Людина – це творіння. Творіння не стільки природи, скільки самої людини. Ми створюємо себе самі і, не дивлячись на сторонню до , ми ліпимо з себе те, що хочемо, що нам потрібно і на що у нас вистачає духовної сили. Ми самі відповідаємо за свої вчинки, ми самі пишаємося ними, але й ми самі повинні розуміти свої помилки. Адже тільки ми винні в наших успіхах або невдачах. А відмовки про несправедливе життя приводять в приклад лише слабкі духом люди. З народження людське життя являє собою чисту книгу і що буде написано в цій книзі, залежить тільки від нас.
Кожен з нас повинен все життя з гордістю носити звання «Людини». Адже не всіх жителів цієї планети можна дійсно назвати Людиною. Хтось просто – сіра маса. Але говорити про те, що не всі люди прагнуть розвиватися, йти до чогось нового, просто добиватися чогось в житті – мало. Необхідно з’ясувати причину цього.
А як на рахунок відсутності стимулу життя? Стимул рухає нас, маючи стимул, ми можемо пробити всі стіни. Але тільки якщо у нас дійсно є сильний стимул, а не його видимість. Але в сучасному світі не всі мають цей самий стимул. Люди нерідко просто не розуміють, що робити після певного етапу в житті. Молоді люди не можуть визначитися з майбутньою професією, з майбутнім укладом життя. Але чому? Та тому, що вони просто про це не замислюються. Вони живуть своїм життям і думати не хочуть, що буде далі. Пропалювання життя – ось стимул наших людей. Ні, звичайно, не всіх, але значної частини нашого суспільства. І про які прагненні тут може йти мова? А ось причин відсутності стимулу життя багато і виходити вони можуть і від соціального середовища, і від родини, і звичайно ж, від самої людини.
Людиною стати важко, але при бажанні можна звернути гори. Для того, щоб стати Людиною, потрібно довго і наполегливо працювати, розвиватися, рухатися в потрібному напрямку, стукати в закриті двері, поки не доб’єшся свого. Але все це буде марно, якщо не буде сильного прагнення і не буде бажання виходити з серця, якщо ти не будеш жити цим бажанням. Людина здатна на багато що, але лише за умови бажання і старанності. Але якщо сидіти на одному місці, чекати подарунка долі, нарікати на життя, то ти ризикуєш назавжди залишитися марною істотою, яка нічого ніколи не доб’ється. Все залежить від людини.
Ніхто не змусить людину розвиватися, покращувати своє життя. Він сам все вирішує. Життя – це скульптура, а людина – це скульптор. Але хтось буде наполегливо працювати, а хтось залишить все у вихідному положенні, скаржачись на брак часу, хтось буде категорично проти стороннього втручання, а хтось буде кликати на до , хтось все робить сам, а комусь все зроблять інші. Результат може бути однаковий, але справжнього цінителя ніколи не обдурити. Так і в житті: хтось добивається всього сам, а комусь все життя допомагають, але час, як справжній цінитель, розставляє все на свої місця і кожен отримує по заслугах.
Повесть Александра Сергеевича Пушкина «Станционный смотритель» входит в цикл «Повести покойного Ивана Петровича Белкина». Произведение написано в тысяча восемьсот тридцатом году в эпоху сентиментализма. Говоря о характерных чертах данного литературного направления, стоит отметить нравоучительность, основанную на культе чувств, субъективность повествования и неоднозначность авторской оценки. Писатель делает произведение весьма поучительным, побуждает читателя извлечь определенные уроки из этой трогательной истории. Во-первых, своих родителей нужно любить и уважать. Следует ценить огромные труды и силы, вложенные в воспитание детей, которые поистине являются смыслом всей их жизнь. Именно по этой причине предательство ребенка становится тяжелым ударом для родителей. Повесть подтверждает данную мысль на контрасте жизни смотрителя с Дуней и без дочери. В начале произведения Самсон Вырин представляет собой «мирного, от природы услужливого, склонного к общению, скромного в притязаниях» человека. Пушкин называет героя «добрый мужчина», что раскрывает основные черты характера станционного смотрителя – отзывчивость, великодушие и доброжелательность. После похищения дочери Самсон Вырин заметно меняется, становится хмурым, печальным. «Старик не снес своего несчастья» - герой забыл все радости и потерял интерес к жизни без Дуни. Итак, перед читателем предстает трагедия обманутого отца. Смотритель слишком много вложил в свою любовь к дочери, которая предала его ради личного счастья, забыла того, кто ее вырастил и воспитал. Во-вторых, автор утверждает, что раскаяться в содеянном нужно как можно быстрее, иначе может быть поздно. Данная идея рассматривается в произведении, когда Дуня приходит к отцу спустя несколько лет разлуки и узнает о его смерти. Девушка заплакала, когда ей сообщили горькую весть. Пойдя на «печальное кладбище» к могиле отца, «она легла здесь и лежала долго». Героиня будет мучиться из-за невозможного теперь перемирия и покаяния. Таким образом, можно сделать вывод, что в повести Александра Сергеевича Пушкина «Станционный смотритель» писатель доносит до читателей свои наставления, к которым необходимо прислушаться. Автор призывает аудиторию относиться к родителям с почтением и уважением.
Людина – це творіння. Творіння не стільки природи, скільки самої людини. Ми створюємо себе самі і, не дивлячись на сторонню до , ми ліпимо з себе те, що хочемо, що нам потрібно і на що у нас вистачає духовної сили. Ми самі відповідаємо за свої вчинки, ми самі пишаємося ними, але й ми самі повинні розуміти свої помилки. Адже тільки ми винні в наших успіхах або невдачах. А відмовки про несправедливе життя приводять в приклад лише слабкі духом люди. З народження людське життя являє собою чисту книгу і що буде написано в цій книзі, залежить тільки від нас.
Кожен з нас повинен все життя з гордістю носити звання «Людини». Адже не всіх жителів цієї планети можна дійсно назвати Людиною. Хтось просто – сіра маса. Але говорити про те, що не всі люди прагнуть розвиватися, йти до чогось нового, просто добиватися чогось в житті – мало. Необхідно з’ясувати причину цього.
А як на рахунок відсутності стимулу життя? Стимул рухає нас, маючи стимул, ми можемо пробити всі стіни. Але тільки якщо у нас дійсно є сильний стимул, а не його видимість. Але в сучасному світі не всі мають цей самий стимул. Люди нерідко просто не розуміють, що робити після певного етапу в житті. Молоді люди не можуть визначитися з майбутньою професією, з майбутнім укладом життя. Але чому? Та тому, що вони просто про це не замислюються. Вони живуть своїм життям і думати не хочуть, що буде далі. Пропалювання життя – ось стимул наших людей. Ні, звичайно, не всіх, але значної частини нашого суспільства. І про які прагненні тут може йти мова? А ось причин відсутності стимулу життя багато і виходити вони можуть і від соціального середовища, і від родини, і звичайно ж, від самої людини.
Людиною стати важко, але при бажанні можна звернути гори. Для того, щоб стати Людиною, потрібно довго і наполегливо працювати, розвиватися, рухатися в потрібному напрямку, стукати в закриті двері, поки не доб’єшся свого. Але все це буде марно, якщо не буде сильного прагнення і не буде бажання виходити з серця, якщо ти не будеш жити цим бажанням. Людина здатна на багато що, але лише за умови бажання і старанності. Але якщо сидіти на одному місці, чекати подарунка долі, нарікати на життя, то ти ризикуєш назавжди залишитися марною істотою, яка нічого ніколи не доб’ється. Все залежить від людини.
Ніхто не змусить людину розвиватися, покращувати своє життя. Він сам все вирішує. Життя – це скульптура, а людина – це скульптор. Але хтось буде наполегливо працювати, а хтось залишить все у вихідному положенні, скаржачись на брак часу, хтось буде категорично проти стороннього втручання, а хтось буде кликати на до , хтось все робить сам, а комусь все зроблять інші. Результат може бути однаковий, але справжнього цінителя ніколи не обдурити. Так і в житті: хтось добивається всього сам, а комусь все життя допомагають, але час, як справжній цінитель, розставляє все на свої місця і кожен отримує по заслугах.
Повесть Александра Сергеевича Пушкина «Станционный смотритель» входит в цикл «Повести покойного Ивана Петровича Белкина». Произведение написано в тысяча восемьсот тридцатом году в эпоху сентиментализма. Говоря о характерных чертах данного литературного направления, стоит отметить нравоучительность, основанную на культе чувств, субъективность повествования и неоднозначность авторской оценки. Писатель делает произведение весьма поучительным, побуждает читателя извлечь определенные уроки из этой трогательной истории. Во-первых, своих родителей нужно любить и уважать. Следует ценить огромные труды и силы, вложенные в воспитание детей, которые поистине являются смыслом всей их жизнь. Именно по этой причине предательство ребенка становится тяжелым ударом для родителей. Повесть подтверждает данную мысль на контрасте жизни смотрителя с Дуней и без дочери. В начале произведения Самсон Вырин представляет собой «мирного, от природы услужливого, склонного к общению, скромного в притязаниях» человека. Пушкин называет героя «добрый мужчина», что раскрывает основные черты характера станционного смотрителя – отзывчивость, великодушие и доброжелательность. После похищения дочери Самсон Вырин заметно меняется, становится хмурым, печальным. «Старик не снес своего несчастья» - герой забыл все радости и потерял интерес к жизни без Дуни. Итак, перед читателем предстает трагедия обманутого отца. Смотритель слишком много вложил в свою любовь к дочери, которая предала его ради личного счастья, забыла того, кто ее вырастил и воспитал. Во-вторых, автор утверждает, что раскаяться в содеянном нужно как можно быстрее, иначе может быть поздно. Данная идея рассматривается в произведении, когда Дуня приходит к отцу спустя несколько лет разлуки и узнает о его смерти. Девушка заплакала, когда ей сообщили горькую весть. Пойдя на «печальное кладбище» к могиле отца, «она легла здесь и лежала долго». Героиня будет мучиться из-за невозможного теперь перемирия и покаяния. Таким образом, можно сделать вывод, что в повести Александра Сергеевича Пушкина «Станционный смотритель» писатель доносит до читателей свои наставления, к которым необходимо прислушаться. Автор призывает аудиторию относиться к родителям с почтением и уважением.