Составьте уравнение касательной к графику функции y=-10x-9/2(x+1),в точке с абсциссой x0=-5/4 Варианты ответов: 1)y=3-8x 2)y=-7x-67/4 3)y=-8x-7 4)y=-8x-17 5)y=-7x-63/4
-Э-э-э,-снова сказал Игорь и посмотрел на небо.-Сейчас, сейчас...э-э-э...
-Ну ,чего же ты не выдумываешь? Говорил-чего проще!
-сейчас...Вот! Один раз я дразнил собаку, а она меня цап за ногу и укусила. Вот даже шрам остался.
-Ну и что же ты выдумал?- спросил Стасик.
-Нечего. как было так и рассказал.
-а говорил-выдумывать мастер!
-Я мастер, да не такой как вы. Вот вы всё врёте, да без толку, а я вчера соврал, мне от этого польза.
-Какая польза?
-А вот. Вчера вечером мама и папа ушли мы с Ирой остались дома. Ира легла спать, а я залез в буфет и съел полбанки варенья. Потом думаю: как бы мама пришла: ,,Кто варенье съел?" Я говорю ,,Ира" Мама посмотрела, а у неё все губы в варенье. Сегодня утром её от мамы досталось, а мне мама ещё варенья дала. Вот и польза.
-Значит, из-за тебя другому досталось, а ты и рад!
-А тебе что?
-Мне нечего. А вот ты этот...как это называется... Брехун! Вот!
ЛУМПУМЧИК (Уривок з фантастичної повісті) Інопланетянин мав кумедне ім'я Лумпумчик, бо імена на Сатурні- давали теж незвично. Якщо, народившись, маленький «м'ячик» зробив «Лусь!», опустившись при падінні на поверхню, то його називали Люсем, а наш герой зробив «Лум-Пум!» — і його назвали Лумпумчиком. По закінченні уроків мав відбутися важливий футбольний матч: зустрічалась збірна команда школи зі збірною школярів із сусіднього містечка Вишеньки. День був чудовий, і всі швидко розбіглись по домівках, щоб пообідати і приготуватись до матчу. Василько був форвардом* команди, хоч і наймолодший за усіх. Нинішній матч був доброю нагодою показати себе у справжньому поєдинку, бо до цього він брав участь лише у змаганнях між класами. «От якби Лумпум-чик побачив, як я граю»,—думав Василько, ідучи додому. По дорозі він зустрів свого малого сусіда — п'ятирічного Юрчика. Юрчик деколи ходив з ним на рибалку, іноді вони разом бавились в хованки. Незважаючи на свій малий вік, Юрчик був дуже метким хлопчиком. — Васильку, ходи до мене,— мені мама нову машинку купила! — загукав Юрчик.— О, подивися, яка велика,— з кузовом і віконцями! Правда, вона схожа на автобус? Машинка справді була чудова, до того ж із дистанційним управлінням: сама їздила навколо будиночка і подавала сигнали. Ззаду в машинки були гарні дверцята з ручкою, а всередині — м'які сидіння. Юрчик захоплено щебетав, а Василько уважно розглядав машинку, в голові у нього визрівав план. — Юрчику, хочеш побувати на футбольному матчі? Сьогодні грає збірна нашої школи і збірна з Вишеньок. — Хочу! — радісно вигукнув Юрчик.— А ти візьмеш мене з собою? І машинку можна взяти? — Звичайно, обов'язково з машинкою. Я посаджу тебе у першому ряду, добре? — Добре, добре! — Юрчик радісно заплескав у долоні і застрибав по доріжці. — Я піду мамі скажу! — Скажи мамі і чекай мене тут: я пообідаю і заберу тебе з собою. Василько побіг додому. Коли він влетів до кімнати, відразу помітив сліди Лумпумчикового господарювання: паперова модель космічного корабля, яку він так довго конструював, лежала посеред кімнати, а в акваріумі плавали його войовничі пластмасові козаки. — Вибач, я хотів прибрати,— почув він десь із кутка голос Лумпумчика,— але ці гострі кути у вас... Я весь побитий... Василько заглянув під стіл — там не було нікого, за кріслом теж, під ліжком — порожньо. — Де ти, Лумпумчику? — стурбовано запитав він. — Я тут! — голос Лумпумчика лунав дуже глухо. Василько відчинив шафу — нікого не видно. І тут він помітив, як у кутку шафи заворушився клубок. Це була його сорочка, в ній він і знайшов Лумпумчика. — Вибач,— ще раз сказав той, віддихуючись, а Василько радісно обняв свого друга. — Ти мій пустотливий м'ячику,— лагідно в він до нього,— більше не будеш сам нудьгувати.
тут пришёл соседский Игорь и сел рядом на скамеечке. он слушал ,слушал Мишутку и Стасика, потом говорит:
-вот врут-то! И вам н стыдно?
-а чего стыдно? Мы же никого не обманываем,-сказал Стасик-простовыдумываем , будто сказки рассказываем
-А ты думаешь, легко выдумывать?
-Чего проще!
-Ну выдумай что-нибудь
-сейчас...-сказал Игорь
Мишутка и Стасик обрадовались и приготовились слушать
-сейчас,-повторил Игорь.-Э-э-э...гм...кхм...э-э-э...
-ну, что ты всё ,,э" да ,,э"!
-Сейчас! Дайте подумать.
-Ну, думай, думай!
-Э-э-э,-снова сказал Игорь и посмотрел на небо.-Сейчас, сейчас...э-э-э...
-Ну ,чего же ты не выдумываешь? Говорил-чего проще!
-сейчас...Вот! Один раз я дразнил собаку, а она меня цап за ногу и укусила. Вот даже шрам остался.
-Ну и что же ты выдумал?- спросил Стасик.
-Нечего. как было так и рассказал.
-а говорил-выдумывать мастер!
-Я мастер, да не такой как вы. Вот вы всё врёте, да без толку, а я вчера соврал, мне от этого польза.
-Какая польза?
-А вот. Вчера вечером мама и папа ушли мы с Ирой остались дома. Ира легла спать, а я залез в буфет и съел полбанки варенья. Потом думаю: как бы мама пришла: ,,Кто варенье съел?" Я говорю ,,Ира" Мама посмотрела, а у неё все губы в варенье. Сегодня утром её от мамы досталось, а мне мама ещё варенья дала. Вот и польза.
-Значит, из-за тебя другому досталось, а ты и рад!
-А тебе что?
-Мне нечего. А вот ты этот...как это называется... Брехун! Вот!
-сами вы брехуны!
-Уходи! Не желаем с тобой на лавочке сидеть.
-Я и сам не стану с вами сидеть.
(Уривок з фантастичної повісті)
Інопланетянин мав кумедне ім'я Лумпумчик, бо імена на Сатурні- давали теж незвично. Якщо, народившись, маленький «м'ячик» зробив «Лусь!», опустившись при падінні на поверхню, то його називали Люсем, а наш герой зробив «Лум-Пум!» — і його назвали Лумпумчиком.
По закінченні уроків мав відбутися важливий футбольний матч: зустрічалась збірна команда школи зі збірною школярів із сусіднього містечка Вишеньки. День був чудовий, і всі швидко розбіглись по домівках, щоб пообідати і приготуватись до матчу. Василько був форвардом* команди, хоч і наймолодший за усіх. Нинішній матч був доброю нагодою показати себе у справжньому поєдинку, бо до цього він брав участь лише у змаганнях між класами. «От якби Лумпум-чик побачив, як я граю»,—думав Василько, ідучи додому.
По дорозі він зустрів свого малого сусіда — п'ятирічного Юрчика. Юрчик деколи ходив з ним на рибалку, іноді вони разом бавились в хованки. Незважаючи на свій малий вік, Юрчик був дуже метким хлопчиком.
— Васильку, ходи до мене,— мені мама нову машинку купила! — загукав Юрчик.— О, подивися, яка велика,— з кузовом і віконцями! Правда, вона схожа на автобус?
Машинка справді була чудова, до того ж із дистанційним управлінням: сама їздила навколо будиночка і подавала сигнали. Ззаду в машинки були гарні дверцята з ручкою, а всередині — м'які сидіння.
Юрчик захоплено щебетав, а Василько уважно розглядав машинку, в голові у нього визрівав план.
— Юрчику, хочеш побувати на футбольному матчі? Сьогодні грає збірна нашої школи і збірна з Вишеньок.
— Хочу! — радісно вигукнув Юрчик.— А ти візьмеш мене з собою? І машинку можна взяти?
— Звичайно, обов'язково з машинкою. Я посаджу тебе у першому ряду, добре?
— Добре, добре! — Юрчик радісно заплескав у долоні і застрибав по доріжці. — Я піду мамі скажу!
— Скажи мамі і чекай мене тут: я пообідаю і заберу тебе з собою.
Василько побіг додому. Коли він влетів до кімнати, відразу помітив сліди Лумпумчикового господарювання: паперова модель космічного корабля, яку він так довго конструював, лежала посеред кімнати, а в акваріумі плавали його войовничі пластмасові козаки.
— Вибач, я хотів прибрати,— почув він десь із кутка голос Лумпумчика,— але ці гострі кути у вас... Я весь побитий... Василько заглянув під стіл — там не було нікого, за кріслом теж, під ліжком — порожньо.
— Де ти, Лумпумчику? — стурбовано запитав він.
— Я тут! — голос Лумпумчика лунав дуже глухо.
Василько відчинив шафу — нікого не видно. І тут він помітив, як у кутку шафи заворушився клубок.
Це була його сорочка, в ній він і знайшов Лумпумчика.
— Вибач,— ще раз сказав той, віддихуючись,
а Василько радісно обняв свого друга.
— Ти мій пустотливий м'ячику,— лагідно в він до нього,— більше не будеш сам нудьгувати.