«Доля людини» — роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагічними подіями, війною, що була тяжким випробуванням в житті цілого народу. З цією мстою Шолохов добирає епізоди, що краще за інші дозволяють зрозуміти цю проблему. Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі втрати, чи збереже віру в житія іі людей, чи пройде він іспит на людяність, і взагалі, то виявиться сильнішим: обставини чи його характер, — цс питання стає наскрізним в повісті. Низка епізодів об'єднується не тільки образом Соколова, а «круговою» композицією і прикутістю уваги до цього питання, а ше окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає в образ складного життєвого шляху взагалі. Багато разів повторюється у цьому лейтмотиві слово «тяжко»: «Тяжко мені, братцю, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити...» Окремої історії або окремої пригоди в повісті немає, життя Андрія Соколова осмислюється автором як явище епохи.
У чужій землі Андрій «поховав останню свою радість і надію» — свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Він знав й інші втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалі може довестися витримати людині. Хоча Андрій Соколов ніби не здійснював особливих подвигів, у розказаних автором епізодах достатньо свідчень про його мужність. Він — герой, хоча герой непоказний, один з мільйонів подібних непомітних героїв.
Здавалося б, ненависть до ворогів мала б витіснити з його серця будь-які інші почуття: таке нерідко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагічної безнадійності зачепило-таки глибинні шари його особистості. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною. в якої вкрали дитинство, і втрати якої були не меншими, ніж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоційна тональність оповіді змінюється: «Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце відходить, стає м'якішим, а то воно ж у мене скам'яніло від горя», — зізнається Андрій Соколов.
Отже, він не втратив здатність до співчуття й доброти. Більш того, через наступне всиновлення Ванюші Шолохов розкриває ідею непереможності людяності. Віра та надія звучать у цих рядках повісті: попри все Андрій Соколов лишився людиною. Повісті, названо не просто «долею», або «долею Андрія Соколова» — узагальнене слово «людина» підкреслює важливість саме цього моменту. У його ставленні до дитини — перемога доброти над жорстокістю, над утратами та загальною руїною: це більше, ніж військова перемога над ворогом, цс перемога іншої моралі — гуманізму та відповідальності за долі інших.
Але знову ж таки відповідальність Андрія не обмежується відповідальністю за малого сирітку, вона нерозривна з відповідальністю за долю Батьківщини. У кінці повісті це звучить відкритим текстом: «І хотілося б думати, що ця російська людина незламної волі витримає, і коло батьківської о плеча виросте той, хто, подорослішавши, зможе все витерпіти, усе подолати па своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».
Отже, повість про долю Андрія Соколова — розповідь про переміни людини над нелюдськими обставинами, надії над відчаєм, мпрнш п існування над страхіттям війни.
В романе “Война и мир” Толстой разделяет людей по нравственному принципу, особенно выделяя отношение к патриотическому долгу.
По мнению Толстого, русский народ глубоко патриотичен. При занятии французами Смоленска крестьяне сжигали сено, чтобы не продавать его своим врагам. Каждый по-своему старался причинить боль врагу, чтобы они почувствовали ненависть истинных хозяев земли. Купец Ферапонтов сжег собственную лавку, чтобы она не досталась французам.
Истинными патриотами показаны жители Москвы, которые уходя из родного города, покидают жилища, так как считают невозможным остаться под властью самозванцев.
Настоящими патриотами являются русские солдаты. Их патриотизм и героизм показан в сценах под Шенграбеном, Аустерлицем, Смоленском, Бородиным.
Героями и истинными патриотами у Толстого становятся внешне ничем не примечательные люди. Таков капитан Тушин и солдаты его батареи.
Герои этой войны - представители различных сословий, имеющие мало общего, но объединенные общей целью защиты родины. Это дьячок, “взявший в месяц несколько сот пленных”, гусар Денис Давыдов, “которому принадлежит первый шаг” в узаконивании партизанской войны, старостиха Василиса, “побившая сотни французов”, и, конечно, Тихон Щербатый.
Кутузов в романе - выразитель идеи патриотизма.
Толстой показывает, что патриотические чувства охватывают людей различных политических взглядов: передовую интеллигенцию (Пьер, Андрей) , фрондирующего старого князя Болконского, консервативно настроенного Николая Ростова, кроткую княжну Марью. Патриотический порыв проникает и в сердца людей, казалось бы далеких от войны - Пети, Наташи Ростовых.
Истинному патриотизму основной массы русских людей Толстой противопоставляет ложный патриотизм высшего дворянского света, отталкивающим своей фальшью, эгоизмом и лицемерием. Это люди фальшивые, патриотические слова и дела которых становятся средством достижения низменных целей. Беспощадно срывает Толстой маску патриотизма с немецких и полунемецких генералов на русской службе, “золотой молодежи” типа Анатолия Курагина, карьеристов вроде Бориса Друбецкого.
Толстой гневно обличает ту часть высшего штабного офицерства, которая не принимала участия в боях, а старалась устроиться при штабах и ни за что получать награды.
Лжепатриотическая атмосфера царит в салоне Анны Павловны Шерер, Элен Безуховой и в других петербургских салонах: «...спокойная, роскошная, озабоченная только призраками, отражениями жизни, петербургская жизнь шла по-старому; и из-за хода этой жизни надо было делать большие усилия, чтобы сознавать опасность и то трудное положение, в котором находился русский народ. Те же были выходы, балы, тот же французский театр, те же интересы дворов, те же интересы службы и интриги. Только в самых высших кругах делались усилия для того, чтобы напоминать трудность настоящего положения» . Действительно, этот круг людей был далек от осознания общероссийских проблем, от понимания великой беды и нужды народа в эту войну. Свет продолжал жить своими интересами, и даже в минуту всенародного бедствия здесь царят корыстолюбие, выдвиженчество, службизм.
Лжепатриотизм проявляет и граф Растопчин, который расклеивает по Москве глупые "афишки", призывает жителей города не оставлять столицы, а затем от народного гнева, сознательно отправляет на смерть безвинного сына купца Верещагина.
Таким лжепатриотом является и Берг. Уже начальная фраза повествования,
красноречиво характеризует систему ценностей этого героя: "Берг.. . был уже полковник с Владимиром и Анной на шее и занимал все то же покойное и приятное место начальника штаба... "
Это представление персонажа построено в точном соответствии с иерархией ценностей героя (чин, награды, место) .
Таков, наконец, Друбецкой, который, думает о наградах и продвижении по службе, желает "устроить себе наилучшее положение адъютанта при важном лице.
«Доля людини» — роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагічними подіями, війною, що була тяжким випробуванням в житті цілого народу. З цією мстою Шолохов добирає епізоди, що краще за інші дозволяють зрозуміти цю проблему. Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі втрати, чи збереже віру в житія іі людей, чи пройде він іспит на людяність, і взагалі, то виявиться сильнішим: обставини чи його характер, — цс питання стає наскрізним в повісті. Низка епізодів об'єднується не тільки образом Соколова, а «круговою» композицією і прикутістю уваги до цього питання, а ше окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає в образ складного життєвого шляху взагалі. Багато разів повторюється у цьому лейтмотиві слово «тяжко»: «Тяжко мені, братцю, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити...» Окремої історії або окремої пригоди в повісті немає, життя Андрія Соколова осмислюється автором як явище епохи.
У чужій землі Андрій «поховав останню свою радість і надію» — свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Він знав й інші втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалі може довестися витримати людині. Хоча Андрій Соколов ніби не здійснював особливих подвигів, у розказаних автором епізодах достатньо свідчень про його мужність. Він — герой, хоча герой непоказний, один з мільйонів подібних непомітних героїв.
Здавалося б, ненависть до ворогів мала б витіснити з його серця будь-які інші почуття: таке нерідко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагічної безнадійності зачепило-таки глибинні шари його особистості. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною. в якої вкрали дитинство, і втрати якої були не меншими, ніж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоційна тональність оповіді змінюється: «Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце відходить, стає м'якішим, а то воно ж у мене скам'яніло від горя», — зізнається Андрій Соколов.
Отже, він не втратив здатність до співчуття й доброти. Більш того, через наступне всиновлення Ванюші Шолохов розкриває ідею непереможності людяності. Віра та надія звучать у цих рядках повісті: попри все Андрій Соколов лишився людиною. Повісті, названо не просто «долею», або «долею Андрія Соколова» — узагальнене слово «людина» підкреслює важливість саме цього моменту. У його ставленні до дитини — перемога доброти над жорстокістю, над утратами та загальною руїною: це більше, ніж військова перемога над ворогом, цс перемога іншої моралі — гуманізму та відповідальності за долі інших.
Але знову ж таки відповідальність Андрія не обмежується відповідальністю за малого сирітку, вона нерозривна з відповідальністю за долю Батьківщини. У кінці повісті це звучить відкритим текстом: «І хотілося б думати, що ця російська людина незламної волі витримає, і коло батьківської о плеча виросте той, хто, подорослішавши, зможе все витерпіти, усе подолати па своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».
Отже, повість про долю Андрія Соколова — розповідь про переміни людини над нелюдськими обставинами, надії над відчаєм, мпрнш п існування над страхіттям війни.
В романе “Война и мир” Толстой разделяет людей по нравственному принципу, особенно выделяя отношение к патриотическому долгу.
По мнению Толстого, русский народ глубоко патриотичен. При занятии французами Смоленска крестьяне сжигали сено, чтобы не продавать его своим врагам. Каждый по-своему старался причинить боль врагу, чтобы они почувствовали ненависть истинных хозяев земли. Купец Ферапонтов сжег собственную лавку, чтобы она не досталась французам.
Истинными патриотами показаны жители Москвы, которые уходя из родного города, покидают жилища, так как считают невозможным остаться под властью самозванцев.
Настоящими патриотами являются русские солдаты. Их патриотизм и героизм показан в сценах под Шенграбеном, Аустерлицем, Смоленском, Бородиным.
Героями и истинными патриотами у Толстого становятся внешне ничем не примечательные люди. Таков капитан Тушин и солдаты его батареи.
Герои этой войны - представители различных сословий, имеющие мало общего, но объединенные общей целью защиты родины. Это дьячок, “взявший в месяц несколько сот пленных”, гусар Денис Давыдов, “которому принадлежит первый шаг” в узаконивании партизанской войны, старостиха Василиса, “побившая сотни французов”, и, конечно, Тихон Щербатый.
Кутузов в романе - выразитель идеи патриотизма.
Толстой показывает, что патриотические чувства охватывают людей различных политических взглядов: передовую интеллигенцию (Пьер, Андрей) , фрондирующего старого князя Болконского, консервативно настроенного Николая Ростова, кроткую княжну Марью. Патриотический порыв проникает и в сердца людей, казалось бы далеких от войны - Пети, Наташи Ростовых.
Истинному патриотизму основной массы русских людей Толстой противопоставляет ложный патриотизм высшего дворянского света, отталкивающим своей фальшью, эгоизмом и лицемерием. Это люди фальшивые, патриотические слова и дела которых становятся средством достижения низменных целей. Беспощадно срывает Толстой маску патриотизма с немецких и полунемецких генералов на русской службе, “золотой молодежи” типа Анатолия Курагина, карьеристов вроде Бориса Друбецкого.
Толстой гневно обличает ту часть высшего штабного офицерства, которая не принимала участия в боях, а старалась устроиться при штабах и ни за что получать награды.
Лжепатриотическая атмосфера царит в салоне Анны Павловны Шерер, Элен Безуховой и в других петербургских салонах: «...спокойная, роскошная, озабоченная только призраками, отражениями жизни, петербургская жизнь шла по-старому; и из-за хода этой жизни надо было делать большие усилия, чтобы сознавать опасность и то трудное положение, в котором находился русский народ. Те же были выходы, балы, тот же французский театр, те же интересы дворов, те же интересы службы и интриги. Только в самых высших кругах делались усилия для того, чтобы напоминать трудность настоящего положения» . Действительно, этот круг людей был далек от осознания общероссийских проблем, от понимания великой беды и нужды народа в эту войну. Свет продолжал жить своими интересами, и даже в минуту всенародного бедствия здесь царят корыстолюбие, выдвиженчество, службизм.
Лжепатриотизм проявляет и граф Растопчин, который расклеивает по Москве глупые "афишки", призывает жителей города не оставлять столицы, а затем от народного гнева, сознательно отправляет на смерть безвинного сына купца Верещагина.
Таким лжепатриотом является и Берг. Уже начальная фраза повествования,
красноречиво характеризует систему ценностей этого героя: "Берг.. . был уже полковник с Владимиром и Анной на шее и занимал все то же покойное и приятное место начальника штаба... "
Это представление персонажа построено в точном соответствии с иерархией ценностей героя (чин, награды, место) .
Таков, наконец, Друбецкой, который, думает о наградах и продвижении по службе, желает "устроить себе наилучшее положение адъютанта при важном лице.
Объяснение: