Дихаючи полум’ям і димом, летів на схід дракон. У вагонах-коробках він віз тисячі людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв, чи на місці арештований Григорій Многогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього товариша.
Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний "Тихоокеанський експрес нумер один", везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже там водилися усурійські тигри, чарівний корінь женьшеню, котрих описав
Арсеньєв у знаменитому творі "Дерсу Узала". Цим поїздом їхав майор Медвин, зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього "під слідством". Тут йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний, котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому й ненавидів.
А перед утікачем була безмежна чотириярусна тайга. Він біг нею до знесилення, знаходив якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Довелося забрати в бурундучка горіхи — його запас на зиму, і це був єдиний злочин юнака. У тайзі не видно було ніяких ознак людського життя. Тільки на березі річки знайшов іржавий ніж. Почувши крик про до , кинувся рятувати мисливця, на якого напав ведмідь, і втратив свідомість.
Коли Григорій Многогрішний прийшов до тями, то побачив себе у світлиці, схожій на ту, що була вдома; побачив дівчину, яку звали Наталкою, як і його сестру, й жінку, схожу на його матір. Це була родина тигроловів Сірків, вихідців з України. Він урятував Наталку, а Сірки виходили його, не питаючи, хто він і звідки. Григорій дізнався, що Сірки ловлять тигрів живцем і здають їх у Хабаровськ. За це їм платять товаром — так і живуть. У цей край приїхали морем давно, потихеньку освоювали пущу. При роботящих руках тут роздолля — і ліс, і риба, і звір, і ягода, і хліб родить, — тільки працюй. Це була нова, щасливіша Україна, де селища розташовані за сотні кілометрів одне від одного, але називалися: Київ, Чернігівка, Полтавка, Катеринослав. Сірчиха розпитувала про нинішню, справжню Україну, і Многогрішному не хотілося засмучувати її, розказувати, яке лихо там скоїлося й коїться.
Коли Григорій одужав, Сірки взяли його з собою полювати на ізюбрів (оленів), молоді роги яких були сировиною для цінних ліків. Юнак подружився з Грицьком, сином Сірка, закохався в Наталку. Але й він і вона були гордими, не признавалися в цьому навіть собі. Тільки змагалися між собою. Наталка володіла мисливськими навичками нарівні з чоловіками. Григорій теж виявився вправним стрільцем, сміливим і допитливим мисливцем.
Настала осінь. Грицько і Григорій оселилися на дальній Сірковій заїмці, ловили рибу, стріляли качок і носили сіно, їли виноград. Аж тут Григорія вкусила гадюка, і ніяке лікування не допомагало. Та за чотири дні організм сам подужав отруту. Тут приїхала Наталка. Побачивши, що хлопці живі-здорові, зробила навмисно байдуже лице.
Взимку Сірки й Григорій полювали на білок. Одного разу, блукаючи самотою, Григорій натрапив на стадо вепрів. Довелося залізти на дерево. На морозі довго не всидиш. Пішов у завірюху, без сірників, без путньої зброї. І заблукав. Присів відпочити та й заснув. Прокинувся від того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дівчина його відшукала. Пішли далі й заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в буряні під скелею. Наталка біля нього задрімала, А він не втримався й поцілував її крадькома.
Наталка прокинулася, спалахнула й пішла геть, а юнак довго мучився, картав себе, думаючи, що образив дівчину.
Йшли додому безупинно день і ніч, щоб устигнути на Різдво. І таки встигли, відсвяткували, додержуючись усіх зворушливих і поетичних народних обрядів.
Два мужских образа нам понять характер Катерины. Смирный, безответный Тихон, муж Катерины, любящий ее, но не умеющий защитить, и Борис, племянник Дикого, приехавший в Калинов из Москвы. Объединяет обоих героев подневольность, зависимость: Тихона — от родной матери, Бориса — от Дикого. Тихон с малолетства находится во власти деспотичной матери, во всем с ней соглашается, не смеет перечить. Она настолько подавила его волю, что, даже женившись на Катерине, Тихон продолжает жить по материнской указке. Н. А. Добролюбов, рассматривая образ Тихона, подмечает, что он «сам по себе любил жену и готов бы для нее все сделать; но гнет, под которым он вырос, так его изуродовал, что в нем нет сильного чувства...» . Тихон не знает, как угодить матери («...только я не знаю, что я за несчастный такой человек на свет рожден, что не могу вам угодить ничем») , и даже срывается на ни в чем не повинную Катерину («Вот видишь ты, вот всегда мне за тебя достается от маменьки! Вот жизнь-то моя какая!») . Тихон пьет от безысходности, пытаясь этим скрасить жизнь. Он ждет поездки, чтобы хоть на время вырваться из-под материнской тирании. Тихон предпочитает «непротивление» , по-своему при к домашней тирании. Он утешает Катерину, пытаясь загладить свою вину: «Все к сердцу-то принимать, так в чахотку скоро попадешь. Что ее слушать-то! Ей ведь что-нибудь надо ж говорить! Ну и пущай она говорит, а ты мимо ушей пропущай... » Борис тоже находится в зависимом положении, ведь главным условием для получения наследства является проявление почтительности к дяде, Дикому. Он сознается, что бросил бы «все да уехал. А то сестру жаль» . Борис — новое лицо в городе, но также прогибается под действием «жестоких нравов» Калинова. Катерина утверждает, что любит своего мужа, подменяя понятие «любовь» на жалость. Как утверждает Варвара, «коли жалко, так не любишь. Да и не за что, надо правду сказать! » Я считаю, что и Бориса любить тоже не за что. Он знал, что эта запретная, греховная связь может иметь очень тяжелые последствия и для него, и особенно для Катерины. Но Борис даже не пытается противиться своему чувству или образумить Катерину. Но не это самое страшное. Поражает поведение Бориса после того, как Катерина призналась в измене свекрови и мужу. Борис тоже не в состоянии защитить Катерину. А ведь она предлагает выход из этой ситуации — просит забрать ее в Сибирь, готова ехать с любимым хоть на край света. Но Борис малодушно отвечает: «Нельзя мне, Катя. Не по своей я воле еду: дядя посылает, уж и лошади готовы...» . Борис не готов на открытый бунт, а именно так расценили бы калиновцы поступок, на который герой так и не решился. Получается, что наследство ему все же дороже. Он готов только поплакать вместе с Катериной над своей и ее несчастными долями. И ведь он понимает, что оставляет любимую женщину погибать («Только одного и надо у бога просить, чтоб она умерла поскорее, чтобы ей не мучиться долго!») . Нельзя не согласиться с точкой зрения Н. А. Добролюбова, что «Борис — не герой, он далеко не стоит Катерины, она и полюбила-то его больше на безлюдье.. . Он представляет одно из обстоятельств, делающих необходимым фатальный конец... » пьесы. А вот Тихон, напротив, оказался человечнее, выше и сильнее Бориса! Несмотря на то, что Катерина изменила и опозорила его, он оказался на сочувствие к ней и к своему сопернику: «Мечется тоже; плачет. Накинулись мы давеча на него с дядей, уж ругали, ругали — молчит. Точно дикий какой сделался. Со мной, говорит, что хотите делайте, только ее не мучьте! И он к ней тоже жалость имеет» . Любовь Тихона к Катерине в полной мере проявляется после ее смерти: «Маменька, вы ее погубили! Вы, вы, вы... » Эти-то слова и говорят о том, что настали новые времена, где не место деспотии, самодурству, притеснениям.
Дихаючи полум’ям і димом, летів на схід дракон. У вагонах-коробках він віз тисячі людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв, чи на місці арештований Григорій Многогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього товариша.
Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний "Тихоокеанський експрес нумер один", везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже там водилися усурійські тигри, чарівний корінь женьшеню, котрих описав
Арсеньєв у знаменитому творі "Дерсу Узала". Цим поїздом їхав майор Медвин, зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього "під слідством". Тут йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний, котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому й ненавидів.
А перед утікачем була безмежна чотириярусна тайга. Він біг нею до знесилення, знаходив якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Довелося забрати в бурундучка горіхи — його запас на зиму, і це був єдиний злочин юнака. У тайзі не видно було ніяких ознак людського життя. Тільки на березі річки знайшов іржавий ніж. Почувши крик про до , кинувся рятувати мисливця, на якого напав ведмідь, і втратив свідомість.
Коли Григорій Многогрішний прийшов до тями, то побачив себе у світлиці, схожій на ту, що була вдома; побачив дівчину, яку звали Наталкою, як і його сестру, й жінку, схожу на його матір. Це була родина тигроловів Сірків, вихідців з України. Він урятував Наталку, а Сірки виходили його, не питаючи, хто він і звідки. Григорій дізнався, що Сірки ловлять тигрів живцем і здають їх у Хабаровськ. За це їм платять товаром — так і живуть. У цей край приїхали морем давно, потихеньку освоювали пущу. При роботящих руках тут роздолля — і ліс, і риба, і звір, і ягода, і хліб родить, — тільки працюй. Це була нова, щасливіша Україна, де селища розташовані за сотні кілометрів одне від одного, але називалися: Київ, Чернігівка, Полтавка, Катеринослав. Сірчиха розпитувала про нинішню, справжню Україну, і Многогрішному не хотілося засмучувати її, розказувати, яке лихо там скоїлося й коїться.
Коли Григорій одужав, Сірки взяли його з собою полювати на ізюбрів (оленів), молоді роги яких були сировиною для цінних ліків. Юнак подружився з Грицьком, сином Сірка, закохався в Наталку. Але й він і вона були гордими, не признавалися в цьому навіть собі. Тільки змагалися між собою. Наталка володіла мисливськими навичками нарівні з чоловіками. Григорій теж виявився вправним стрільцем, сміливим і допитливим мисливцем.
Настала осінь. Грицько і Григорій оселилися на дальній Сірковій заїмці, ловили рибу, стріляли качок і носили сіно, їли виноград. Аж тут Григорія вкусила гадюка, і ніяке лікування не допомагало. Та за чотири дні організм сам подужав отруту. Тут приїхала Наталка. Побачивши, що хлопці живі-здорові, зробила навмисно байдуже лице.
Взимку Сірки й Григорій полювали на білок. Одного разу, блукаючи самотою, Григорій натрапив на стадо вепрів. Довелося залізти на дерево. На морозі довго не всидиш. Пішов у завірюху, без сірників, без путньої зброї. І заблукав. Присів відпочити та й заснув. Прокинувся від того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дівчина його відшукала. Пішли далі й заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в буряні під скелею. Наталка біля нього задрімала, А він не втримався й поцілував її крадькома.
Наталка прокинулася, спалахнула й пішла геть, а юнак довго мучився, картав себе, думаючи, що образив дівчину.
Йшли додому безупинно день і ніч, щоб устигнути на Різдво. І таки встигли, відсвяткували, додержуючись усіх зворушливих і поетичних народних обрядів.
Объединяет обоих героев подневольность, зависимость: Тихона — от родной матери, Бориса — от Дикого. Тихон с малолетства находится во власти деспотичной матери, во всем с ней соглашается, не смеет перечить. Она настолько подавила его волю, что, даже женившись на Катерине, Тихон продолжает жить по материнской указке.
Н. А. Добролюбов, рассматривая образ Тихона, подмечает, что он «сам по себе любил жену и готов бы для нее все сделать; но гнет, под которым он вырос, так его изуродовал, что в нем нет сильного чувства...» .
Тихон не знает, как угодить матери («...только я не знаю, что я за несчастный такой человек на свет рожден, что не могу вам угодить ничем») , и даже срывается на ни в чем не повинную Катерину («Вот видишь ты, вот всегда мне за тебя достается от маменьки! Вот жизнь-то моя какая!») . Тихон пьет от безысходности, пытаясь этим скрасить жизнь. Он ждет поездки, чтобы хоть на время вырваться из-под материнской тирании.
Тихон предпочитает «непротивление» , по-своему при к домашней тирании. Он утешает Катерину, пытаясь загладить свою вину: «Все к сердцу-то принимать, так в чахотку скоро попадешь. Что ее слушать-то! Ей ведь что-нибудь надо ж говорить! Ну и пущай она говорит, а ты мимо ушей пропущай... »
Борис тоже находится в зависимом положении, ведь главным условием для получения наследства является проявление почтительности к дяде, Дикому. Он сознается, что бросил бы «все да уехал. А то сестру жаль» .
Борис — новое лицо в городе, но также прогибается под действием «жестоких нравов» Калинова.
Катерина утверждает, что любит своего мужа, подменяя понятие «любовь» на жалость. Как утверждает Варвара, «коли жалко, так не любишь. Да и не за что, надо правду сказать! »
Я считаю, что и Бориса любить тоже не за что. Он знал, что эта запретная, греховная связь может иметь очень тяжелые последствия и для него, и особенно для Катерины. Но Борис даже не пытается противиться своему чувству или образумить Катерину. Но не это самое страшное. Поражает поведение Бориса после того, как Катерина призналась в измене свекрови и мужу. Борис тоже не в состоянии защитить Катерину. А ведь она предлагает выход из этой ситуации — просит забрать ее в Сибирь, готова ехать с любимым хоть на край света. Но Борис малодушно отвечает: «Нельзя мне, Катя. Не по своей я воле еду: дядя посылает, уж и лошади готовы...» . Борис не готов на открытый бунт, а именно так расценили бы калиновцы поступок, на который герой так и не решился. Получается, что наследство ему все же дороже. Он готов только поплакать вместе с Катериной над своей и ее несчастными долями. И ведь он понимает, что оставляет любимую женщину погибать («Только одного и надо у бога просить, чтоб она умерла поскорее, чтобы ей не мучиться долго!») . Нельзя не согласиться с точкой зрения Н. А. Добролюбова, что «Борис — не герой, он далеко не стоит Катерины, она и полюбила-то его больше на безлюдье.. . Он представляет одно из обстоятельств, делающих необходимым фатальный конец... » пьесы.
А вот Тихон, напротив, оказался человечнее, выше и сильнее Бориса! Несмотря на то, что Катерина изменила и опозорила его, он оказался на сочувствие к ней и к своему сопернику: «Мечется тоже; плачет. Накинулись мы давеча на него с дядей, уж ругали, ругали — молчит. Точно дикий какой сделался. Со мной, говорит, что хотите делайте, только ее не мучьте! И он к ней тоже жалость имеет» .
Любовь Тихона к Катерине в полной мере проявляется после ее смерти:
«Маменька, вы ее погубили! Вы, вы, вы... »
Эти-то слова и говорят о том, что настали новые времена, где не место деспотии, самодурству, притеснениям.