найактивнішою і провідною верствою серед русинів було греко-католицьке духовенство. фактичним керівником галицької митрополії, за відсутності м.левицького, був григорій яхимович (1792–1863), призначений у 1841 року єпископом-помічником львівського митрополита. у 1848 році він став перемиським єпископом, а з 1860 року – львівським митрополитом. під час революційної весни 1848 року з ініціативи г.яхимовича 19 квітня була складена окрема петиція до цісаря – “адрес русинів”, до якої було включено прохання запровадити в усіх навчальних закладах східної галичини навчання “въ рускимъ язиці народномъ”. в тексті, який уклав крилошанин михайло куземський, йшлося також про руську мову в державних установах та судах.
а 2 травня 1848 р. за сприяння тодішнього губернатора галичини і володимирії графа франца зерафа штадіона фон вартгаузена і таннгаузена в ії собору св. юра відбулись установчі збори головної руської ради. митрополит михайло левицький перебував тоді у своїй заміській резиденції в унівському монастирі, тож зборами керував єпископ-помічник григорій яхимович. його обрали головою головної руської ради, хоча безпосереднім провідником головної руської ради став його заступник, крилошанин михайло куземський. другим заступником обрано юриста івана борискевича.
поляки дорікали губернаторові, що він «винайшов русинів» і розбив «єдність польської нації» в ґаліції. щоправда ще краківський професор історії юзеф шуйський спростував це твердження: «ця думка видається мені ґрунтовно фальшивою і згубною. її фальшивість починається від першого постулату, ніби руський рух був лише продуктом 1848 р. як говорить прислів’я, з порожнього і мудрий соломон не наллє. чого не міг соломон, не міг і стадіон; не міг він створити русинів з нічого. були в галичині стихійні рухи, які пробудилися, незалежно на чий заклик» [1].
основними принципами діяльності головної руської ради стали: вірність цісареві фердинандові і, “конституційному царю галичини й володимирії”, та його нащадкам; укріплення та розвиток “нашої руської народності”.
у відозві головної руської ради від 10 травня 1848 року говорилось: “ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий говорить однією мовою та складає 15 мільйонів, з яких 3,5 (півтретя) мільйона замешкує галицьку землю”. однак у своєму статуті головна руська рада записала, що її членом може стати кожний “чесний русин грецького обряду, що признається до руської народності”, але народжений в галичині. таким чином обмежувалась проголошена ідея соборності.
у протоколі 7-го засідання головної руської ради, яке відбувалося 15 травня 1848 року у львівській греко-католицькій семінарії, зазначалося, що «знамя земли рускои тутейшои есть левъ, цвѣтû руски жовтûй й синій». однак вже 2 червня член ради, міщанин андрій макальондра повідомляв, що ці національні символи сприймалися вороже, і його «за кокарду руску й за льва нашого по мѣстѣ напастували» [2; с. 27, 30],
на великдень прапор «руської барви», поряд з польським та цісарським, був вивішений на ратушевій вежі. та вже на засіданні ради 7 липня 1848 року «слухалося справозданіє о том, аби хоругва польська й руська з вежи ратушовой були зняті». пізніше деякий час «штандари руські» вивішувалися на ратушевій вежі під час різних святкувань, наприклад з нагоди першої річниці відміни панщини, яка урочисто відзначалася 15 травня 1849 року у львові та й в усіх містах та селах східної галичини.
саме створення цієї першої політичної репрезентації галицьких русинів, а не спорудження барикад у львівському середмісті 1-2 листопада 1848 року, стало головним чином “весни народів” у львові. головна руська рада заснувала першу українську газету “зоря галицька”, скликала собор руських вчених, брала активну участь у виборах до парламенту, створила фракцію галицьких та буковинських русинів під час сесій австрійської державної ради у відні, а потім в кромержижі у 1848–1849 рр. але не вдалось реалізувати головного постулату галицьких русинів – створення окремого коронного краю на території східної галичини з приєднанням буковини й угорської русі (закарпаття).
проект поділу ґаліції на східну і західну з центрами у львові та кракові з метою кращого іння цим обширним краєм розглядав австрійський уряд ще 1847 року. у 1848-му ця справа перетворилася з адміністративної на політичну, бо йшлося про поділ за національними і конфесійними ознаками. однак поляки різко протестували проти таких проектів.
Статистика морских катастроф неумолимо свидетельствует, что только за последние десять лет от огня пострадалотушение морского свыше 4 тысяч судов мирового флота. более четверти из них были уничтожены полностью. возникали в каютах и трюмах, в машинных отделениях и танках. загорались неказистые металлические ящики с отработанной ветошью и тысячетонные горы хлопка, коварная аммиачная селитра и внешне безобидный жмых. на 1,5 процентах всех судов мира звучал сигнал тревоги. на судах возникают по многим причинам: 15,4 процента приходится на забытые сигареты, оставленные без присмотра утюги, не вытертые вовремя растворители. 14 процентов происходит из-за пробоев изоляции, искр со щеток электромоторов, рубильников, выхлопных труб. 15 процентов составляет фактор - от самовозгорания. эти последние - самые коварные, самые трудные для тушения. маленький дымок, курящийся над самовозгоревшимся грузом, может в любую минуту вырваться из трюма многометровым языком пламени. вот как протекает обычный «джутовый ». судно стало под разгрузку, внешне все в порядке. открыли люк, из него пошел дымок; скорее сорвали верхний слой кип, чтобы увидеть очаг огня, и сразу вспыхивает многометровое пламя. в открытый люк на горящий груз обрушивают потоки воды. пламя исчезает. трюм герметизируют: закрывают люки, лючки, вентиляторы, конопатят щели и отверстия. в горящий трюм под давлением углекислый газ или пар. так продолжается сутки, по всем правилам горящие кипы должны были давно погаснуть. но стоит открыть трюм, и огонь вспыхивает с новой если от самовозгорания самые коварные, то , возникающие по небрежности, , самые дорогостоящие. пароход «превезе». на месте аварии а океане «черняховск» подобрал 31 турецкого моряка. аварийная партия - 11 моряков - в сложнейших условиях высадилась на борт горящего судна. борьба с огнем длилась 24 часа! был потушен. «черняховск» лег на курс. но что это? в эфире вновь прозвучал сигнал «sos»! на этот раз просило греческое судно. «черняховск» подошел к объятому пламенем кораблю. волнение моря достигло шести многие газеты мира обошли в те дни сообщения о подвиге черняховцев. после этого популярность теплохода среди моряков может сравниться лишь с популярностью в 30-годах другого судна - танкера «советская нефть». под командованием нашего земляка, одного из представителей славной династии капитанов алексеевых, моряки сняли тогда всех пассажиров с горящего французского лайнера «жорж филиппар». порой однако случается и так: удалось потушить, но стоимооь разрушений (от огня гибнут самые дорогие части судна - жилые помещения) «перечеркивает» в сметах целесообразность ремонта. статистика свидетельствует, что довольно часто огонь вспыхивает именно тогда, когда судно находится на ремонте, и автоматика, естественно, бездействует. так случилось 9 января 1972 года с лайнером «куин элизабет» - одним из крупнейших пассажирских судоз мира - во время его стоянки на ремонте в гавани гонконга. катера и самолеты не смогли справиться с огнем. горят не только надводные суда. в батискафе «триест ii» возник летом 1964 года, в 220 милях к востоку от бостона. причина - короткое замыкание. самым лучшим выходом из положения является строительство судов из негорючих материалов. эта , как показала жизнь, без неразрешима. современная техника имеет для этого два пути. первый - замена горючего материала негорючим или трудногорючим. и второй - пропитка горючего материала специальными негорючими составами. в создании негорючих материалов значительное место занимает знаменитый «горный лен» - асбест. правда, теперь из него не ткут огнестойких скатертей, подобных тем, которыми уральские заводчики удивляли цариц. в смеси с цементом, известью, перлитом из асбеста делают плиты, мастики, картон. эти изделия все больше и больше заменяют обычные деревостружечные плиты и фанеру. по мере развития производства асбесто-цементных плит, облицованных, трудногорючими материалами, из них стремятся сделать не только переборки между каютами, но и двери. изготовили каюту со стенами и дверью из новых материалов. в ней создали ситуацию, которая, к сожалению, все еще реальна. в корзину с бумагами бросили тлеющую через четыре минуты вся каюта была в огне. полчаса бушевала огневая стихия, температура поднялась до 800° с, но асбосилитные стенки устояли. температура в соседней каюте не превысила 50°. когда огонь потух, оказалось, что сгорели все виды пластмасс, дерево. в стеклопластиках выгорело связующее, и они повисли хрупкими обрывками.
найактивнішою і провідною верствою серед русинів було греко-католицьке духовенство. фактичним керівником галицької митрополії, за відсутності м.левицького, був григорій яхимович (1792–1863), призначений у 1841 року єпископом-помічником львівського митрополита. у 1848 році він став перемиським єпископом, а з 1860 року – львівським митрополитом. під час революційної весни 1848 року з ініціативи г.яхимовича 19 квітня була складена окрема петиція до цісаря – “адрес русинів”, до якої було включено прохання запровадити в усіх навчальних закладах східної галичини навчання “въ рускимъ язиці народномъ”. в тексті, який уклав крилошанин михайло куземський, йшлося також про руську мову в державних установах та судах.
а 2 травня 1848 р. за сприяння тодішнього губернатора галичини і володимирії графа франца зерафа штадіона фон вартгаузена і таннгаузена в ії собору св. юра відбулись установчі збори головної руської ради. митрополит михайло левицький перебував тоді у своїй заміській резиденції в унівському монастирі, тож зборами керував єпископ-помічник григорій яхимович. його обрали головою головної руської ради, хоча безпосереднім провідником головної руської ради став його заступник, крилошанин михайло куземський. другим заступником обрано юриста івана борискевича.
поляки дорікали губернаторові, що він «винайшов русинів» і розбив «єдність польської нації» в ґаліції. щоправда ще краківський професор історії юзеф шуйський спростував це твердження: «ця думка видається мені ґрунтовно фальшивою і згубною. її фальшивість починається від першого постулату, ніби руський рух був лише продуктом 1848 р. як говорить прислів’я, з порожнього і мудрий соломон не наллє. чого не міг соломон, не міг і стадіон; не міг він створити русинів з нічого. були в галичині стихійні рухи, які пробудилися, незалежно на чий заклик» [1].
основними принципами діяльності головної руської ради стали: вірність цісареві фердинандові і, “конституційному царю галичини й володимирії”, та його нащадкам; укріплення та розвиток “нашої руської народності”.
у відозві головної руської ради від 10 травня 1848 року говорилось: “ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий говорить однією мовою та складає 15 мільйонів, з яких 3,5 (півтретя) мільйона замешкує галицьку землю”. однак у своєму статуті головна руська рада записала, що її членом може стати кожний “чесний русин грецького обряду, що признається до руської народності”, але народжений в галичині. таким чином обмежувалась проголошена ідея соборності.
у протоколі 7-го засідання головної руської ради, яке відбувалося 15 травня 1848 року у львівській греко-католицькій семінарії, зазначалося, що «знамя земли рускои тутейшои есть левъ, цвѣтû руски жовтûй й синій». однак вже 2 червня член ради, міщанин андрій макальондра повідомляв, що ці національні символи сприймалися вороже, і його «за кокарду руску й за льва нашого по мѣстѣ напастували» [2; с. 27, 30],
на великдень прапор «руської барви», поряд з польським та цісарським, був вивішений на ратушевій вежі. та вже на засіданні ради 7 липня 1848 року «слухалося справозданіє о том, аби хоругва польська й руська з вежи ратушовой були зняті». пізніше деякий час «штандари руські» вивішувалися на ратушевій вежі під час різних святкувань, наприклад з нагоди першої річниці відміни панщини, яка урочисто відзначалася 15 травня 1849 року у львові та й в усіх містах та селах східної галичини.
саме створення цієї першої політичної репрезентації галицьких русинів, а не спорудження барикад у львівському середмісті 1-2 листопада 1848 року, стало головним чином “весни народів” у львові. головна руська рада заснувала першу українську газету “зоря галицька”, скликала собор руських вчених, брала активну участь у виборах до парламенту, створила фракцію галицьких та буковинських русинів під час сесій австрійської державної ради у відні, а потім в кромержижі у 1848–1849 рр. але не вдалось реалізувати головного постулату галицьких русинів – створення окремого коронного краю на території східної галичини з приєднанням буковини й угорської русі (закарпаття).
проект поділу ґаліції на східну і західну з центрами у львові та кракові з метою кращого іння цим обширним краєм розглядав австрійський уряд ще 1847 року. у 1848-му ця справа перетворилася з адміністративної на політичну, бо йшлося про поділ за національними і конфесійними ознаками. однак поляки різко протестували проти таких проектів.