Василь Голобородько народився на Луганщині. Після закінчення школи майбутній митець працював на шахті, а потім навчався у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка, далі у Донецькому університеті, з якого його відрахували через вимогу про впровадження викладання українською мовою. Після цього В. Голобородько працював на найрізноманітніших роботах.
Талановитий український поет В. Голобородько почав друкувати свої твори у 1964 році. У 1970 році у Сполучених Штатах була надрукована його збірка «Летюче віконце», а у 1988 році — поетична збірка «Зелен день». Книга поезій «Ікар на метеликових крилах» з’явилася у 1992 році, а збірка «Калина об Різдві» у 1992 році. Увесь цей час В. Голобородько вивчав український фольклор, використовував у своїх поетичних творах елементи народної творчості.
Поетична творчість В. Голобородька оживляла стародавній світ українських обрядів, пісень і казок. У своїх творах поет намагався осмислити наше складне життя, побачити в ньому своє місце і місце своїх сучасників, передати свої переживання і відчуття. В. Голобородько писав такі слова: «Кожен народ відображає дійсність через мову і культуру, тому дійсність, відображена в українській мові, є унікальною». Наприклад, у вірші «Ми йдемо» поет зобразив українців, які гордо йшли своїм віковічним шляхом:
«Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів —
звідусіль виходимо на прадавні шляхи,
і немає нам ліку».
Ствердження про те, що кожне українське слово прописане у літописах і проспіване в піснях, В. Голобородько стверджував і у вірші «Наша мова».
Відтворюючи красу української природи, поет зобразив незвичайну красу конвалії, яку відобразив у поезії «Дзвінкі конвалії». Ліричний герой цього поетичного твору виходить на ріг вулиці для того, щоб роздати людям квіти, подарувати їм радість і поділитися з ними неповторною красою.
Александр Сергеевич Пушкин — величайший поэт всех времен и народов. Его гениальные произведения волновали читателей многих поколений. Но его стихи по-прежнему молоды, интересны и актуальны. Крупнейшим и интереснейшим произведением Александра Сергеевича является роман “Евгений Онегин”. Белинский называл его “энциклопедией русской жизни”. Действительно, роман многосторонен, дает представление о жизни России первой четверти XIX века. Но меня больше интересуют образы героев этой эпохи. Устарели ли наши идеалы по сравнению с пушкинскими временами? Я думаю, нет. Попробую сопоставить двух героев: Татьяну и Онегина. Да, это трудно — сравнивать мужчину и женщину, но и интересно.Татьяна — вдумчивая, романтическая натура, выросшая на русском раздолье.Задумчивость, ее подругаОт самых колыбельных дней,Теченье сельского досугаМечтами украшала ей.Онегин же в суете светской жизни не чувствует ее прелести,Там будет бал, там детский праздник.Куда ж поскачет мой проказник?С кого начнет он? Все равно:Везде поспеть немудрено.Евгений рано устает от бессмысленной жизни, пытается наполнить ее чтением, трудом:Томясь душевной пустотой,Уселся он — с похвальной цельюСебе присвоить ум чужой;Отрядом книг уставил полку.Читал, читал, а все без толку...Образ жизни героев продиктован тем, что Татьяна живет в деревне, а Евгений — в столице. Ее воспитывают няня, природа России, семейный уклад. Герой же был отдан с раннего детства на руки “Мadame и Моnsier”. “Русская душою”, героиня воспринимает жизнь в деревне спокойно. Она живет в гармонии с природой, поэтому не испытывает скуки, тоски. Татьяна — цельная & богатая натура, а не пустой сосуд, который требует заполнения. Героиня любит читать романы, которые ей заполняют однообразие жизни, будят воображение:Ей рано нравились романы;Они ей заменяли все;Она влюблялася в обманыИ Ричардсона и Руссо.Но и русская старина близка героине. Татьяна с удовольствием слушает нянины сказки, верит гаданиям, приметам:...Страшные рассказыЗимою в темноте ночейПленяли больше сердце ей.Волей судьбы оказавшись в деревне, Евгений поступает благоразумно и рационально:Ярем он барщины стариннойОброком легким заменил;И раб судьбу благословил.Но и только. Природа его волнует ровно “два дня”, скука одолевает так же неотвратимо, как и в столице. Евгений не знает русской природы, не умеет ее любить и ценить, понимать ее, так как его воспитывали в городе да еще и иностранцы. Встретив Татьяну, он сразу понял и оценил ее, но “привычке милой не дал ходу, свою постылую свободу я потерять не захотел” — так потом он объяснит Татьяне причину своей холодности.Испытание любовью герой не Он испугался подлинных чувств, потому что привык к светской фальши, “игре”, а искренность Татьяны испугала, даже оттолкнула Евгения. Он пытается обучить героиню скрывать подлинные чувства, уметь лицемерить, то есть тому, что умел сам.Учитесь властвовать собою;Не всякий вас, как я, поймет;К беде неопытность ведет.А вот любить, быть искренним, открытым он не может. Из-за этого теряет единственный шанс, данный Богом или судьбой, быть счастливым. Герой признается:Но я не создан для блаженства;Ему чужда душа моя;Напрасны ваши совершенства:Их вовсе недостоин я.Онегин — противоречивая натура. Он не уважает поместное дворянство, среди которого живет, а с другой стороны — боится быть оклеветанным этими людьми. Из-за этой слабости Онегин убивает на дуэли приятеля и едет путешествовать. Зачем? Чтобы успокоить душу, совесть? А может быть, чтобы погибнуть от шальной пули:Онегин взором сожаленьяГлядит на дымные струиИ мыслит, грустью отуманен:Зачем я пулей в грудь не ранен?Зачем не хилый я старик...Я молод, жизнь во мне крепка;Чего мне ждать? тоска, тоска!Последняя фраза приводит в ужас. Как же печальна и безысходна должна быть жизнь, если молодой человек мечтает о смерти!Татьяна же по-прежнему ровна, спокойна, величава. Но как ей дается это спокойствие?! Она хорошая “ученица”, прекрасно усвоившая урок, данный ей в деревне. Героиня лучше понимает Онегина, чем он сам себя.Роман обрывается на полуфразе. Но автор сказал все, что хотел. Он создал образ героя двадцатых годов XIX века. Нарисовал прекрасный портрет русской женщины, уходящий корнями в деревенскую литературу. И фраза Татьяны:Я вас люблю (к чему лукавить?),Но я другому отдана;Я буду век ему верна, —достойный конец, венчающий этот бессмертный, вечно юный роман.
Василь Голобородько народився на Луганщині. Після закінчення школи майбутній митець працював на шахті, а потім навчався у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка, далі у Донецькому університеті, з якого його відрахували через вимогу про впровадження викладання українською мовою. Після цього В. Голобородько працював на найрізноманітніших роботах.
Талановитий український поет В. Голобородько почав друкувати свої твори у 1964 році. У 1970 році у Сполучених Штатах була надрукована його збірка «Летюче віконце», а у 1988 році — поетична збірка «Зелен день». Книга поезій «Ікар на метеликових крилах» з’явилася у 1992 році, а збірка «Калина об Різдві» у 1992 році. Увесь цей час В. Голобородько вивчав український фольклор, використовував у своїх поетичних творах елементи народної творчості.
Поетична творчість В. Голобородька оживляла стародавній світ українських обрядів, пісень і казок. У своїх творах поет намагався осмислити наше складне життя, побачити в ньому своє місце і місце своїх сучасників, передати свої переживання і відчуття. В. Голобородько писав такі слова: «Кожен народ відображає дійсність через мову і культуру, тому дійсність, відображена в українській мові, є унікальною». Наприклад, у вірші «Ми йдемо» поет зобразив українців, які гордо йшли своїм віковічним шляхом:
«Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів —
звідусіль виходимо на прадавні шляхи,
і немає нам ліку».
Ствердження про те, що кожне українське слово прописане у літописах і проспіване в піснях, В. Голобородько стверджував і у вірші «Наша мова».
Відтворюючи красу української природи, поет зобразив незвичайну красу конвалії, яку відобразив у поезії «Дзвінкі конвалії». Ліричний герой цього поетичного твору виходить на ріг вулиці для того, щоб роздати людям квіти, подарувати їм радість і поділитися з ними неповторною красою.