Жанровое своеобразие повести Ф.М. Достоевского «Бедные люди» Определи тему, затрагиваемую в цитате.
1. «Как тяжело было мне привыкать к новой жизни! Мы въехали в Петербург осенью. Когда мы оставляли деревню, день был такой светлый, теплый, яркий; сельские работы кончались; на гумнах уже громоздились огромные скирды хлеба и толпились крикливые стаи птиц; все было так ясно и весело, а здесь, при въезде нашем в город, дождь, гнилая осенняя изморозь, непогода, слякоть и толпа новых, незнакомых лиц, негостеприимных, недовольных, сердитых! Кое-как мы устроились. Помню, все так суетились у нас, все хлопотали, обзаводились новым хозяйством. Батюшки все не было дома, у матушки не было покойной минуты – меня позабыли совсем. Грустно мне было вставать поутру, после первой ночи на нашем новоселье. Окна наши выходили на какой-то желтый забор. На улице постоянно была грязь. Прохожие были редки, и все они так плотно кутались, всем так было холодно».
2. «Маточка, Варенька, голубчик мой, бесценная моя! Вас увозят, вы едете! Да теперь лучше бы сердце они из груди моей вырвали, чем вас у меня! Как же вы это! Вот вы плачете, и вы едете?! Вот я от вас письмецо сейчас получил, все слезами закапанное. Стало быть, вам не хочется ехать; стало быть, вас насильно увозят, стало быть, вам жаль меня, стало быть, вы меня любите!»
3. «Так знаете ли, Варенька, что сделал мне злой человек? А срамно сказать, что он сделал; спросите – отчего сделал? А оттого, что я смирненький, а оттого, что я тихонький, а оттого, что добренький! Не пришелся им по нраву, так вот и пошло на меня. Сначала началось тем, что, «дескать, вы, Макар Алексеевич, того да сего»; а потом стало – «что, дескать, у Макара Алексеевича и не спрашивайте». А теперь заключили тем, что, «уж конечно, это Макар Алексеевич!» Вот, маточка, видите ли, как дело пошло: все на Макара Алексеевича; они только и умели сделать, что в пословицу ввели Макара Алексеевича в целом ведомстве нашем».
1) Україна протягом століть була закута в кайдани інших держав, довгий час боролася за право на власну історію і державність , та протягом віків не мала навіть власних кордонів на картах. Головною проблемою стало те , шо і люди забули про те , чиїми нащадками вони є та і взагалі чим вони відрізняються від іншої сірої маси людства. Під суровим панським нагаєм і ярмом майже кожен з наших пращурів втратив поняття власного "я". І ця хвороба забуття особистості ударе ще не одне покоління і не раз болісно прогримить.
Саме цю проблему описує в своєму оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд. Задо чарівної магії алегорій , автор в образі головного героя твору втілив сутність кожного з нас. Адже , зізнаймося чесно , кожному легше "вписатися" в стандарти сучасного світу , ніж стати самими собою і щось змінити в цьому житті. Усі ми звикли жалітися на несправедливого начальника , але чомусь не можемо піддти з роботи , безліч підлітків скаржаться на низькі оцінки від вчителів , але не хочуть розбиратися в предметі , бо цей предмет не користується популярністю в його товаришів.
Варто пам'ятати , що не суспільство керує нашими думками , а ми самі , кожному легше "пливти за течією" , але , вчені стверджують , що людина стає щасливішою , коли за власного бажання виходе з зони комфорту і створює щось нове.
Не варто боятися здатися не модним , чі дивним. Особисто я боюся прожити сіре одноманітне життя і не мати яскравих спогадів.
"Різдвяна пісня у прозі". Що в житті людини найцінніше?
У "Різдвяній пісні у прозі" Ч. Діккенса показаний старий жадібний чоловік. У нього немає власної родини, дітей, і він зовсім не радіє найкращому святу — Різдву. У Скруджа є все. Він багатий, у нього є торгова спілка, він вміє заробляти гроші. Справді, без грошей не буде і свята, бо ні за що буде купити подарунки чи накрити святковий стіл. Гроші дуже потрібні усім. Бідність та убогість дуже неприємні. У цьому творі Чарльз Діккенс показав, які потворні "Бідність" і "Темнота". Вони змальовані у вигляді маленьких діток, але діти ці потворні, зморщені, худі, обдерті. Ось така неприваблива бідність. Ніхто не хоче бути нещасним. Але Скрудж нічим не кращий за цих потвор. Він хоч і багатий, але поводиться, як бідний, бо економить на всьому, і в нього немає ні свята, ні подарунків. Справжнє щастя Скрудж пізнав, коли зумів зробити гарні справи. Подарував родині Боба великого індика, а сам відправився в гості до племінника. Він став посміхатися й робити добро. Від цього на душі в нього потеплішало, і Різдво стало його улюбленим святом. Мені здається, що найцінніше в житті — це наші рідні. Я хочу, щоб мої мама й тато, брат, бабуся, тітка були завжди здорові й посміхалися. Коли ми збираємося разом, навіть без подарунків, але з гарним настроєм — це найцінніше для мене. Добре, що Скрудж зрозумів свої помилки та встиг їх виправити.