В кафе «Пицца» в течение 17 дней фиксировалось количество заказов с доставкой
на дом. Получили такой ряд данных:
41, 45, 35, 47, 27, 35, 42, 49, 40, 36, 35, 42, 46, 47,
34, 29, 50.
Найдите размах, среднее арифметическое,
моду и медиану полученного ряда.
у меня соч,очень нужно,это все которые у меня есть...
В христианской средневековой культуре выделяют искусство Византии, Древней Руси и Западной Европы. Собственно средневековому в Восточной и Западной Европе предшествовал период раннехристианского искусства(2–5 вв.). Эпоха Раннего Средневековья (6–9 вв.) – период поиска и становления художественных форм, соответствующих христианскому вероучению и новому типу мышления. К 10 в. в византийском искусстве складываются каноны в написании икон, тип крестово-купольного храма и система расположения мозаик и росписей на его стенах. В Западной Европе в 10 – нач. 11 в. господствует романское искусство, которому на смену, начиная с сер. 12 в., постепенно приходит готика. Мусульманское искусство, как более молодое по сравнению с христианским, многое заимствовало из достижений последнего, творчески их переработав. Между различными странами и регионами в эпоху Средневековья шёл плодотворный творческий обмен, взаимно их обогащавший.В Западной Европе период Средневековья охватывает 5—14 вв. (от падения Рима до начала эпохи Возрождения); в Восточной Европе – тот же период, до падения Константинополя, столицы Византии (1453); в России – 10–17 вв. (от Крещения Руси до реформ Петра I); в странах Востока Средние века длились с 3–4 до 16–18 вв. Термин возник в Италии в эпоху Возрождения, когда Средневековье воспринималось негативно, как эпоха отхода от идеалов античности, как промежуточный, переходный период.
Для средневекового искусства характерна тесная связь с религией, выработка различныхканонов, которые разрабатываются в христианстве, мусульманстве, буддизме. Искусство уделяло внимание прежде всего духовной жизни человека. Изображение являлось комментарием священного текста и призвано было человеку в понимании божественных истин, сосредоточить его мысли на Вечном.
А що думали про зміст життя попередники Ґете, представники літературних кіл епохи Відродження? Адже вони стояли біля витоків нових уявлень про людину, нового погляду на навколишній світ.
Кожний із титанів Відродження зробив свій внесок у розвиток цієї епохи.
Величні образи Дон Кіхота і його зброєносця Санчо Панси втілили складні протиріччя іспанської дійсності ХVI—XVII століть, трагедію великої епохи Відродження в історії людства.
І Дон Кіхот, і Санчо Панса являють собою авторське розуміння людської сутності — благородної, прекрасної, внутрішньо вільної, гідної захоплення. Дон Кіхот і Санчо — представники різних суспільних верств. Але обидва вони вільні від зовнішніх авторитетів і заборон.
Дон Кіхот сміливо пориває зі своїм класом, зі звичним життя в ім’я великої мети служіння людству. Він сміливо береться захищати знедолених, бо розуміє, що Бог створив усіх людей вільними.
Навіть служіння уявній Дульсінеї, уособленням якої стала вульгарна Альдонса, для героя теж є частиною служіння людству.
Санчо Панса є своєрідним доповненням образу Дон Кіхота.
По-перше, він представник народу. По-друге, він їде за Дон Кіхотом не заради високої мети. У нього є сім’я, і якщо він не отримає від свого пана обіцяний острів, то, принаймні, заробить грошей.
Спільним для обох персонажів Сервантеса є почуття власної гідності. Ось як про це говорить Санчо: «Я хоч і злидень, але християнин чистокровний і нікому нічого не винний. І я мрію про острів, а інші мріють про дещо гірше, і все від людини залежить, виходить, якщо я людина, то можу стати папою, а не тільки губернатором острова».
Але Санчо Панса у своїй подорожі з Дон Кіхотом не забуває і про наживу: прихоплює дещо з речей похоронної процесії, забирає сідло з осла цирюльника.
Санчо реально дивиться на речі, розуміє дивакуватість свого господаря і підігрує йому. А іноді він і сам проймається вірою у нісенітниці. Так, Санчо вірить брехні священика, що Доротея є принцесою, й умовляє Дон Кіхота захистити її від велетня. Але Санчо — селянин, і його повсякчас тягне до землі і до сім’ї.
Навіть під час утопічного правління островом Санчо виявляє себе мудрою і некористолюбною людиною. Закони, які він видає, сповнені людяного ставлення до підлеглих.
Хоча мандрівний лицар живе ілюзіями, а його зброєносець реальними потребами, вони схожі ставленням до людей. Дон Кіхот і Санчо Пан-са співчувають не тільки односельцю мориску Рикоте і його доньці Ані Феліс, яких з іншими співвітчизниками виселяють з рідної землі. А сцена зустрічі з Рикоте розвінчує церковну брехню про нетерпимість між іспанцями і морисками. Можливо, не випадково Дон Кіхот вбачає у ченцях дияволів.
Наприкінці твору герої різняться і думками, і поведінкою. Дон Кіхот перестає бути активним там, де виявляє активність Санчо.
Але протягом усього твору ми не перестаємо дивуватися великому гуманізму двох героїв і гуманістові-письменнику, який їх створив.