорина. Он понимает скрытый механизм своей психологии: “Во мне два человека: один живет в полном смысле этого слова, другой мыслит и судит его.” А позже Григорий Александрович открыто формулирует свое жизненное кредо: “Я смотрю на страдания к радости других только в отношении к себе, как пищу, поддерживающую мои духовные силы...” На основании этого правила Печорин развивает целую теорию счастья: “Быть для кого-нибудь причиной страданий и радости, не имея на то никакого положительного права, — не самая ли это сладкая пища нашей гордости? А что такое счастье? Насыщенная гордость”. Казалось бы, умный Печорин, знающий, в чем состоит счастье, и должен быть счастлив, ведь он постоянно и неутомимо пытается насытить свою гордость. Но счастья почему-то нет, а вместо него утомление и скука... Почему же судьба героя так трагична?
ответом на этот вопрос является последняя повесть “Фаталист”. Здесь решаются уже проблемы не столько психологические, сколько философские и нравственные.