Як Добриня Богатирем ставРанок! Ніч минула, день настає!Ранок! Над землею Сонце встає!– Ранок! Ранок! – ухнула сова та й спати полетіла.– Сонечко встає! Всьому життя дає! – вільшанка підхопила.Птаха бекас в небо піднялася, в небі голубім пісня полилася:– Небо чисте! Прекрасна земля! Простір безкраїй бачу я!Вниз полетіла, хвостом заспівала:– Землю мою люблю-ю-ю-ю-ю-ю-ю-ю-ю!…Одвіку так буває ізрання: сонце встає – наступає світання!Було те – в часи давні, в часи старовинні. Народився на Землі нашій Добриня – силою та добротою сповнений небаченою. Як підріс Добриня – збиратися став він у дорогу далеку, став просити дозволу у своєї матінки:– Дозволь мені, ріднесенька, в путь-дорогу вирушити: дізнатися, навіщо я народився, навіщо на Землю з’явився, як Землю від зла захищати, як Добру у всьому допомагати?Відпустила Добриню матінка, відпустила ріднесенька. Наставляла вона Добриню, промовляла такі слова:– Є у всіх людей одна Матінка – Мати-Земля. Де б ти не був – вона з тобою буде: бо серце її любляче з моїм однаково б’ється! Землю нашу захищай-оберігай!І є у всіх людей один Отець – Бог. Він – всьому Творець, усім Отець. Де б ти не був – Він завжди з тобою! Ти заповідей Його дотримуйся, поради слухай, а діло, Ним довірене, виконуй!І є на світі сила одна велика та добра – любов’ю ця сила називається, нема сили сильнішої!Обійняв Добриня матінку – і в путь-дорогу рушив.…Чи довго, чи недовго йшов, бачить: у полі кобилиця прекрасна скаче, вітер вольний її гриву пестить. Легка й привільна хода її, над землею вона ніби літає, трави густі не приминає. А з нею лошатко – на матір схоже.Вклонився Добриня кобилиці земним поклоном та й просить її:– Відпусти зі мною сина твого: стане він мені не слугою, а другом-товаришем!Подивилася кобилиця Добрині в очі – й відпустила з ним сина свого. Та веліла рік цілий його не сідлати, поки сила його почне прибувати.Добриня з лошатком друзями стали, рік увесь полями, лісами разом крокували, разом у річках чистих купалися, разом сонечку усміхалися!Виріс кінь Добрині саме враз, без слів навчився його розуміти, через ріки бурхливі може стрибати, дні і ночі невтомно скакати.Чи довго, чи ні їде Добриня по Землі. Та всюди, де не заїде, – нема щастя в людей! Живуть усе люди немічні й похмурі, не радісні. Забулися закони прадавні, зникла любов безкорислива!Бачить Добриня: не добрий став народ. Бачить він сльози вдів та сиріт, старики долю свою проклинають, сваряться, молоді їх не поважають, баби старі лаються й плачуть, над життям минулим голосять. Позабули дівиці, де душі краса, вдача молодецька на спад пішла. Діточки народжуються рідко – хворі й кволі. Рід на рід війною йде, винищують люди себе! Князі ворогують, слави й багатства шукають, миру не знають…Став Добриня думати, як біду ту подолати, та не придумає він ніяк. Став він людей запитувати: чому так живете, та й навіщо?Одного запитав:– Ти для чого, чоловіче, живеш?– Не знаю… Живу – бо живеться…– А що робиш?– Працюю, їм та п’ю…– А що вмієш робити?– Умію каміння носити, за це мені дають їсти та й пити.– А каміння – навіщо?– Не знаю…Другого запитує:– А ти навіщо, чоловіче, живеш?– Не знаю…– А що вмієш робити?– Умію кулаками бити…– А за що б’єш і кого?– Та б’ю, кого звелять! А за це дають мені нагород багато…Кого Добриня не запита – люди не знають, для чого живуть, від чого страждають.Став тоді Добриня Землю-Матінку запитувати:– Ти, Земле-Матінко, кохана, на собі нас усіх зростила, то скажи: чого діти твої в біді живуть та нещасті, як їм до біду перемогти?Відповідала Добрині Матінка-Земля:– Не просто дітям моїм до не кожному це до снаги. Силу на це треба велику, любов чисту та терпіння безмежне…– Навчи мене, як ту любов, силу та терпіння віднайти, – Добриня попросив.– Бачиш, Ріка Світла Живого тече наді мною, як вітер сонячний живий. Це – ніжної Любові Божественний Потік! Стань Світлом цим й дітей всіх моїх обійми! Та перший наказ мій пам’ятай: все любов’ю народжується, любов’ю зцілюється, та й любов’юзмінюється!
