Святість, над якою сьогодні хочемо застановитися, є поняттям, котре можна визначити в декілька різних в. Як священики, проводирі Божого народу, що в імені Божого Слова віддаємо наше життя задля святості, ми постійно повинні задумуватися над її значенням та старатися впровадити його у власне життя і життя тих, хто довіряє нам ння своїх душ.
Сучасне значення цього поняття великою мірою сформувалося при перекладі різних слів, що використовуються в Біблії. Так, наприклад, у Старому Завіті слово «святий» звичайно перекладає древньоєврейське «qadoš», котре означало відділення сфери Божественного від світського. В Новому Завіті цим словом найчастіше перекладають три різні прикметники: ἱερός (иєрос), ἅγιος (агиос) и οςιος (осиос). ἅγιος означає святість самого Бога, а також призначеність для Бога; ἱερός — це призначеність для Бога, але воно прив’язане до термінів Храм (ἱερόν) та священик (Ιερέας). Οςιος використовувалося для характеристики людей, що відзначаються винятковою моральною досконалістю, в сучасній українській мові для означення цього поняття також сформувася термін «благочестивий».
Катехизм Католицької Церкви не дає прямої дефініції святості, тож її потрібно збирaти по крихтах. У 375 числі Катехизму читаємо: «Церква, пояснюючи достовірно символізм біблійної мови у світлі Нового Завіту і Традиції, учить, що нашим праотцям Адамові і Єві було надано стан «святості й первородної праведності» (Тридентський Собор: DS 1511.). Цією благодаттю первородної святості була участь у Божому житті
Древнегреческий философ Анаксимандр (ок. 610—546 г. до н. э.) ввёл представление о Вселенной как о бесчисленных возникающих и гибнущих мирах. Левкипп (V в. до н. э.) и Демокрит считали, что Вселенная состоит из атомов (частиц) и пустоты.
В VI—IV вв. до н. э. сложилась так называемая пифагорейская система мира, где Земля и Солнце обращались вокруг некоторого «гигантского огня», причём Земля имела форму шара и вращалась вокруг своей оси.
Представления о том, что Земля является центром Вселенной, сторонником которых был Аристотель, получили название геоцентрической системы мира. Теория о геоцентрической системе была обобщена в трудах древнегреческого астронома Клавдия Птолемея (ок. 90 — ок. 161 гг.). Действительно, наблюдателю на Земле кажется, что он находится на неподвижной планете, а вокруг неё вращаются Солнце, Луна, планеты. Несмотря на ошибочность геоцентрической системы, Птолемей сумел составить таблицы, позволяющие заранее предсказывать положение звёзд на небе, солнечные и лунные затмения.
В III в. до н. э. Аристарх Самосский (320—250 гг. до н. э.) предложил гелиоцентрическую теорию движения планет, которая долгое время не имела поддержки. Ещё бы, трудно было принять точку зрения, что Земля, «центр мироздания», и вдруг движется вокруг Солнца.
Святість, над якою сьогодні хочемо застановитися, є поняттям, котре можна визначити в декілька різних в. Як священики, проводирі Божого народу, що в імені Божого Слова віддаємо наше життя задля святості, ми постійно повинні задумуватися над її значенням та старатися впровадити його у власне життя і життя тих, хто довіряє нам ння своїх душ.
Сучасне значення цього поняття великою мірою сформувалося при перекладі різних слів, що використовуються в Біблії. Так, наприклад, у Старому Завіті слово «святий» звичайно перекладає древньоєврейське «qadoš», котре означало відділення сфери Божественного від світського. В Новому Завіті цим словом найчастіше перекладають три різні прикметники: ἱερός (иєрос), ἅγιος (агиос) и οςιος (осиос). ἅγιος означає святість самого Бога, а також призначеність для Бога; ἱερός — це призначеність для Бога, але воно прив’язане до термінів Храм (ἱερόν) та священик (Ιερέας). Οςιος використовувалося для характеристики людей, що відзначаються винятковою моральною досконалістю, в сучасній українській мові для означення цього поняття також сформувася термін «благочестивий».
Катехизм Католицької Церкви не дає прямої дефініції святості, тож її потрібно збирaти по крихтах. У 375 числі Катехизму читаємо: «Церква, пояснюючи достовірно символізм біблійної мови у світлі Нового Завіту і Традиції, учить, що нашим праотцям Адамові і Єві було надано стан «святості й первородної праведності» (Тридентський Собор: DS 1511.). Цією благодаттю первородної святості була участь у Божому житті
Древнегреческий философ Анаксимандр (ок. 610—546 г. до н. э.) ввёл представление о Вселенной как о бесчисленных возникающих и гибнущих мирах. Левкипп (V в. до н. э.) и Демокрит считали, что Вселенная состоит из атомов (частиц) и пустоты.
В VI—IV вв. до н. э. сложилась так называемая пифагорейская система мира, где Земля и Солнце обращались вокруг некоторого «гигантского огня», причём Земля имела форму шара и вращалась вокруг своей оси.
Представления о том, что Земля является центром Вселенной, сторонником которых был Аристотель, получили название геоцентрической системы мира. Теория о геоцентрической системе была обобщена в трудах древнегреческого астронома Клавдия Птолемея (ок. 90 — ок. 161 гг.). Действительно, наблюдателю на Земле кажется, что он находится на неподвижной планете, а вокруг неё вращаются Солнце, Луна, планеты. Несмотря на ошибочность геоцентрической системы, Птолемей сумел составить таблицы, позволяющие заранее предсказывать положение звёзд на небе, солнечные и лунные затмения.
В III в. до н. э. Аристарх Самосский (320—250 гг. до н. э.) предложил гелиоцентрическую теорию движения планет, которая долгое время не имела поддержки. Ещё бы, трудно было принять точку зрения, что Земля, «центр мироздания», и вдруг движется вокруг Солнца.