був вечір. звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.
однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. в одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:
— гарний набуток! я ж вам казав — надя дасть пляшечку. мене тато завжди до наді посилає, коли хоче промочити горло.
один із супутників "бувалого" хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має ані найменшого відношення до тих двох.
врешті вони ввернули у якусь напівтемну браму. пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.
хлопець у хутряній шапці відмовився пити:
— ні-ні, я не хочу.
— боїшся — мама битиме? чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.
— що ти! розумієш, я…
— тихо! — раптом шикнув третій. — хтось іде!
двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.
третій, високий, спіткнувся об ящик…
у дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. учнівського квитка хлопець при собі не мав.
немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:
— і що ж, хлопче, було дуже весело? отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? і компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? втекли, а тебе покинули… нічого не скажеш — вірні друзі.
хлопець мовчав. знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.
— а знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству… що? кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? ну, гаразд. іди, йди, йди…
хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись.
сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.
був вечір. звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.
однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. в одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:
— гарний набуток! я ж вам казав — надя дасть пляшечку. мене тато завжди до наді посилає, коли хоче промочити горло.
один із супутників "бувалого" хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має ані найменшого відношення до тих двох.
врешті вони ввернули у якусь напівтемну браму. пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.
хлопець у хутряній шапці відмовився пити:
— ні-ні, я не хочу.
— боїшся — мама битиме? чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.
— що ти! розумієш, я…
— тихо! — раптом шикнув третій. — хтось іде!
двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.
третій, високий, спіткнувся об ящик…
у дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. учнівського квитка хлопець при собі не мав.
немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:
— і що ж, хлопче, було дуже весело? отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? і компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? втекли, а тебе покинули… нічого не скажеш — вірні друзі.
хлопець мовчав. знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.
— а знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству… що? кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? ну, гаразд. іди, йди, йди…
хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись.
сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.
був вечір. звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.
однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. в одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:
— гарний набуток! я ж вам казав — надя дасть пляшечку. мене тато завжди до наді посилає, коли хоче промочити горло.
один із супутників "бувалого" хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має ані найменшого відношення до тих двох.
врешті вони ввернули у якусь напівтемну браму. пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.
хлопець у хутряній шапці відмовився пити:
— ні-ні, я не хочу.
— боїшся — мама битиме? чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.
— що ти! розумієш, я…
— тихо! — раптом шикнув третій. — хтось іде!
двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.
третій, високий, спіткнувся об ящик…
у дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. учнівського квитка хлопець при собі не мав.
немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:
— і що ж, хлопче, було дуже весело? отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? і компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? втекли, а тебе покинули… нічого не скажеш — вірні друзі.
хлопець мовчав. знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.
— а знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству… що? кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? ну, гаразд. іди, йди, йди…
хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись.
сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.
був вечір. звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.
однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. в одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:
— гарний набуток! я ж вам казав — надя дасть пляшечку. мене тато завжди до наді посилає, коли хоче промочити горло.
один із супутників "бувалого" хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має ані найменшого відношення до тих двох.
врешті вони ввернули у якусь напівтемну браму. пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.
хлопець у хутряній шапці відмовився пити:
— ні-ні, я не хочу.
— боїшся — мама битиме? чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.
— що ти! розумієш, я…
— тихо! — раптом шикнув третій. — хтось іде!
двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.
третій, високий, спіткнувся об ящик…
у дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. учнівського квитка хлопець при собі не мав.
немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:
— і що ж, хлопче, було дуже весело? отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? і компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? втекли, а тебе покинули… нічого не скажеш — вірні друзі.
хлопець мовчав. знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.
— а знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству… що? кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? ну, гаразд. іди, йди, йди…
хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись.
сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.