Балет то— вид сценічного мистецтва, танцювальна театральна вистава, у якій музика поряд з танцем відіграє важливу роль у розвитку сюжету і створенні відповідного настрою; синтетичний вид сценічного мистецтва, в якому зміст вистави розкривається в основному засобами танцю, міміки і музики. Джерела виникнення балетного жанру закладені в народних іграх, хороводах, сюжетних танцях тощо. Танець як елемент драматичної дії досягнув високого рівня розвитку в культових і світських театралізованих видовищах Стародавнього Єгипту, Індії, Китаю, у трагедіях греків, римлян та народних дійствах середньовіччя.[1]
Объяснение:
В епоху Відродження (15—16 ст.) Балет в Італії використовується під час придворних бенкетів, свят тощо. Звідти він був перенесений Катериною Медичі у Францію, як вид спектаклю, що поєднує спів, танці і декламацію. Балет переходить на професійну сцену, де посідає певне місце в оперних і драматичних виставах. Французький балетмейстер Жан Жорж Новер широко застосував пантоміму як основу розвитку драматичної дії, перетворив балет у самостійний жанр з певним сюжетом.
У 19 столітті на сценах Європи виступають артисти Ф. і М. Тальйоні, Ж. Перро, К. Блазіс, С. Вігано, Ф. Ельслер, К. Грізі, які підносять мистецтво танцю на високий художній рівень.
Музично-театральні жанри
Балет — союз музики та хореографії — це музично-театральний жанр, який також синтезує різні види мистецтва. В балеті зміст, почуття та думки дійових осіб виражаються засобами музики і танцю. Французьке слово «ballet» походить від італійсьокого «balletto» — танець. Французька назва та італійське коріння цього жанру не є випадковими. Як і опера, балет виник в епоху Відродження в Італії, де здавна на карнавалах виконувалися веселі танцювальні сценки, які поступово поретворилися у самостійні танцювальні спектаклі. У Франції на той час велику популярність здобув придворний балет — яскраве й урочисте видовище, героями якого були король, королева та численні придворні.
Мухта́р (Ашра́фович) Ашрафи́ (узб. Ashrafiy Muxtor Ashrafovich; 1912 — 1975) — узбекский советский композитор, дирижёр, педагог, общественный деятель. Народный артист СССР (1951). Лауреат двух Сталинских премий (1943, 1952). Один из основоположников современной узбекской музыки.
Биография:
Родился 29 мая (11 июня) 1912 года в Бухаре в семье известного народного певца и дутариста Ашрафжана Хафиза, ставшего его первым учителем.
С 7 лет начал играть на узбекских народных инструментах.
В 1924—1929 годах учился в Бухарской Восточной музыкальной школе по классу дутара и параллельно занимался в Бухарском институте В 1929—1931 годах обучался в Научно-исследовательском институте музыки и хореографии по классу музыкально-теоретических предметов у H.H. Миронова в Самарканде, в 1934—1936 годах — в Московской консерватории им. П.И. Чайковского по классу композиции у Б. Шехтера и С. Василенко. В 1941—1944 годах продолжал занятия в Ташкенте у М. Штейнберга. В 1948 году экстерном окончил дирижёрский факультет Ленинградской консерватории им. Н.А. Римского-Корсакова.
Творческую деятельность как композитор и дирижёр начал в 1930 году. В 1929—1930 годах — заведующий художественной частью Самаркандского радио.
С 1930 года (с перерывами) — заведующий музыкальной частью (до 1934), художественный руководитель и главный дирижёр Государственного театра оперы и балета им. А. Навои (до 1939 — Узбекский музыкально-драматический театр, ныне Государственный Академический Большой Театр имени Алишера Навои; Ташкент). С 1943 по 1947 и с 1966 по 1970 год — также и директор театра.
С 1944 — преподаватель дирижирования, в 1947—1962 годах — директор и заведующий кафедрой оперной подготовки Ташкентской консерватории (ныне — Государственная консерватория Узбекистана) (с 1953 — профессор). С 1971 по 1975 год — ректор консерватории.
В 1964—1966 годах — директор, художественный руководитель и главный дирижёр Самаркандского театра оперы и балета.
С 1940 по 1948 год — заместитель председателя организационного комитета Союза композиторов Узбекской ССР, с 1948 — член правлений Союза композиторов СССР и Союза композиторов Узбекской ССР.
Член ВКП(б) с 1941 года.
Мухтар Ашрафи умер 15 декабря 1975 года. Похоронен в Ташкенте на Чигатайском кладбище.
Семья:
Имел дочь Мукаддиму (1936–2013, востоковед) и сына Фируза (1937–2009, архитектор) и четырёх внуков
Балет то— вид сценічного мистецтва, танцювальна театральна вистава, у якій музика поряд з танцем відіграє важливу роль у розвитку сюжету і створенні відповідного настрою; синтетичний вид сценічного мистецтва, в якому зміст вистави розкривається в основному засобами танцю, міміки і музики. Джерела виникнення балетного жанру закладені в народних іграх, хороводах, сюжетних танцях тощо. Танець як елемент драматичної дії досягнув високого рівня розвитку в культових і світських театралізованих видовищах Стародавнього Єгипту, Індії, Китаю, у трагедіях греків, римлян та народних дійствах середньовіччя.[1]
Объяснение:
В епоху Відродження (15—16 ст.) Балет в Італії використовується під час придворних бенкетів, свят тощо. Звідти він був перенесений Катериною Медичі у Францію, як вид спектаклю, що поєднує спів, танці і декламацію. Балет переходить на професійну сцену, де посідає певне місце в оперних і драматичних виставах. Французький балетмейстер Жан Жорж Новер широко застосував пантоміму як основу розвитку драматичної дії, перетворив балет у самостійний жанр з певним сюжетом.
У 19 столітті на сценах Європи виступають артисти Ф. і М. Тальйоні, Ж. Перро, К. Блазіс, С. Вігано, Ф. Ельслер, К. Грізі, які підносять мистецтво танцю на високий художній рівень.
Музично-театральні жанри
Балет — союз музики та хореографії — це музично-театральний жанр, який також синтезує різні види мистецтва. В балеті зміст, почуття та думки дійових осіб виражаються засобами музики і танцю. Французьке слово «ballet» походить від італійсьокого «balletto» — танець. Французька назва та італійське коріння цього жанру не є випадковими. Як і опера, балет виник в епоху Відродження в Італії, де здавна на карнавалах виконувалися веселі танцювальні сценки, які поступово поретворилися у самостійні танцювальні спектаклі. У Франції на той час велику популярність здобув придворний балет — яскраве й урочисте видовище, героями якого були король, королева та численні придворні.
«Буран» (1939, совместно с С. Василенко)
«Великий канал» (1941, совместно с С. Василенко)
«Дилором» (1958)
«Сердце поэта» (1962)
Объяснение:
Мухта́р (Ашра́фович) Ашрафи́ (узб. Ashrafiy Muxtor Ashrafovich; 1912 — 1975) — узбекский советский композитор, дирижёр, педагог, общественный деятель. Народный артист СССР (1951). Лауреат двух Сталинских премий (1943, 1952). Один из основоположников современной узбекской музыки.
Биография:
Родился 29 мая (11 июня) 1912 года в Бухаре в семье известного народного певца и дутариста Ашрафжана Хафиза, ставшего его первым учителем.
С 7 лет начал играть на узбекских народных инструментах.
В 1924—1929 годах учился в Бухарской Восточной музыкальной школе по классу дутара и параллельно занимался в Бухарском институте В 1929—1931 годах обучался в Научно-исследовательском институте музыки и хореографии по классу музыкально-теоретических предметов у H.H. Миронова в Самарканде, в 1934—1936 годах — в Московской консерватории им. П.И. Чайковского по классу композиции у Б. Шехтера и С. Василенко. В 1941—1944 годах продолжал занятия в Ташкенте у М. Штейнберга. В 1948 году экстерном окончил дирижёрский факультет Ленинградской консерватории им. Н.А. Римского-Корсакова.
Творческую деятельность как композитор и дирижёр начал в 1930 году. В 1929—1930 годах — заведующий художественной частью Самаркандского радио.
С 1930 года (с перерывами) — заведующий музыкальной частью (до 1934), художественный руководитель и главный дирижёр Государственного театра оперы и балета им. А. Навои (до 1939 — Узбекский музыкально-драматический театр, ныне Государственный Академический Большой Театр имени Алишера Навои; Ташкент). С 1943 по 1947 и с 1966 по 1970 год — также и директор театра.
С 1944 — преподаватель дирижирования, в 1947—1962 годах — директор и заведующий кафедрой оперной подготовки Ташкентской консерватории (ныне — Государственная консерватория Узбекистана) (с 1953 — профессор). С 1971 по 1975 год — ректор консерватории.
В 1964—1966 годах — директор, художественный руководитель и главный дирижёр Самаркандского театра оперы и балета.
С 1940 по 1948 год — заместитель председателя организационного комитета Союза композиторов Узбекской ССР, с 1948 — член правлений Союза композиторов СССР и Союза композиторов Узбекской ССР.
Член ВКП(б) с 1941 года.
Мухтар Ашрафи умер 15 декабря 1975 года. Похоронен в Ташкенте на Чигатайском кладбище.
Семья:
Имел дочь Мукаддиму (1936–2013, востоковед) и сына Фируза (1937–2009, архитектор) и четырёх внуков